It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 54
Гостей: 54
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Українознавство » Українознавство

ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
З огляду на суть та характер розв’язання проблем Україна – етнос, –
природа (екологія), – мова, – історія, – нація стає зрозумілим, що ключовою в
усіх випадках постає проблема держави. Зокрема – етнонаціональної держави.
Не випадково автори «Української загальної енциклопедії» зазначають: «Нація,
1) у фр. та англ. політ. термінології те саме, що держава; 2) історично н.
означала передову, активну й повноправну частину народу (так у часи вел. фр.
революції); 3) тепер н. це народ… Залежно від того, чи н. має свою власну
державу чи ні, є «державні» й «недержавні» н.» (т. 2. 818).
І так само не випадково гасло «Держава» розвиває зміст поняття держави
таким початком: «Д. – організована суспільність даної території, яка має свою
зверхність і свої закони. Первісно найвищими формами людської організації
були кровні зв’язки: родина, рід, плем’я. Вони основувалися на спільноті
походження своїх членів. З хвилини завоювання одного племені другим, коли
треба було держати переможених у послуху й боронити їх від нових наїзників,
зродилася нова форма організації – держава. Її основою була територія, а не
було в ній уже рівності всіх членів, як у роді та племені. Принцип
«удержування порядку», «суспільного ладу» дає окрему рису. Сьогодні
розуміємо д. як примусову спілку людей на означеній території під власною
державною владою.
«Залежно від становища, з якого дивимося на д., розрізняємо два її роди:
з огляду на форму (устрій) – монархію й республіку; з огляду на характер влади
– деспотію, правову державу, абсолютну й з обмеженими компетенціями; з
огляду на соц. характер – на аристократію й демократію, причім особливим
родом аристократії є плутократія; з огляду на наш характер населення
розрізняють нац. і багатонац. держави» (Українська загальна енциклопедія. У 3
т. – Т.1. Льв.– Станісл.– Кол., с.1049–1050). Українська держава пройшла всі
стадії й форми, а нація українська в різні часи поставала як державною, так і
недержавною.
З огляду на це є спроби бачити її і в еволюційній об’єктивності, і з
позицій антиісторизму, чужо державних інтересів, а тому в плані розриву
практичного і теоретичного аспектів, зловживаючи методою перенесення стану
якогось періоду на всю історію українства.
Тому є потреба фрагментарно розглянути еволюцію зв’язків етнонації та
держави і з теоретичного, і з практичного боків.
Аспект практичний і генерує досвід віків (як будувати державу), й
підводить до аксіоми: повної самореалізації поза державою не може домогтися
жодна людина, рід, плем’я, етнос, мова, нація, культура. А тим більше вони не
можуть мати великого грядущого. 448
З цієї причини першим аспектом теоретичного підходу до проблеми
завжди й поставало: чи мали українці державу (отже, чи є вони
«державотворчою» нацією?).
Немало польських, російських та й своїх українофобів без вагань
відповідали: ні!
І це мало далекосяжні, аж до фатальних, наслідки: українське
оголошувалося неповновартісним, периферійним, а відтак і необов’язковим,
навіть зайвим у процесі розвитку, приреченим на знебуття.
А тим часом Україна постійно постала як держава-нація.
Причина альтернативних відповідей – у методологічних підходах та
політичних цілях.
Як і щодо нації, стосовно держави СЭС відбиває «партійно-класовий»
підхід, акцентуючи: «Держава, осн. інститут політ. системи клас. сус-ва. У
класово-антагоніст. сус-вах використовується для придушення клас.
противників економічно пануючого класу. Ознаками Д. є: 1) наявність
особливої системи органів та закладів (механізм Д.), які здійснюють функції
дер.влади; 2) право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих Д.;
3) певну територію, на яку поширюється юрисдикція даної Д.» (1986, с. 330). Як
бачимо, тут абсолютизується класово-партійний підхід та повністю ігнорується
родо-національний.
Інший (історико-аналітичний) підхід виявляють автори УЗЕ, зазначаючи:
«Держава – організована суспільність даної території, яка має свою зверхність і
свої закони. Первісно найвищими формами людської організації були кровні
зв’язки: родина, рід, плем’я… з огляду на форму (устрій) —монархію й
республіку; з огляду на характер влади – деспотію, правову державу, абсолютну
й з обмеженими компетенціями; з огляду на соц. характер – на аристократію й
демократію, причім особливим родом аристократії є плутократія; з огляду на
нац. характер населення розрізняють нац. і багато-нац. держави (нац. д. і д.
національностей)... Світова війна прискорила й змінила змагання (почасти
здійснене) до творення нац. держав… Далі виявила недостатність до
теперішньої політ. організації на тлі госп. розвитку. Місце «національного»
господарства зайняло «світове», яке вимагає ширшої організації, ніж д. Класова
боротьба загострилася, а крайні суспільні напрямки: капіталістичний з одного
боку, комуністичний з другого звернулися проти згаданих вище основ модерної
д., гол. проти принципу поділу влад і парламентаризму. Вони висунули
постулат партійної диктатури замість демократії. Це «фашизм» з одного, а
«більшовизм» з другого боку. Усе складається на не закінчену ще «кризу»
новітньої д.» (т. 1, 1050 – 1051).
У світлі цієї ретроспективи історія української державності має
розглядатися в ході її еволюції, і тоді, як і в питанні з етносом, нацією, вона
постане і в зумовленій життям великій різнорідності, і – в повчальних і на
сьогодні уроках.
Щонайперше знову виникне питання: з якого часу ми можемо починати
історію української державності? Чи коли українство постає як окрема,
самодостатня реальність, чи й з урахуванням передісторії?
