It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 57
Гостей: 57
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Українознавство » Українознавство

УКРАЇНА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
Усе досі розглянуте свідчить: 1) маємо, як і всі давні народи, пра- перед- і
власне історію України, українства, українознавства; 2) кожен період виявляє і
специфічні особливості розвитку етносу, нації, держави, мови, культури, науки
українців, але постійно – і нерозривну єдність усіх тих феноменів. Необхідно
мати на увазі й умови особливості розвитку: з одного боку – зумовлені
природою: історія України – це історія унікальної відкритості території,
кордонів, породжуваних і ними рис характеру українців, виняткове
геополітичне розташування України: на перехресті головних магістралей
взаємодії народів і культур Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. А відповідно до
цього – й характер внутрішнього розвитку та міжнародних зв’язків. Україна
віками була об’єктом і суб’єктом найзначніших всеєвропейських і світових
процесів розвитку цивілізації та культури А все те визначало спосіб життя, тип
мислення, долю українців. А головне – сформувало основи та засади і
внутрішнього розвитку, річища, орієнтири етнонаціональної ідеї – і наслідку
еволюції, і головної рушійної сили буття та розвитку життєвої волі українського
всепланетарно-космічного феномена.
На жаль, досі не припиняються спроби не допустити повної
самореалізації українців як державної нації, мови, культури, суверенного
суб’єкта міжнародних відносин, а тому здискредитувати й відкинути основу
самореалізації – українську національну ідею. І тому ж маємо повернутися до
цієї проблеми з урахуванням усього розглянутого нами історичного матеріалу
як внутрішньосуспільного, так і міжнародного.
Важко, ба – чи й можливо знайти випадок, коли б певний народ
століттями був впливовим чинником загальнолюдської еволюції, але його
діяльність відсувалася на маргінеси історії, і так само: щоб якась ідея жила
століттями, визначала долю (щасливу чи трагічну) нації, держави, мови,
культури, життєдіяльність та історичну місію народу, – і все ж розглядалася й
трактувалася з діаметрально протилежних позицій. Однак такою є доля
національної ідеї української нації.
Ще славетний літописець Самійло Величко наголошував: польська
корона прагнула обернути українців на довічних рабів, та народ не припиняв
домагатися торжества ідеалів свободи. І тоді «Всемогущий Бог, і всія тварі
Содітел... посла їм яко Мойсея того», про кого пишемо – «Богдана
Хмельницького, і дав йому змисл і розум, через який він зміг би від тяжкого іга 630
лядського вольний малоруський народ визволити, і в бажану форму втілити
свободу...». Суть того «змислу і розуму» становила ідея національного
визволення.
Ідеологи «єдиної і неподільної» російської імперії, більшовицького СРСР,
а з ними й власні версифікатори історії України лише як невіддільної гілки
великоросійського стовбура, докладали відчайдушних зусиль, тільки б довести:
українці не є чинником самодостатнім, сувереном дії і мислення, а тому навіть у
дні революційних повстань боролися лише за класові та релігійні інтереси.
Національна та загальнолюдська самосвідомість їм була не властива. А
найголовнішим їхнім прагненням було «воссоединение», отже, самознищення в
Росії (чи в якійсь іншій сусідній державі).
Та спочатку прихильники «Книги буття українського народу»,
окрилювані генієм Тараса Шевченка, записали: «Лежить в могилі Україна, але
не вмерла... і встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів
слов’ян, і почують крик її... і буде Україна неподлеглою Річчю Посполитою...».
А в першій чверті XX ст. український народ, натхнений ідеєю національно-
державного, духовного відродження, втілив свій ідеал у життя, що й було
записано на скрижалях історичного Четвертого універсалу Центральної Ради 22
січня 1918 р.: «Народе український! Твоєю силою, волею, словом утворилась на
Українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня
мрія твоїх батьків, борців за волю...».
Кривавими ранами укрили землю могили тих славних борців: мільйонами
пожирала їх гільйотина імперсько-комуністичного молоха. Як колись у храмах,
зведених гетьманом Мазепою, проклинали того борця за свободу, так тепер
славим стимульоване конання української національної самосвідомості.
