It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 41
Гостей: 41
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Економічна теорія » Соціальна економіка

Соціальна політика: суть, основні принципи
Соціальна політика є одним з найважливіших напрямів державного регулювання економіки. Вона органічна частина внутрішньої політики держави, направлена на забезпечення добробуту і всебічного розвитку його громадян і суспільства загалом. Значення соціальної політики визначається її впливом на процеси відтворювання робочої сили, підвищення продуктивності труда, освітнього і кваліфікаційного рівня трудових ресурсів, на рівень науково-технічного розвитку продуктивних сил, на культурне і духовне життя суспільства. Соціальна політика, направлена на поліпшення умов труда і побуту, розвиток фізкультури і спорту, дає зниження захворюваності і тим самим надає відчутний вплив на скорочення економічних втрат у виробництві. Внаслідок розвитку таких систем соціальної сфери, як громадське харчування, дошкільне освіта, звільняється частина населення з сфери домашнього господарства, підвищується зайнятість в суспільному виробництві. Наука і наукове забезпечення, визначальні перспективи економічного розвитку країни в епоху НТП, також є частиною соціальної сфери і їх розвиток і ефективність регулюються в рамках соціальної політики. Соціальна сфера не тільки регулює процеси зайнятості населення, але і є безпосередньо місцем застосування праці і забезпечує роботою мільйони людей в країні. Такі галузі соціального комплексу, як охорона здоров'я, освіта, торгівля, житлово-комунальне господарство і інші, забезпечують робочими місцями до 20% економічно активного населення, а в економічно розвинених країнах в сфері послуг зайнято до 70% всіх працюючих. Значущість соціальної сфери велика не тільки завдяки її величезному впливу на економіку.
Головне її призначення повне задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб, формування всебічно і гармонійно розвинених членів суспільства. Це і є стратегічна і вища мета розвитку будь-якої цивілізованої держави.
Основними завданнями соціальної політика держави є:
Гармонізація суспільних відносин, узгодження інтересів і потреб окремих груп населення з довготривалими інтересами суспільства, стабілізація суспільно-політичної системи.
Створення умов для підвищення матеріального добробуту громадян, формування економічних стимулів для участі в суспільному виробництві, забезпечення рівності соціальних можливостей для досягнення нормального рівня життя.
Забезпечення соціального захисту всіх громадян і їх основних гарантованих державою соціально-економічних прав, в тому числі підтримка малозабезпечених і слабозахищених груп населення.
Забезпечення раціональної зайнятості в суспільстві.
Зниження рівня криміналізації в суспільстві.
Розвиток галузей соціального комплексу, таких, як освіта, охорона здоров'я, наука, культура, житлово-комунальне господарство і т.д.
Забезпечення екологічної безпеки країни. Соціальна політика є найважливішою сферою діяльності будь-якої держави і в цій області накопичений значний досвід.
Сучасні моделі соціальної політики відрізняються по мірі втручання держави в соціально-економічну сферу суспільства, по мірі соціальної захищеності громадян, по рівню забезпеченості свободи соціального вибору у різних верств населення, по впливу соціальних процесів на економічний розвиток країни.
Найбільш нам знайома по недавньому минулому патерналістська соціалістична модель. Основні її характеристики — це всебічна відповідальність держави за соціально-економічне становище своїх громадян, державна монополія в області виробництва і розподіли суспільних товарів і послуг, необхідних населенню, почуття соціальної захищеності, соціальної стабільності, лояльність громадян по відношенню до держави. При всіх позитивних якостях ця система, володіючи низькою економічною ефективністю, не в змозі забезпечити високий рівень добробуту всіх громадян, тому для неї також характерна система соціальних пільг і привілеїв для бюрократичної еліти і низький рівень забезпеченості і ліміти соціальних благ для основної маси населення. У умовах даної моделі також дуже висока залежність індивіда від держави, формується ідеологія утриманства, втрачається ініціатива, і в кінцевому результаті обмежується соціальна свобода. Повільний розвиток ринкових відносин в галузях соціальної сфери зумовлює слабку зацікавленість в результатах праці її працівників, низьку орієнтацію на споживача, практичну відсутність захисту прав споживачів. Методи проведення соціальної політики різноманітні від адміністративних, економічних до прямого насильства.