Як ми бачили, перший підхід не може бути продуктивним, бо вимагає 449
бачити державність уже у «скристалізованій» формі, але все (у тому числі і сама
людина) проходить органічний шлях не лише очевидного, а й утробного
розвитку. Передісторичну генезу має й українська держава.
У цьому світлі маємо підстави говорити про кілька етапів.
Перший – Трипільської цивілізації, що залишила свої сліди і у сфері
державотворення. Хай опосередковано, але її досвід передався наступним
цивілізаціям, зокрема Березинецькій, Черняхівській, Празько-корчазькій,
Київській.
Другий – це періоди «дослав’янський» (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.)
і слов’янський. Як свідчать археологи та автори історичних досліджень
М. Грушевський («Історія України-Руси»), Ф. Уманець («Гетьман Мазепа»,
1897), С. Томашівський «Українська історія. І. Старинні і середні віки», 1919),
М. Слабченко («Організація господарства гетьманщини XVII— XVIII ст.», І—
IV «Соціально-правова організація Січі Запорізької»), Д. Багалій («Нарис історії
України на соціально-економічному ґрунті», т. 1, 1928), М. Антонович («Історія
України», І-ІV, 1940—42), І. Холмський («Історія України», 1949), П.
Клепатський («Огляд джерел до історії України», 1920), К. Веньямін
(«Чужоземні подорожі по Сх. Європі до 1700 р.», 1926), Н. Василенко («К
истории малорусской историографии и малорусского общественного строя»,
1894), С. Наріжний («Історіографія. Укр. Загальна Енциклопедія», III, 1935), Б.
Греков («Основніе итоги изучения истории СССР за ЗО лет», 1948),— ще
грецькі історики дали опис кіммерійської держави (північно-чорноморських
степів). У VII-VI ст. до н. е. на наших праземлях була скіфська держава (між
Доном і Дунаєм), про яку подав відомості ще Геродот.
Важливу роль у формуванні майбутніх утворень державного типу
відіграли грецькі колонії (Тір, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Танаїс),
що – на відміну від азійських тиранічних структур – розповсюджували ідеї
полісно-демократичних держав.
Починаючи з IV ст. до н. е. на південному сході наших земель з’являються
племена іранського походження – сармати, які згодом опановують степи від
Уралу до Дунаю й тримаються до II ст. н. е. А на чорноморському побережжі
розвивається Понтійсько-Босфорська держава.
З першої половини тисячоліття до нашої ери на терені нашої правітчизни
проникають племена із заходу та південного заходу: германські, кельтські,
римські. Створюється Готська держава, з якою пов’язане розповсюдження
християнства.
З IV ст. шириться переселення народів зі Сходу, й гунни, подолавши на
Дону аланів, створюють свою державу. У кінці V ст. насувається орда болгар,
що засновує царство на Волзі. Свої держави створюють орди аварів, хозар,
печенігів, угрів.
Перехрещення народів зумовлює змішання не лише етносів, культур, а й
типів державних утворень.
Тому особливої ваги набуває при цьому визнання, що й за тих умов
автохтонне населення нашої праземлі-Вітчизни – праслов'яни – ніколи не
полишало її.
І з IV ст. нової ери починається ера творення власне слов’янської 450
державності.
Східні слов’яни з кінця IV ст. виступають як окрема популяція,
називаючись антами. Вони й створили першу слов’янську державу, точні межі
якої невідомі, але відомо, що «незчисленні племена антів», за свідченням
візантійського історика Прокопія, розселилися на північ від Чорного моря.
Історик готів Йордан робив і посутніше уточнення: «Анти, найхоробріші між
слов’янами, живуть над луками Чорного моря, від Дністра аж до Дніпра» (VI
ст.). Ця держава об’єднувала й неслов’янські племена (готів, греків, іранців) і
мала «демократичний» характер. «Слов’янами і антами, – зазначав Прокопій, –
не править один муж, а здавна живуть вони громадським правлінням і так усі
справи, добрі чи злі, вирішують спільно»; фактично владарювали в антів
племінні вожді (князі), однак мали вагу й громадські сили. Тепер відомо, що
велику і міжнародну роль відігравали держави Кия та Аскольда. Могутню
державу тримав Святослав Великий.
Хоча з часом розпалася й ця держава, неважко помітити, що її традиції
збереглися і в державі склавинів, і в Києво-руській імперії, яку складали
слов’янські й неслов’янські племена, племенем-ядром були поляни, а владні
функції виконували великий та племінні князі, віче, зрештою – сам народ.
Отже: Київська Русь була імперією, яку складали багаточисельні й
різноетнічні племена; всі вони були рівноправними,— і все ж особливе
становище серед них посідали поляни. Це плем’я мало найдавніші традиції,
найширші зв’язки із зовнішнім світом (зокрема грецьким і візантійським), тому,
як засвідчив літописець, і найвищу культуру та відігравало організуючу роль.
Це ж характеризувало й Київ – столицю полян, яку князь Олег проголосив
матір’ю руських міст, а іноземці (Тітмар Мерзебурзький) називали одним із
найбільших міст Європи, в якому є понад 400 церков, 8 ринків і незліченна маса
людей: як русичів, так і франків, данців, вірмен, німців, греків, грузин.
Володимир Великий перетворив Київську Русь на могутню державу зі
своєю владою, церквою, своїм військом, внутрішньою і зовнішньою політикою.
Він приборкав Степ, по річках Стугні, Трубежу, Сулі збудував могутні
укріплення («Змієві вали»), – і держава Володимира простяглася від Фінської
затоки до Азовського моря та від устя Ками до Карпат. Щоб ефективно правити,
Володимир призначив намісниками в окремих землях своїх синів (яких мав 12),
а щоб держава мала належний міжнародний статус – не тільки зміцнив її
політично, релігійно, військово, а й поклав початок династичним зв’язкам:
Святополка одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго,
Ярослава – з дочкою шведського короля, дочку Премиславу – з угорським
королем, а іншу – з німецьким маркграфом Нордмарським.