Історія й цього разу розвінчала ганебну, злочинну діяльність та
пропаганду каїнів-манкуртів. 1 грудня 1991 р. український народ знову саме
завдяки національній ідеї став на рівень історичних, свідомих своєї місії націй.
Революційно-демократичні і державотворчі змагання українства початку й
кінця ХХ століття з цілковитою переконливістю доводять, що національно-
державницька ідея має вселюдський масштаб та характер, бо її основа як
історично-буттєва, так і провіденційна, а без ідеї як філософії руху поступ є
неможливим.
І за цим стояли аргументи як вітчизняної самоорієнтації, так і реальної
історичної ролі.
Нагадаємо лише окремі моменти: наші пращури дали світові Трипільську
цивілізацію і культуру. У час розгону соціально-виробничих та торгово-
економічних зв’язків між племенами й народами наші прапредки піднесли на
високий рівень побутово-виробничу й духовну культуру (тип житла, знаряддя й
форми праці; винайдення колеса і приручення коня; гармонізація стосунків
сільської й міської сфер; вивершення військового і промислового ремесла;
розвиток словесного, архітектурного, живописного, скульптурного, 631
театралізованого мистецтв). Ідея зміцнення етнодержавних підвалин буття
зорієнтувала вождів Орія і Кия на розширення міжнародних зв’язків і
територіальних володінь, котрі спричинили принципового змісту зміни навіть в
соціальній формації Візантійської імперії. Особливо важливу роль відіграли
наші праплемена в час використання міжнародних торгово-економічних артерій
– Шовкового шляху до Китаю та із Варяг у Греки.
Надзвичайно впливову роль відіграла Київська держава в розповсюдженні
християнства, писемності та культури, зокрема – політичної і правової.
Українське звичаєве право заклало основи не лише структури влади –
законодавчої (віче й боярська рада) та виконавчої (великий князь), – а й судово-
правової системи. З ініціативи Володимира Великого Ярослав Мудрий і
Володимир Мономах творять звід Законів «Руську правду», котрий регулює
життя до ХVІ ст. і в Литовсько-Польській державі. Той звід законів враховує
досвід і елінських Греції та Рима, Візантійської імперії, і країн Європи, але
водночас вивершився Конституцією Пилипа Орлика (1710), яка стала вершиною
і світової правової та суспільно-політичної думки.
І «Руська правда», і «Вивід прав українського народу» П. Орлика стали
синтезом внутрішньодержавних і міжнародних цивілізаційно-культурних
прямувань, засвідчили як буттєвий, так і суспільно-політичний та
інтелектуальний геній українського народу. Закономірно, що вершинні
здобутки національно-державницької творчості українства зумовили і появу
культурно-освітніх братств та освітньо-наукових і культурологічних академій
(Заморської, Острозької, Києво-Могилянської) всередині країни, і так званий
другий культурно-мистецький вплив українства на весь слов’янський світ. А
також усвідомлення: усе те стало наслідком могутнього піднесення
революційно-державного піднесення української нації, реалізації її
життєтворчої ідеї… як ідеї самопізнання і само творення та здійснення
визначеної Природою історичної місії.
Здавалося б, ідея визначальної ролі національної самосвідомості народу
стала аксіомою. Та президентові України і в 90-ті роки ХХ ст. нашіптують
підступну версію про те, що немало негараздів у суспільстві зумовлені й тим,
що ставка робилася на національну ідею, а та не виправдала себе. Декому
захотілося це тлумачити як переконання: біда не в тому, що і в українській
самостійній державі українській національній ідеї певними (дуже впливовими)
силами відмовляється в праві на життя, вона й далі шельмується чи й
переслідується, а в тому, що народові «штучно» нав’язують ідею його...
самоідентифікації. І знову на поверхню ідеологічної течії напливають каламутні
хвилі «філософії», згідно з якою ідея – яка відродила державу й гідність народу!