Шведська модель соціальної політики характеризується дуже великою відповідальністю і високим рівнем регулювання державою соціальної сфери. Іноді її називають «шведський соціалізм». Вона забезпечує високий ступінь соціальної захищеності громадян, але через властиву для всіх надзвичайно централізованих систем уніфікацію в соціальній сфері, обмеженості свободи вибору для споживачів не користується широким поширенням і популярністю, оскільки це розцінюється як дуже істотні недоліки в системі західної демократії. Для шведської моделі також характерний високий податковий тиск на підприємництво і населення, що також не особливо привабливо для інших країн.
Модель «держави добробуту» є типовою ринковою моделлю з високим рівнем регулювання соціальної сфери. Держава, маючи пріоритетом ринкове господарство, бере на себе функцію забезпечення соціальної стабільності громадян, забезпечує широкий спектр соціальних послуг, які ринок забезпечити не може. У «державі добробуту» високий рівень витрат на соціальні потреби, високі соціальні мінімальні стандарти, часто вони наближені до середніх показників по країні.
Модель соціально-орієнтованого ринкового господарства, основоположником яка базується на принципах вільної конкуренції, вільного вибору предметів споживання, свободи розкриття і процвітання особистості. При безумовному пріоритеті економічної свободи ринку ця модель характеризується також високим ступенем захищеності громадян, яка забезпечується за допомогою державного втручання через перерозподіл благ, податкову політику, правове забезпечення і т.д. В цій моделі діє ціла система соціальних амортизаторів, що забезпечує рівень життя не нижче за межу бідності. При цьому держава задачі, які можуть вирішити самі громадяни, на себе не бере.
Ринкова модель відрізняється найбільшою соціальною жорсткістю. Як основний принцип тут діє пріоритет ринкових методів регулювання соціальної сфери перед методами прямого державного втручання. Вона характеризується роздержавленням соціальної сфери, зведенням до мінімуму державних субсидій і дотацій і розширенням ринкових інструментаріїв в функціонуванні.
У Україні при стратегічній орієнтації на соціальне ринкове господарство в цей час домінує ринкова модель. Різкий перехід від патерналістської соціалістичної моделі до ринкової, від масового соціального захисту і підтримки і розгалуженої мережі безкоштовних установ соціальної сфери до ринкових методів дає дуже різкий контраст, хворобливо переноситься населенням. До того ж ці моделі і ідеологічно чужі один одному, оскільки в основі одній колективізм, а інший індивідуалізм. Більш м'які моделі «держави добробуту» і «соціального ринкового господарства» безумовно полегшили б перехід до ринкових відносин, але умови глибокої економічної кризи різко обмежують такі можливості.
З цієї причини не завжди вдається реалізувати і проголошені принципи соціальної політики, наприклад такі, як створення умов для підтримки прийнятного рівня добробуту, соціальна захищеність в екстремальних ситуаціях, гарантованість прожиткового мінімуму у вигляді мінімальної зарплати і мінімальній пенсії. До основних принципів української соціальної політики також відносяться підтримка за рахунок державних коштів тільки слабо захищених груп населення, їх адресна підтримка; підвищення обґрунтованості пільг, що надаються, переваг і привілеїв, перенесення центра важкості за змістом соціальної сфери на місцевий рівень влади; надання громадськості результатів соціальних перетворень, що проводяться; державний і суспільний контроль в соціальній сфері і ін.
При здійсненні економічних реформ держава повинна оцінювати їх наслідки для всього населення, провести зважену реалістичну соціальну політику.
Індикатори, що використовуються в соціальній політиці. Для визначення ефективності соціальної політики використовуються різні індикатори. Так, як найважливіший міжнародний індикатор якості життя застосовується індекс розвитку людського потенціалу, який розраховується на основі трьох показників: очікуваної тривалості життя, рівня освіти і рівня життя, що вимірюється на базі реального ВВП на душу населення. По цьому показнику Україна займає 86-е місце в світі.