Володимир мав власну грошову систему, на монетах вміщувалося
зображення тризуба, а його самого зображувалося на престолі в царській
діадемі.
Отже, ще за Кия, Аскольда, Святослава, Володимира Великого Київська
Русь мала всі ознаки держави, до того ж суверенної, могутньої, авторитетної.
У час владарювання Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла,
Володимира Мономаха ознаки держави-імперії набули ще яскравіших рис: було
створено кодекс законів «Руська правда», свою релігійну систему 451
(митрополитом Іларіоном), освіту (Ярославом Мудрим), педагогіку
(Володимиром Мономахом), культуру, філософію, мистецтво. Окреслилася
тенденція переходу на шлях спадкової монархії.
Але чи можна цю державу вважати проукраїнською, запитують
інакомислячі?
Коли зважити, що такого типу держави-імперії (багатоетнічні) мали німці,
французи, іспанці й ніхто не ставить під сумнів правонаступництва щодо них
теперішніх націй-держав, то поставлене питання може здатися алогічним. Та є в
ньому вже означуваний нами підтекст: Київська Русь, мовляв, була державою
єдиного східнослов’янського етносу, – чому ж її вважати тільки українською?
І тому необхідно зазначити: традиції тієї держави, безумовно,
успадкували й нації-держави Білої та Великої Русі. Однак не варто забувати,
що: по-перше, єдиного східнослов’янського етносу в складі Київської Русі не
було; по-друге, що крім слов’янських у тогочасній імперії було ще кілька гнізд
етносів; по-третє, що ще в час Київської Русі Пінське князівство (майбутня
Білорусь) виділилося в окрему державу; по-четверте, що своїм окремим шляхом
пішла й Московська держава. І, зрештою, що лише державні утворення на
терені України: а) розміщувалися на своїх автохтонних землях; б) вважали
своєю основою Київську і Галицьку Русь; в) продовжували традиції урядової
суспільної, політичної, економічної, правової, релігійної, культурно-освітньої
системи. Тільки Україна мала ідентичну дефініцію ще в час Київської Русі.
Тільки в ній століттями зберігалося – без перерв! – психологічне відчуття
єдності державно-етнокультурного генезису. Московське царство використовує
ідею єдності руських земель лише як основу (підставу) експансії, до того ж – і
на землі, що ніколи не входили в склад Київської Русі і лише з XV-XVI ст.
стали ареною воєнних анексій.
Не випадково, що в час і після монгольської навали з поняттям Русь
асоціювалися головним чином землі України. І так само до епохи
Б.Хмельницького Білорусь співіснувала з Україною в одній – Литовсько-
Польській —державі, а далі й вона пішла осібним шляхом.
Усе зазначене й дає підстави вважати Київську Русь справжньою
українською прадержавою – спадкоємницею держав Орія й Кия, Діра й
Аскольда…
Час Великого князівства Литовського – це період, коли панували руська
мова, правова система, культура, релігія, українсько-руська еліта залучалася до
управління й тішилася рівністю з елітою литовською, однак то була ілюзія
української державності. Бо було все: територія, етнос, органи управління, але
все те не мало статуса суверенності, більше – не породжувало й психіки
суверенних людей, усвідомлення національної самодостатності та місії,
державницької волі.
Руси-українці не творили свій світ, а пливли за течією життя й ставали
силою підрядною. Вони трималися на плаву, не піддавалися одвертій
колонізації, часом успішно мстилися кримськотатарським ордам за
плюндрування Вітчизни, повставали проти литовських диктаторів, й це
породжувало в них синдром благополучності, однак все втрачали свою еліту,
сповзали на маргінеси державно-національного розвою 452
XVI-XVIII ст. – навпаки: це – епоха грандіозних потрясінь. І хоча й
трагедійних руїн, у тому числі й гетьманської держави, усе ж це – епоха дійсної
державності та благодаті, бо в цей час було створено суверенні (спочатку)
органи управління, військо, правову й релігійну системи, зовнішню й
внутрішню політику, свою освіту, науку, культуру. Свою Конституцію, що
гуманізмом, демократизмом, правовою спрямованістю переважала всі доти
існуючі в світі хартії подібного типу. Це була нова державна система –
історично і перша вже й в повному розумінні українська держава практично.
Вона не втрималась. Але ж вона проіснувала півтори сотні років! І
державницькі чинники, закорінені ще в добу Києво-руської держави, ні в
суспільній практиці, ні в історичній пам’яті, ні в психіці не були витравлені
навіть за сотні літ підневільного існування. Чим, до речі, рішуче розвіяли міф
про недержавність свідомості, волі та психіки українців.
Логічно, що початок XX ст. ознаменувався новими здобутками народу:
була створена ще одна державна система – УНР, яку підточили більшовики й
німецькі політики, але яка зумовила появу четвертої держави – гетьманської
(1918), а потім і п’ятої – Директорії.
Навіть «демократи» початку 90-х років XX ст. часом полемізують: але ж
ті держави були недовговічними й не мали класичного виразу державницьких
структур!
Та їхні застереження й нігілізм вказують лише на недостатність їхньої
логіки, бо, по-перше, час існування не визначає міри й реальності буття
сутності; а по-друге – не рахується з існуванням різного типу держав:
«класичних» і новоструктурних. І Українська Народна Республіка, і Гетьманат,
і Директорія були державами справжніми. А до того ж – і традиційно
українськими, й цілком модерними.