– оголошується як така, що... не змогла консолідувати суспільство. Винна,
мовляв, пише один з народних депутатів, і загалом, і в тому вигляді, в якому її
пропоновано, а «не спрацювала значною мірою тому, що «в неї було закладено
не державно-політичний, виключно національний, точніше сказати, 632
етнографічно-романтичний зміст. Тому на заході України її сприйняли інакше,
ніж на сході й півдні...».
Не консолідувала.., не спрацювала... тому, що подана не в тій формі... На
заході і сході...
Здавалося б, аналітично, доброзичливо і дбайливо. Мало не апологетично,
що було б цілком природно, бо ж ідеться про серцевину буття народу. Та
насправді або наївно, або продумано лукаво. І в обох випадках – неправдиво!
Неправдиво і в абсолюті: бо національна ідея була визначальною силою
самозбереження та поступу народу й упродовж віків (про це вже говорилося), і
на референдумі 1991 р., і останніми роками, бо передусім вона є опорою й
гарантом нашого і суверенітету (це можуть заперечувати хіба що сліпі або ж
фанатично зловмисні, зорієнтовані на чужі інтереси та ідеали).
Неправдиво і в конкретизації, бо одна справа – чи найбільш ефективно
спрацювала ідея (і чи могла справити вплив!), і зовсім інша – чи були для того
сприятливі умови та чинники. Отже: чи їй завадили виявити всю свою
державно- і життєтворну суть, чи вона й справді сповнена вад
(регресовпливаюча) за своєю суттю. І так само: про кого йдеться на заході й
сході, на півночі й півдні? Прийом поділу України на «радянську» (отже,
«свою») і «західну» (отже, «ворожу») – відомий навіть не з 20-х років ХХ ст.,
коли тим самим ділили українців на «своїх» – ленінців і «чужих» – петлюрівців,
а потім – бандерівців, щоб вони боролися не зі своїми ворогами, а між собою, з
ворогами своїх ворогів. Ще російські царі поділили українську націю на «своїх»
і мазепинців, а далі уже й сталіністи – на «радянців» і петлюрівців, щоб зробити
й остаточну градацію: хто зрікся українства, став на шлях російсько-
імперського «інтернаціоналізму» – той «справжній». Інші – на заході чи сході,
на півночі чи й півдні – коли прагнули служити своїй землі, нації, мові,
культурі, стали ізгоями – мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями водночас.
Етнос – держава – свобода, мислення їх у єдності – ось основа релігії,
філософії, міфології (мистецтва), які складають «вогонь життя» етнічної ідеї ще
в племен до київсько-руської доби.
Краще бути убитим, ніж полоненим (рабом). «Мертві сорому не мають» –
це кредо не тільки князя Святослава, а й державотворчого племені полян, яких
автор «Повісті временних літ» характеризує і як ядро держави, і як народ, що
жив родом своїм на землі роду свого, мав закон батьків своїх, традиції, свій
норов, свою мову. І це – за умови, що поляни за кількасот років до хрещення
Володимиром киян сповідували і християнство, мали найширші міжнародні
зв’язки: з народами Далекого і Близького сходу, арабського й
центральноєвропейського ареалів, із скандинавами. Вони не тільки знали світ, а
й були в центрі його. Тому з повагою ставилися до інших, але понад усе
цінували свою благодать: людську гідність, державну свободу, фізичний і
духовний розквіт. І тому ж витворили справді демократичну, правову державу,
в якій нерозривними мали бути «закон і благодать» (Ярослав Мудрий), 633
зовнішня і внутрішня свобода (Володимир Мономах, Іларіон), своя освіта,
наука, мистецтво, своя релігія й церква (свої святі), своя «софійність». Ядром
тієї мудрості була філософія свободи, доброчинності, любові до батьків і
Вітчизни, честі, лицарської звитяги, милосердя.
Багато вели воєн поляни (русичі). Автор «Слова о полку Ігоревім»
розповів не про тріумф, а про трагедію князя, бо він в ім’я власної слави
знехтував і укладеними між князями угодами, і законами держави, і «порадами»
(засторогами) самої природи.