На сучасному етапі перехідної економіки також використовуються:
показники рівня життя (децільний коефіцієнт диференціації доходів, індекс концентрації доходів населення (індекс Джіні), поріг бідності і багатства, коефіцієнт соціальної стратифікації населення, міра задоволення потреб, структура прибутків і витрат і ін.);
мінімальні державні стандарти (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата і т.д.);
соціально-демографічні показники (тривалість життя, динаміка захворюваності, народжуваності, смертності);
показники економічної активності населення (співвідношення зайнятих в різних секторах економіки, рівень зайнятості і безробіття, самозайнятість, міграція населення і її причини, міграція інтелектуалів);
показники соціальної напруженості (участь в політичних заходах, страйках, поріг безробіття, динаміка злочинності, корупція і т.д.);
показники розвитку соціальної сфери (рівень бюджетної забезпеченості регіону, частка державних і комерційних структур, позабюджетні соціальні фонди, співвідношення платних, пільгових і безкоштовних послуг і т.д.);
частка витрат на екологію в ВВП.
Оцінюючи соціально-економічну ситуацію в Україні за допомогою названих індикаторів, можна зробити висновок про те, що курс реформ, що проводиться, не супроводився чітко певною соціальною політикою. Держава по суті припинила контролювати найважливіші соціальні процеси. Замість цього час від часу ухвалювалися кон'юнктурні популістське рішення, які лише посилювали недовір'я до влади і до перетворень, що проводяться нею.
Соціально не обґрунтований курс реформ і ослаблення державного регулювання економіки обернулися найтяжчий кризою всієї соціальної сфери. Соціальна ціна реформ виявилася дуже високою для більшості населення України, яка понесла величезні, багато в чому непоправні втрати.
Різко знизився індекс людського розвитку (ІЛР): Якщо в 1991 р. по ИЧР Україна знаходилася на 32-м місці серед 175 країн світу, то в 1995 р. перемістилася на 95-е місце. На оцінний показник ИЧР значною мірою впливає величина прибутків на душу населення, Оскільки біля 50% загального обсягу виробництва доводиться на тіньову економіку і значна частина цієї діяльності не включається в офіційні показники ВВП, то реальне падіння життєвого рівня може бути значно меншим в порівнянні з офіційними даними. Однак фізичні показники якості життя, зокрема ті, які пов'язані з охороною здоров'я і демографічною ситуацією, свідчать про значне збільшення кількості людей, які живуть в бідності.
Витрати на соціальний захист населення в бюджеті мають тенденцію до пониження. Так, в 2000 р. в порівнянні з 1992 р. витрати на соціальний захист населення в Зведеному бюджеті України поменшали в 1,5 рази.
Протягом 1998-2000 рр. внаслідок економічної кризи панувала тенденція зниження життєвого рівня населення, про що свідчить зниження середньомісячної заробітної плати (в доларовому еквіваленті) працівників, зайнятих в галузях економіки (з 62,4 дол. До 42,3 дол.). Лише в 2001 р. середньомісячна заробітна плата в середньому по галузях економіки підвищилася в порівнянні з двома попередніми роками до 57,9 дол. Однак рівня 1998 р. так і не було досягнуто. При цьому майже Повністю втрачена залежність заробітку від кількості і якості затраченого труда.
За роки реформ посилилася нерівність в розподілі прибутків. У допербудовний час Україна (як і Білорусія) серед інших республік колишнього Радянського Союзу мали найбільш рівномірний розподіл прибутків по оцінному коефіцієнту Джінні. Цей показник нерівномірності прибутків становив 22 (по СРСР — 26). Прибутки 10% найбільш багатих людей України були в 3,9 рази вище, ніж прибутки 10% найбідніших людей (в порівнянні з 5,7 для Радянського Союзу загалом ). За даними Світового банку, в 1999 р. ці показники для України близькі до показників країн з ринковою економікою. Так, коефіцієнт Джінні рівний 38. (Для порівняння: коефіцієнт Джінні у Франції — 33, США — 40, Швеції — 25).