Маємо на увазі, що Київська Русь була імперією демократичного типу:
вона складалася з багатьох етносів і земель, нею формально правив великий
князь, – але справжньою реальною владою володіло віче. Воно могло і
запросити, й прогнати навіть князя.
Не лише Запорозька Січ як мікродержава, а й Гетьманат були
аналогічними і щодо суспільно-політичної структури, і щодо правових норм:
гетьманат мав повноту влади у виняткових випадках, але й долю самого
гетьмана визначала воля народу (його представників).
І це було не лише політичною традицією, а й наслідком ментальності
українського народу. Не випадково ж у Конституції Пилипа Орлика
говорилося: «Коли в самодержавних державах заховується хвалебний і
корисний суспільному станові порядок, той порядок завше, як у війні, так і у
мирі, звичайно відправляють приватні й публічні Ради для спільного добра
Вітчизни, в яких самі самодержці ведуть перед своєю присутністю, кладучи без
заборони своє зізволення на спільні міністрів своїх та радників рішення та
ухвали, а чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий
порядок, який був, либонь, у Запорозькому війську при гетьманах перед сим
неодмінно, згідно з давніми правилами та вольностями?».
П. Орлик обурюється тими гетьманами, які привласнювали собі
одноособове право, живучи за принципом «Так хочу, так повеліваю!» й 453
відстоює найширші повноваження представників усіх верств народу,
відстоюючи тим не тільки принцип загального народовладдя, а й прав кожної
людини, суспільної верстви чи групи, нації та етноменшини. Найвище благо для
нього – гармонійність стосунків, коли і всім представникам народу належить
шану та честь віддавати гетьманові та старшині (отже, для П. Орлика
вседозволеність і анархія не були аналогом демократії), і «ясновельможному
гетьманові взаємно шанувати їх і утримувати за товариство, а не слуг та
робітних підлеглих, не примушуючи їх навмисно для приниження осіб до
публічного неґречного упослідження перед собою»...
Верховенство має належати справедливому законові! – наголошував
Орлик. А Закони мають творити та впроваджувати сили нації, «вибрані
вільними голосами». Належне місце має посісти самоврядування.
Ідеалом П. Орлика стала вільна, суверенна, демократична республіка,
а Україна – рівноправна з іншими країнами світу держава.
Уже зазначалося: автор «Густинського літопису» синтезував пам’ять
історії та держави від Київської Русі до Гетьманщини. Автор «Історії Русів»
поставив проблему державно-національної спадкоємності на грані XIX-XX
століть. Його пафос не залишав сумнівів: настав час відроджувати великі
традиції, починаючи від Київської Русі – української праісторії й прадержави.
Тому цілком логічно, що на позиції українського державництва
схиляється не лише Т. Шевченко, а й М. Костомаров, котрий дає серію
портретів не тільки українських гетьманів, а й князів Володимира Святого,
Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького як доказ
державності буття народу. А згодом у «Книгах битія українського народу»
відстоює ідею суверенних держав, усіх слов’янських, у тому числі й
українського, народів. Нагадаємо, Костомаров-історик, котрий зауважував:
«…прізвище, яке я ношу, належить до старих великоруських родів дворян, або
дітей боярських», – отже, який підходив до процесів не так з українсько-
національної, як об'єктивно-наукової позиції (і який, нагадаємо, пізніше під
тиском обставин сповзав до версії вузького автономізму).
Неперервний ланцюг історичної самосвідомості і зумовив відродження
державницької ідеології, філософії, політики, зрештою – психіки в концепціях
В. Антоновича, І. Франка, Лесі Українки, В. Павлика, М. Грушевського та
інших послідовників. При цьому важливо, що спочатку, в «Першому
Універсалі» Центральної Ради (10 (23) червня 1917 р.), говорилося: «Народе
Український!... Волею своєю ти поставив нас... на сторожі прав і вольностей
української землі.... Твої, народе, виборні люде заявили свою волю так: хай
буде Україна вільною. Не відділяючись від всієї Росії, не розриваючи з
державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам
порядкувати своїм життям».
Та з часом стало очевидним: у складі чужої держави принцип «ніхто
краще нас не може знати, чого нам треба, і які закони для нас луччі»
зреалізований бути не може – там панує чужа «правда, і сила, і воля». Тому
четвертий універсал давав принципово іншу основу та перспективу:
український народе, «твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській
Вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх, 454
борців за вольності і права... Але в тяжку годину відродилась воля України»:
спочатку великі трагедії принесла світова війна, в ході якої українці різних
імперій здійснювали політику самознищення, а згодом «Петроградське
Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою власть Вільну
Українську Республіку, оповістило війну Україні...». Стало очевидним:
здійснити право на щастя й волю, на повну самореалізацію та власну історичну
місію можна лише за умови створення власної суверенної, незалежної держави.
Тому, говорилося в універсалі, «сповіщаємо всіх громадян України: однині
Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною
Вільною Суверенною Державою Українського Народу. Зо всіма сусідніми
державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми
хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя
Самостійної Української Республіки, – власть у ній буде належати тільки
Народові України...».
Більшовизм розтоптав волю українського народу, звинувативши його в...
зраді власних національних інтересів. Як і століттями, над ними були
поставлені інтереси оновлюваної російсько-більшовицької імперії.
Серед причин були й прорахунки Центральної Ради, гетьманату,
Директорії, те, що в психіці частини борців за Україну переважали
індивідуалістично-егоїстичні тенденції, традиційно-хибне ототожнення
демократії й анархії, вседозволеності. Запановували місництво, регіоналізм,
вождівство і далася взнаки роз’єднаність українського села й
зденаціоналізованого міста.