Ідея русичів – волелюбна й гуманістична, універсальна глибинами й
філософією, коріння якої – в етнопсихології незчисленних поколінь. Природно,
що та етнопсихологія не узгоджується зі світорозумінням (етикою) варязьких
завойовників, що в ім’я влади зраджували й власній присязі (убивство Аскольда
і Діра); і деяких свої державців (що, подібно Святополкові, прозваному
Окаянним, в ім'я влади наважився забити навіть кревних родичів – Бориса і
Гліба, а коли настала година розплати – шукав захисту у чужинців). Ідея
русичів не визнає насильства і зла, несправедливості, навіть найменшого
обмеження прав. Останнє, зведене в абсолют, упродовж віків було причиною
великих драм (аж до руйнування державних структур), однак Київ і Новгород
ще з княжої доби постали як міста-республіки, у яких понад усе ставилися:
справедливість, честь і свобода та демократія (що відбилося не лише на
ідеології, а й на структурі управління: народне віче, боярська дума, великий
князь – прообрази інституцій та їх єдності, яких прагнемо нині).
Не меншої ваги заслуговує й та реальність, що поляни ніколи не
полишали своєї материзни. Отже, історія Київської Русі с праукраїнською
історією. Ще з докиївсько-руського періоду благословенний Андрієм
Первозванним Київ був не просто столицею, а й символом самодостатності,
історичної ролі та місії полянського етносу, його державності. Тому навіть
після татаро-монгольського погрому, за умов втрати статусу столиці, він ніколи
не втрачав магічної сили та історичної ролі. І саме тому в ім’я звеличення інших
етносів (держав) його або хотіли зробити своїм, або руйнували не лише
татарські орди, а й московські князі (Андрій Боголюбський, Юрій Долгорукий)
та орди сусідів.
І не менш символічно, що саме етнодержавна ідея могутньо притягала до
Києва Данила Галицького: він розумів абсолютну нерозривність як східного і
західного українства, так і нерозривність понять – етносу, свободи та держави.
Тому й робив кілька спроб оволодіти київським столом. Загальноетнічна ідея
для короля Данила Галицького була аналогом загальнонаціональної.
До ходячих аксіом належить твердження і деяких українських істориків
про відсутність у керівників національно-визвольних рухів (Б. Хмельницького,
І. Мазепи) національної самосвідомості та мети. Одна з мотивацій: тоді ще не
було нації...
Не вдаватимемося до софістичного, хоча й абсолютно правомірного: а що 634
– було?!
Відзначимо інше: були навіть гетьмани, що, подібно князеві Святополку
Окаянному, власні амбіції й інтереси ставили вище загальнонародних. Але, по-
перше, не випадково кияни дорікали Святославові за надмірне захоплення
походами й недостатню увагу до своєї землі, а Святополка нарекли Окаянним.
Як і в автора «Слова о полку Ігоревім» та в «Слові про закон, благодать та
істину» митрополита з руських (до речі, тільки в цього – руського! –
митрополита) Іларіона жило яскраво виражене (про що свідчать і записи
авторів «Повісті временних літ») чуття всеетнічної – вседержавної єдності,
навіть, церковної (релігійної) незалежності та своєрідності (іудейський закон,
пише Іларіон, – це екзистенція рабства: основа київсько-руської віри –
свобода). Закономірно, що Володимир Мономах радив дітям учитися і в інших
(мій батько, наголошує великий князь, знав 5 мов і за те мав шану від сусідів),
однак найперше – знати свою Вітчизну (мову, культуру, релігію). А кияни
зажадали від папи прислати перекладачів, бо не могли погодитися з тим, що
священні книги звучали іншими мовами, а їхньою мовою ще не звучали (це й
спричинило появу філософів Кирила та Мефодія).
Нагадаємо: літописи, отже – історіософія, історична свідомість – не лише
зародилися й розквітли в Києві, а й у наступні століття розвивалися (до того ж –
тільки в Україні!) і ставали голосом нерозривної спадкоємності поколінь і
формацій. «Густинський літопис» охоплював період від Х до XVI століття, його
ідеї були продовжені «козацькими» літописами Самовидця, Величка, Грабянки.
А XIX століття розпочалося «Історією Русів», щоб на рівні державно-
національної філософії втілитися в «Книгах буття українського народу»
кирило-мефодіївських братчиків, та «Історією України-Руси» М. Грушевського.