Погіршилися також інші соціальні індикатори України. Зокрема, це торкається такого важливого соціального показника, як масштаби бідності. Як критерій бідності використовується офіційний показник кордону малозабезпеченості, який розраховується Міністерством труда і соціальної політики України. У 2000 р. гранична вартість малозабезпеченості для непрацездатного населення становила 156,4 грн. 2 (в доларовому еквіваленті — 29 дол. на місяць, або трохи менше 1 дол. в день). Згідно з критерієм кордону бідності, встановленим Світовим банком для країн з перехідною економікою, вона повинна становити 4 дол. в день. Більшість населення України знаходиться нижче за кордон малозабезпеченості. У той же час небувало збагатився обмежений верхній соціальний прошарок за рахунок (на перших порах) спекулятивного перепродажу державних товарних ресурсів, експортно-імпортних акцій з отриманням валютної виручки не державою, а конкретними юридичними і фізичними особами, причетними до зовнішньоторговельних операцій, «приватизації» держмайна, а також валютно-фінансових і банківсько-кредитних махінацій, що неймовірно розширилися.
Загострилася ситуація на ринку труда. У 2000 р. чисельність не зайнятих трудовою діяльністю громадян, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості, становила 2,7 млн. людина (4,2% загальних кількості зайнятих в народному господарстві). Однак фактично вона вище, оскільки значна частина працездатного населення знаходиться у відпустках без змісту або працює неповний робочий тиждень.
Наслідком приватизації і інфляції стала деформована соціальна структура суспільства. Сталися розпад і декваліфікація робочого класу і науково-технічної інтелігенції. Виник новий вузький прошарок людей — клани (приблизно 7% загальної чисельності населення), які здійснили перерозподіл суспільного багатства на свою користь.
За роки незалежність в Україні різко погіршилася демографічна ситуація. Якщо в 1990 р. коефіцієнт природного приросту на 1000 готівкових населення становив 0,6, в тому числі в міських поселеннях — 2,5, а в сільських (- 3,4), то в 2000 р. цей показник склав (- 7,5)», в тому числі в міських поселеннях і сільській місцевості — відповідно (- 6,5) і (- 9,7). Важливими чинниками скорочення чисельності населення є скорочення тривалості життя, зростання смертності і міграції населення.
У трансформаційний період ще більш загострилися екологічні проблеми, що пов'язано не тільки з наслідками чорнобильської катастрофи, але і з результатами сімдесятирічного ігнорування охорони природи (навколишнього середовища). За оцінками зарубіжних експертів, щорічні втрати України від неефективності і екологічно незваженого природокористування, забруднення середи складають від 15 до 20% її національного прибутку.
Таким чином, можна зробити очевидний висновок, що соціально-економічні наслідки реалізації утрируваної ліберально-монетаристської моделі ринкової трансформації для України виявилися неефективними.
На грані повного руйнування знаходяться практично всі галузі соціальної сфери освіта, охорона здоров'я, культура, громадський транспорт і ін. Їх хронічне недофінансування, надто низький рівень заробітної плати, матеріально-технічна незабезпеченість призвели до розвалу багатьох підприємств і систем життєзабезпечення, стоку кваліфікованих кадрів. Значно поменшала доступність соціальних послуг для основної маси населення внаслідок різкого розширення їх платності.
Не меншу небезпеку для України містить в собі загроза депопуляції в зв'язку з погіршенням всіх демографічних показників народжуваності, смертності, природного приросту, очікуваної тривалості життя.
У основі цих негативних процесів, що супроводяться зниженням репродуктивного потенціалу, погіршенням генофонду, лежать не стільки чисто демографічні закономірності, скільки соціально-економічні чинники.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Соціальна політика: суть, основні принципи» з дисципліни «Соціальна економіка»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Організація готівкових грошових розрахунків
Аудит Звіту про власний капітал
Якість створення продукту
Аудит господарських операцій з надходження тварин
ТЕНДЕРНІ УГОДИ


Категорія: Соціальна економіка | Додав: koljan (30.10.2012)
Переглядів: 942 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

agroxy.com

www.agroxy.com/prodat/oves-122/zhitomirskaya-obl

agroxy.com