Стало очевидним: необхідна держава сильної влади. І на заміну
демократичним структурам Центральної Ради прийшла держава монархічного
типу на чолі з гетьманом П. Скоропадським. І вона не встояла під натиском
антагоністичних сил, до того ж – як зовнішніх (німецька окупаційна влада), так
і внутрішніх (проросійської та псевдодемократичної орієнтації). Однак
засвідчила неухильне прагнення народу до державотворення та самостійного
духовно-культурного розвитку (достатньо вказати на створення дійсно
української Академії Наук). Закономірно, що нова держава дістала визнання не
лише в значної частини суспільства, а й багатьох зарубіжних країн.
Гетьманат відродив багатовікову українську традицію, сприяв
консолідації патріотичних сил, – але по-своєму закономірно був витіснений з
кону історії: він не був і типовим для самого українства (орієнтувався на владні
структури), і популярним, як раніше, для країн Європи. Наступав час
демократій (принаймні на рівні декларацій).
І В. Винниченко та С. Петлюра творять нового типу державну структуру –
Директорію з її орієнтацією на демократизм.
У цей історичний момент багато чого переосмислюється й
переглядається. Навіть ідеолог монархізму В. Липинський зауважить: для
створення й збереження держави необхідна консолідація нації. «Під Леніна й
Троцького, чи під Денікіна йшли і йдуть з-поміж нас тепер самі тільки
добровольці, але ж знов інші, такі ж самі наші добровольці йдуть під Польщу і
Пілсудського, а ще інші іншу лінію ведуть (створюють, як Артем-Сергеєв,
«республіки» типу Донецько-Криворізької. – П.К.). Народ же, як тільки може, – 455
так борониться від усіх воюючих між собою добровольців і хоче тільки одного:
спокою. І доки оте роз’єднання між нами панує, доки ми знову не
сконсолідувались усередині себе, як нація, доти не може бути мови навіть про
те, щоб ми могли домогтися окреслення своїх ідеалів.
Сконсолідувати всі сили нації не вдалося: різні погляди на процес мали
робітники й селяни (проблема міста й села), представники не тільки
різнонаціональних, а й українських партій інтелігенції (виховуваної в
антиукраїнському дусі як в Росії, так і в сусідніх державах). То ж склалося, як
писав Винниченко в «Листі до класово несвідомої української інтелігенції»
(1920), що створилася найжахливіша з конфронтацій – внутрішньо національна:
«...На Україну наступає польське військо. З ним разом ідуть невеликі частини
українців. Проти польського війська бореться військо російське. А з ним разом
виступають також невеликі частини українців. Таким чином за українські землі
б’ються українці проти українців». Однією з причин, на думку В. Винниченка,
є непослідовна, а то й хибна позиція інтелігенції.
Вихід? На відміну від С. Петлюри, що в цей час без вагання відповідає:
сильна національна суверенна держава! – Винниченко спочатку вважає: «шлях
до комунізму й інтернаціоналізму, – бо все вирішують класові інтереси, а в
пролетаріату різних країн вони ідентичні».
Та з часом, після відвідання керівних органів партії й уряду Росії,
Винниченко переконався: інтернаціоналізм російських державників – то є
ідеологічні міфи та ілюзії. У Росії немає натяку на демократизм та
інтернаціоналізм. Основна риса політики РКП(б) та російського уряду –
«абсолютний централізм як у партії, так і у всіх галузях її діяльності, –
економічній, державній, політичній, національній і т.д.». Це все абсолютно
«виключає метод демократизму. Цим досягнено того, що керуюча революцією
партія з живого, творчого організму зійшла на велику, сліпу машину, якою
керує невелика група людей. Змагання мілітаризувати й закрутити в залізо
абсолютного централізму партію, радянську владу й все життя приводить до
абсурду.
Це найкраще видно на прикладі України. Тут все мілітаризовано й
централізовано. Вважається, що на Україні революцією керує незалежно партія
українського пролетаріату й незалежного селянства – «Комуністична партія
(більшовиків) України. Але це є декларативна, формальна сторона... К.П.(б)У є
тільки обласна організація РКП». Тому керівні кадри на Україні або з Москви,
або місцеві українофобські (як і за царату). Та й це не все. Головне, що в
комунізмі загалом, у більшовизмі зокрема національне питання або посідає
незначне місце, або й відкидається зовсім, орієнтуючи на злиття націй, мов,
культур та на відмирання держав, щоправда, в ім’я створення месіанського
«третього Риму».
В. Винниченко, як і свого часу М. Грушевський та Центральна Рада,
доходить висновку: доки «людство розбите на окремі національні колективи,
які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом
збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс
тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній
національним колективом, які зв'язують його в компактну цілість, які 456
забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності
є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані
«недержавні нації» прагнуть своєї держави...», усвідомлюючи: державність –
«це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його
національності, економіки, політики, культури», отже, не лише стан, а й процес
розвитку, і не лише в сучасності, а й у майбутньому.
На жаль, прозріння прийшло тоді, коли сусіди оновили свої державні
структури й підступними методами підточили суверенітет України.
Настала пора, коли в Україні впроваджуються основи совітської системи
й вона – формально самостійна республіка – стає організатором та у складі
СРСР (1922).
Висновки очевидні: державотворчий, націє- та культуротворчий процеси
– феномени природної цілості, жодного питання не можна розв’язати без
іншого.