Чи мислимо, щоб керманичі народу (нації) не були на рівні свідомості
своєї інтелігенції, більше – керованої ними маси борців за національно-
державну свободу?
Малоймовірно навіть із позиції формальної логіки!
Та ще переконливішу відповідь дають їхні універсали, діяння, стратегічні
плани.
Українська еліта, підпавши під владу литовських державців, зрадила
власним традиціям і державців Київської Русі, бути в родстві й дружбі з якими
вважали за честь елітні роди та престоли Англії й Франції, Німеччини, Польщі,
Угорщини та інших країн Європи. Однак вона ніколи не зрікалася прагнень
повернути свою етнодержавну суверенність. Інша справа – чи виявлялася при
цьому достатня масштабами мети (адекватна) воля. Досвід засвідчує: нерідко
переважали наміри, не підкріплені безкомпромісною одержимістю. Але
незаперечне головне. Національна ідея жила. Народ постійно висував вождів,
що прагнули мрію обернути в реальність. Першим найяскравіше це виявив
князь М. Глинський, який зробив спробу визволитися з-під хваленого
«протекторату» литовських володарів ще на початку XVII ст. На жаль, обережність навіть князя Острозького та інших представників родів
Рюриковичів і Ольжичів нейтралізувала волю достославного повстанця, але не
зупинила історичного процесу. Державотворча воля народу висунула на
історичну арену Байду, Дорошенка, Сагайдачного, десятки інших виразників
національно-українських інтересів. Вони не домоглися кінцевої мети: створення
Української держави, але їхня борня принесла рясні плоди. Національна ідея
сформувала Хмельниччину – всенародний визвольний, державотворчий рух,
який очолив видатний політичний діяч і полководець Б. Хмельницький.
І щодо нього досі точиться немало дискусій: є спроби трактувати причини
його діяльності виключно з родинних обставин та протиставити І. Мазепі. Ще
трагічніше: в різний час або й водночас представляти обох зрадниками
інтересів... України (мотивації при цьому виводяться з арсеналу нових
прийомів).
Однак це – наслідок або незнання, або й свідомої деформації української
історії, а головною метою фальсифікації завжди були не тільки Хмельницький і
Мазепа як реальні особистості, скільки національна ідея, доля й будучина
України: Хмельницьким хотіли «ілюструвати» провіденційну невідворотність
«воссоединения» українців з Росією; Мазепою – зраду волі усього українського
народу бути «навіки разом» з ворожою імперією, отже – в ім'я зречення своєї
самодостатності, справжньої зради своєї сутності, історичної місії. Отже, зради
реального патріотизму в ім’я політично заангажованого «інтернаціоналізму» –
як ідеології безрідного космополітизму, вивищення «загальнолюдських»
цінностей над національними, немовби інтернаціональні (інтер=між) можуть
існувати без національних (як крони без коріння).
Зрозумілі причини й мета такої тенденції.
Можна сказати коротко: творення світової російської імперії, яка без
України абсолютно неможлива. Так само прийти до неї чесним шляхом було
неможливо: держава Хмельницького була абсолютним антиподом імперських
монстрів. Тому й поєдналися: політика збройної експансії, підкуп еліти,
фальсифікація реальної історії, ідеологічний, державний, конфесійний терор.
Остаточна мета – знищення нації й держави.
Хоч як прикро, але Козацька держава мала й внутрішні передумови як
розквіту, так і інкорпорації в чужий організм.
Україна не могла не стати суверенною державою як за Хмельниччини, так
і на початку та в кінці XX ст., бо вона мала обидві обов’язкові передумови:
етнонаціональний міф і реальні традиції.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «УКРАЇНА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ» з дисципліни «Українознавство»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Как надо понимать закон инерции
СТРУКТУРА ГРОШОВОГО РИНКУ
Аудит внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхуван...
Аудит вибуття запасів. Оцінка методу списання запасів
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ


Категорія: Українознавство | Додав: koljan (20.01.2013)
Переглядів: 525 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

узнать больше