Створення УНР визначило новий етап в розвитку не лише України, а й
українства. Слідом (чи паралельно) за цим створюється ЗУНР та народна
республіка в Зеленому Клині (Далекий Схід), які укладають угоди з УНР. На
1918 р. Україна постає в історичній цілісності її східних і західних, північних й
південних земель. З незалежних від об’єднаної держави причин вона не має
юрисдикції на всіх українсько-етнічних межах. Але символічно, що волю до
повної злуки виявляють Кубань, Воронежчина й Курщина, інші заселені
українцями райони. Й ця воля настільки сильна та історично виправдана, що
навіть на переговорах урядових делегацій Росії, України, Білорусі 1922 р.
приймається ухвала встановити кордони України з включенням до неї і
названих областей. Тільки втручання Політбюро ЦК РПК(б) відкидає це
справедливе й достатньо мотивоване рішення.
З часу створення СРСР Україна перебуває фальшивій ситуації: з одного
(формального) боку – вона є незалежною державою (соціалістичною
республікою), а з іншого – тільки частиною практично єдиної структури
імперського типу, контрольованої одним центром (у Москві). Спочатку вона
має власні наркомати, проте з часом все настійливіше впроваджуються союзно-
республіканські та союзні органи управління, й під юрисдикцією України на 80-
ті роки XX ст. залишає хіба що 5% промислових підприємств (з усіма
соціальними фінансово-економічними, демографічними, культурно-освітніми
наслідками). Та й це не все: під тиском «центра» уніфікуються абсолютно всі
системи й структури: державна, законодавча, правова, фінансово-економічна,
освітньо-культурна, наукова. З Конституції вилучається навіть стаття про
землю як власність республіки, про її право на природні ресурси. Під гаслами
інтернаціоналізації Україна (особливо міста) наводнюється іншонаціональним
елементом. Єдиною стає держава, грошова, партійна (гегемоністська) системи,
єдиною державна – російська – мова. Коли створювалася ООН й стало вигідно в
політичних цілях, Україні було надано право створити навіть власне
міністерство військових справ. Та скоро було відкинуто й цей камуфляж.
Україна стала однією з провінцій з колоніальним режимом, у якій на всіх
державно-партійних постах настановлялися (звичайно, по можливості)
українофобські кадри. В ідеології, освіті, науці стало нормою трактувати все і 457
всіх, пов’язане з боротьбою за державний суверенітет України, як вороже...
українському народові. Так і склалося, що в минулому з позитивними
акцентами бачилася лише Переяславська рада – як акт не політичної чи
військової угоди, а «воссоединения» на віки-вічні, і лише з найтяжчими
звинуваченнями Мазепа й Орлик, Грушевський, Винниченко й Петлюра,
Волошин і Бандера. А всі, що хоч цікавилися своєю Вітчизною та долею,
спілкувалися українською мовою, трактувалися як зрадники-мазепинці,
петлюрівці, бандерівці. На грань зненависті й ворожнечі було поставлено
населення різних регіонів України («східняки», «західняки»). За найвищий
прояв патріотизму було оголошено боротьбу з українофільством, трактованим
як український буржуазний націоналізм.
Втрата державності стала першопричиною тотальної денаціоналізації,
отже – і життєвого рівня, статусу народу, й морально-духовної деградації.
Українці знову стали ізгоями «на нашій не своїй землі». Державно-
ідеологічний терор поставив їх на грань повної асиміляції й зникнення,
перетворення з народу, усвідомлюючого себе й свою історичну місію, на
населення з елементарними матеріальними та духовними потребами, а то й без
них.
Тому самою історією було поставлено питанння: бути Україні
справжньою державою чи бутафорною; і українцям: духовно-історичною
нацією, творцем оригінальної гуманістичної та розвинутої матеріальної
культури чи тільки споживачем чужої ерзац-культури, знаряддям чужої волі,
наймитом на власній землі; «хитрими хахлами», що тільки й прагнуть бути в
підлеглості, матеріальній захланності та духовно-психічному рабстві.
Навіть досі декому на Сході і Заході здається аксіомою: Україна без Росії
існувати не зможе. Вони не усвідомлюють (чи й не прагнуть того), що
українська державність – не конфронтація з іншими. Навпаки: історично,
природно зумовлена основа зближення з іншими державами, але на засадах
рівності, взаємної поваги й вигоди, обопільного матеріального й духовного
поступу, правових загальнолюдських норм. Деперсоналізація державна
неминуче веде до деперсоналізації особової, спільно-класової, національної,
мовно-культурної, а все те – до знищення визначеної природою
багатоманітності як основи цілісності й розквіту, до тотального морально-
етичного, філософсько-психологічного, релігійного, естетичного, зрештою –
гуманістичного зубожіння й виродження.
А хіба це може бути ідеалом й кінцевою метою людства? Природно, що
українство постійно породжувало сили самозахисту та відродження, при тому –
на всіх теренах Вітчизни, у тому числі й тих, що були під владою інших держав:
Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії.
Однією з перших спроб повернути Україні статус хоч неповноцінної
автономії стали рішення XIII з’їзду КП(б)У (травень 1937 р.), на якому
С. Косіор зробив доповідь з акцентами: Україна котиться в прірву, і це –
наслідок «колонізаторської й русифікаторської політики» спочатку з боку
царської, а згодом і більшовицької Москви. Голова уряду П. Любченко, коли
посланці Сталіна Молотов, Єжов, Хрущов зажадали відмінити рішення з’їзду як
націоналістичні (і це – з боку навіть «вірних» сталінців!), переконався, що 458
йдеться до повної трагедії, й пішов ще далі: рішуче засудив українофобську
політику П. Постишева, і передусім в національному питанні, й зажадав
виконувати не директиви Москви, а вимоги свого народу.
Та сильніше позначилось те, як зазначалося в рішенні з’їзду, що
«в роботі... організацій КП(б)У за останній час виявилось послаблення уваги до
питань національної політики і певна недооцінка важливості цього питання. Це
проявилося... в недостатній ще українізації партійних, радянських і, особливо,
профспілкових і комсомольських організацій, в недостатньому висуванні
більшовицьких українських кадрів на керівну… роботу». Крім Г. Петровського,
всі члени Політбюро, а далі і ЦК П(б)У були знищені, ухвали XIII з'їзду
засуджені як ворожі, й Україна фактично втратила всі важелі самостійності.
У подальшому теоретична думка стосовно суверенності української
держави розробляється переважно в західних регіонах.
Її початки – «Основи державного устрою Галицької республіки»,
розроблені урядом ЗУНР й запропоновані Лізі націй 30 квітня 1921 р. У них
зазначалося: «Галицька Республіка є независимою і суверенною державою.
Право суверенності у сій державі належить до загалу її горожан». Ця держава
має бути президентською, з наданням повного розвитку всім націо- та
етноменшинам, правовою й демократичною.
З кінця 20-х років ініціатива переходить до ОУН, перший конгрес якої
відбувся в січні-лютому 1928 р. у Відні.
Основа платформи ОУН – комплексний розвиток держави, нації і
культури. А в цьому зв’язку – боротьба за єдність усіх регіонів та сил
українського народу, з одного боку, та з антиукраїнськими блоками,
очолюваними Росією й Німеччиною, з іншого. Причина – те, що «боротьба
Української нації за незалежність у 1917-1920 рр. скінчилася поразкою.
Поневолення України змінило лише форму. Кількість окупантів української
землі збільшилася».
Однак це тільки активізувало визвольну енергію народу. Націоналізм XX
ст. відштовхується від постулату: джерелом поступу є нерозривна єдність
держави і нації, оскільки «нація є найвищий тип людської спільноти», а форми
державності залежатимуть від етапів та наслідків визвольного руху. Ідеал ОУН
– Самостійна Соборна Держава, в якій гарантуються права людини, корінної
нації та класів, верств, релігій і меншин. Енергія руху до мети – ідея нації, а
визначення її особливої ролі зумовлюється тим, що «Нація – явище глибоке у
своїй суті. Нація має спільний психічний тип, спільну історичну традицію й
переконання, спільні економічні інтереси у відношенні до зовнішнього світу,
зріла нація має власну територію коли не державного, то етнічного посідання,
свою окрему мову, що виражає собою духовні властивості нації, нарешті, в
основі нації не раз лежить той чи інший расово-біологічний тип» (Ю. Бойко). А
це й гарантує як гармонізацію інтересів народу, його самобутність та безсмертя,
так і міцні підвалини народності та сили держави.
Важливим віхами на цьому шляху стають організаційні виступи
правозахисників Гельсінкської групи, лідерів Антибільшовицького блоку
народів та «шістдесятників», котрі акумулювали незнищенну волю нації. 459
Важливим у плані як теоретичного, так і практичного розв’язання проблеми
нації і влади було рішення Національних Зборів у червні 1941 року відновити
суверенну, соборну українську державу. Для відновлення такої держави і
говорилось в ухвалі, необхідна консолідація всіх сил Сходу і Заходу, Півдня і
Півночі України, – а тому ухвала Національних Зборів у Львові має стати
першим етапом процесу, який повинен завершитися в Києві – столиці всіх
українців.
Фашистські режими СРСР і Німеччини виступали з рішучою протидією.
«Гітлере, – наказав Гітлер, – наведіть лад із цією бандою!» І зграя окупантів
накинулась на лідерів (і світських, і конфесійних) відродження національної
держави з оскаженілістю гієн. Степан Бандера опинився на довгі роки в
концтаборі, його рід майже весь винищили; на грані смерті опинилися й прем’єр
Стецько та інші керівники уряду.
З огляду на це ОУН повела роботу зі згуртування нації і її боротьби за
державну незалежність. Створюються урядові структури в екзилі. Розгортається
збройний рух опору проти ворожих сил обох імперій. Місію лідера національної
волі перебирає на себе інтелігенція – і вітчизняна,
і закордонна. На історичну арену виходить УПА, бо народ усвідомлює: не
будеш плекати свою армію – станеш рабом чужої.
Практично з цього моменту розгортається всеукраїнська революційна
боротьба за суверенну українську державу.
Творення української держави в 90-х роках XX ст. здійснюється на основі
синтезу багатовікового досвіду та всіх здорових, творчих сил народу, з
орієнтацією на правові, демократичні, духовно-гуманістичні чинники.
І сьогодні Україна як незалежна, соборна держава постійно торпедується
ворожими не лише зовнішніми, а й внутрішніми силами. Та нинішня Україна –
держава, має підтримку всього народу, що усвідомив і свою мету, і свою
історичну долю та місію. Тому її одвічна мета не може не здійснитися.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада приймає доленосний Акт про державну
незалежність України, а 1 грудня 1991 року понад 92% народу в ході
всезагального голосування висловлюються за повний державно-національний
суверенітет.
Недруги українства і в і в подиві, і вошці, і в ненависті, бо усвідомлюють:
з незалежністю України розвалюється імперська «тюрма народів» – СРСР.
Починається новий етап все європейської, та й світової історії. Україна постає
символом модернізації всієї цивілізації і культури.
Практичні перетворення знаходять вираз і в теоретичній сфері
державотворення. Конституція України 1996 року закріплює волю народу:
«Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна,
правова держава.
Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.
Україна є унітарною державою.
Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і
недоторканною». 460
Рух до мети, до високих ідеалів завжди є не легким. Каменем спотикання
в Україні стає стара номенклатура, носії ідеології зруйнованої імперії. Важким
тягарем стає психіка деформованих століттями рабства душ, зрусифікованої
маси слухняних виконавців старого режиму, антипатріотичні партії, конфесії,
владні функціонери.
Та народ-архітектор окреслює ідею й модель нового Храму: «Стаття 5:
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ… Право
визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно
народові і не може бути узурповане державою…
Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова».
Найвищою соціальної і національною цінністю в Україні є Людина.
А джерелом здійснення планів є надія, що «оживуть степи, озера», села й
міста, інтелігенція і культура, гуманізм і свобода, «А на оновленій землі врага
не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі»
(Т.Шевченко), будуть мир і щастя. А їх гарантами – нація і держава,
верховенство Закону.
Особливе місце в житті держави завжди посідала проблема
громадянськості.
Громадянськість – похідне від «громади» та «громадянина». Громади
існували ще в стародавній Греції. Так називали групи людей (різних станів чи
професій) або міста – держави. Приналежність до громади на основі володіння
власністю визначала громадівський (громадянський) стан особи: її права і
обов’язки. Раби могли стати громадянами лише шляхом викупу чи відпущення
власником з повної залежності.
Глибоке коріння має генеалогія українських громад. Спочатку це були
сільські, а згодом і міські громади. Реальна належність до них визначала
політичну і правову залежність особи від громади – колективного репрезентанта
держави.
У повному розумінні громадянськість пов’язана з інститутом держави:
вона означала належність людини до певної території – країни і підлягала її
політичним та правовим нормам, залежала від держави і мала нею захищатися.
Вважається, що термін Г. постав після французької революції й означав
підданство: з одного боку – до монарха, з іншого – до пана (власника,
шляхтича). Іноземці не вважалися громадянами, не мали їхніх прав.
В Україні права й обов’язки громадян (представників різних суспільних
верств) були визначені ще в час існування держав-племен («кожне плем’я жило
родом своїм на землі роду свого, кожне мало свій норов» і свій закон, –
зазначалося в «Літописі Аскольда»); а згодом чітко окреслені зводом законів
«Руська правда», твореним за Володимира Великого, Ярослава Мудрого і
Володимира Мономаха та чинного в Литовсько-Польській державі до ХVІ ст.
Свої закони для громадян були вироблені в Запорізькій Січі як державі та в
Гетьманщині, діставши належне трактування в універсалах гетьманів та в
Конституції П.Орлика (1710). 461
Громадянськість – категорія історична, соціально-політична, правова.
У первісних суспільствах громадянськість зумовлювалась кровною
належністю до роду і племені. Основою державної Г. був етнос, що
еволюціонував у етно-націю.
Століттями категорія громадянськості в Київській державі визначалася
правовою системою полянського племені.
В Гетьманщині Г. регулювалася правовими законодавчими актами. В
Запорізькій Січі як козацькій республіці надзвичайну вагу мало морально-
етичне підґрунтя: до Січі приймали представників різних станів і етносів, але за
умови, що бажаючі вступити в козацьку громаду-державу мали поклястися: що
вони вільні від обов’язків перед іншими суспільними громадами; що
сповідуватимуть православну віру; що спілкуватимуться українською мовою;
що в разі потреби віддадуть за січову громаду й життя.
Колонізаційні зазіхання сусідів поділили Україну на підлеглі території
Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Німеччини. Це
визначило подвійний статус громадян: з одного боку – за приналежністю до
своєї етногромади та території, а з іншого – до держав завойовниць і їхнього
законодавства.
Громадянами (юридичними особами) інших країн або переміщеними
особами без громадянства чи з українським громадянством стали «малороси»,
«малополяки», «малоавстрійці» та ін. і в країнах переселення – діаспори Росії,
Австралії, Канади, Бразилії, США та ін. Для цих категорій «людей без
Батьківщини» нормою їхньої поведінки стають не лише обов’язкові закони
інших держав, а й ментальні риси своєї прабатьківщини та власні ідеали, норми
моралі і етики, історична пам’ять, психіка, етнокультура і мова.
В УНР питання державного громадянства регламентувалося Законом
Центральної Ради (від 24.3. 1918). Громадянином УНР ставав кожен, хто
народився в Україні й був пов’язаний з нею постійним проживанням та на цій
підставі одержував грамоту від уряду УНР.
Могли одержати громадянство й особи, що прожили на теренах України не
менше трьох років.
Подвійне громадянство не допускалося. У 1918 р. громадянами ставали всі
громадяни кол. Російської імперії, що проживали в Україні й висловили
бажання прийняти її громадянство.
В УРСР у 1919-23 рр. існувало регламентоване законодавством УССР
окреме громадянство. Після проголошення СРСР громадяни України
автоматично ставали громадянами всього СРСР й атестувалися як «радянські
громадяни». Це означало, що українські закони практично дезавуйовувалися,
над українською правовою системою та свідомістю мала панувати
«загальносоюзна». Питання про вихід із числа громадян розв’язувала тільки
Верховна Рада СРСР.
Українська еміграція стала відноситися до категорії людей «бездержавних». Новим історичним етапом стало прийняття Конституції 1997 року, згідно з
якою повноправними громадянами суверенної України ставали всі народжені в
Україні та хто виявив відповідне бажання.
Подвійне громадянство не допускається. Громадянськість визначається
способом життя, відповідним Конституції України – суверенної, демократичної,
правової Соборної держави, а захищається всією силою авторитету і в самій
державі, і в міжнародному житті.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ» з дисципліни «Українознавство»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Аудит розрахунків з постачальниками та підрядниками
Організаційна структура банку та управління ним
Ложный путь изобретательства
ЛОГІЧНІ МЕТОДИ
Ризики, властиві банківським інвестиціям


Категорія: Українознавство | Додав: koljan (20.01.2013)
Переглядів: 682 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

читайте здесь

https://pillsbank.net