It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 38
Гостей: 38
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Економіка світова » Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації

Стратегічні орієнтири конкурентної політики української держави
В умовах глобалізації відбуваються зміни ролі та значення державного регулювання економічними процесами як і підходами щодо підвищення національної конкурентоспроможності. Змінюються і функції держави під дією нових центрів прийняття рішень у світовому господарстві — міжнародних економічних організацій, фінансових центрів, транснаціональних корпорацій. Уряди високорозвинених країн світу намагаються приділяти особливу увагу системному підходу при формуванні економічної політики, забезпеченню внутрішньої конкуренції, захисту національного господарства від деструктивних наслідків глобалізації та забезпеченню довгострокових інноваційних переваг.
Досвід розвинених країн свідчить, що проблема неефективного функціонування інституціонального механізму виявляється основною причиною спаду продуктивності національної економіки, зниження її конкурентоспроможності. А найважливішим елементом інституціонального механізму стосовно можливостей цілеспрямованої дії на економічні, політичні і соціальні процеси, які лежать в основі формування конкурентоспроможності країни є держава. Вона бере на себе витрати, пов’язані зі створенням і підтриманням ринку, захистом прав власності, формуванням конкуренції на внутрішньому ринку, зі зниженням прибутків у разі неефективності ринку. Держава надає значні можливості цілеспрямованої дії на окремі елементи економічного механізму. Це стосується галузевої структури, процесу утворення кластерів конкурентоспроможних галузей, стратегії фірм і їхньої політики щодо найманих працівників тощо. Саме тому значення ролі держави як інституту, що здатний істотним чином прискорити процес підвищення конкурентоспроможності української економіки, надзвичайно важливе.
Становлення належного інституціонального середовища в умовах перехідної економіки носить суперечливий характер, який відбивається в протиріччях функцій інститутів та їх складу. В Україні створено такі інститути підприємницького сектору як приватна власність, конкуренція, засновуються ринкові принципи ціноутворення і зовнішньоекономічної діяльності. В системі державного управління функціонують відповідні органи — державний комітет із питань регуляторної політики та розвитку підприємництва, Комітет із питань захисту прав споживачів, Антимонопольний комітет та інші. Водночас існуючі державні ринкові інститути розвинуті недостатньо. Зокрема, за період із 1992 по 2003 р. змінили державну форму власності 24025 одиниць, а комунальну — 66424 одиниці [42, с. 325]. В процесі приватизації утворилося понад 35 тис. акціонерних товариств*, а приватизація стала необхідною умовою створення конкурентного середовища, структурних змін в економіці. Однак особливо важливим є і те, яким чином вона здійснюється. Недопустимо за ринкової економіки замінювати державну монополію на приватну.
У 2002 році частка недержавного сектора серед підприємств усіх видів економічної діяльності становила 95,5 %, у промисловості, відповідно, — 72,8 % (табл. 5.1). Однак найбільшу питому вагу серед усіх підприємств у нашій країні — 26,33 % — становлять підприємства оптової та роздрібної торгівлі, 11 % — підприємства промисловості та 9,5 % підприємства з операцій по нерухомості і 8,44 % — сільського господарства. Проте, хоча під час реформування підприємств сільського господарства створювалися структури ринкового типу, в державній та комунальній власності у 2001 р. перебувало ще понад 55 % основних його засобів.
Отже, істотною складовою економічних перетворень, які здійснені в Україні, була приватизація і конкурентна політика.
Основним підсумком реалізації конкурентної політики протягом останніх років стало утвердження конкурентних відносин на більшості товарних ринків нашої країни. Завдяки запровадженню ринкових механізмів ціноутворення, створенню цілісної системи захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, частка монопольного сектора в економіці України знизилася з майже 100 відсотків на початок 90-х років до 40 відсотків на кінець 90-х. Проте окремі загальнодержавні та регіональні ринки й досі характеризуються високим рівнем монополізації. Залишаються монополізованими 6951 ринки, з них 8 % — загальнодержавні та 92 % — регіональні (табл. 5.2).
Таблиця 5.1
СТРУКТУРА ОБ’ЄКТІВ ЄДРПОУ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ
ТА ВИДАМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (1.01.2003)
Всього % За формами власності

Державна Комунальна Приватна Колективна (власність господарських
товариств, кооперативів тощо) Міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав
Всього 100 4,5 7,54 29,7 57,35 0,91
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство — 8,44 % 100 2,57 0,96 65,08 31,31 0,08
Рибне господарство — 12 % 100 7,23 1,16 34,55 56,89 0,17
Промисловість — 11,03 % 100 27,2 3,49 2,63 65,98 0,7
добувна промисловість — 0,22 % 100 21,61 0,75 12,7 63,76 1,12
обробна промисловість — 10,36 % 100 2,1 1,78 28,5 66,9 0,7
виробництво та розподілення електроенергії, газу та води — 0,45 % 100 5,4 44,51 3,94 45,85 0,28
Будівництво — 0,02 % 100 3,3 1,4 33,13 61,66 0,5
Оптова та роздрібна торгівля;
торгівля транспортними засобами; послуги з ремонту — 26,33 % 100 0,62 1,2 38,29 59,0 0,87
Готелі та ресторани — 1,96 % 100 3,18 3,71 29,36 62,78 0,96
Транспорт і зв’язок — 2,83 % 100 8,63 1,7 28,94 59,22 1,5
Фінансова діяльність — 1,33 % 100 3,3 0,93 10,6 84,12 1,06
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам — 9,48 % 100 7,23 5,3 22,07 62,83 2,6
Державне управління — 3,65 % 100 44,1 54,15 0,22 1,5 0,01
Освіта — 3,41 % 100 13,14 70,33 4,35 12,0 0,14
Охорона здоров’я та соціальна допомога — 2,24 % 100 9,85 28,54 11,45 49,7 0,45
Колективні, громадські та особисті послуги — 11,42 % 100 1,37 6,11 4,6 87,73 0,18
Послуги домашньої прислуги — 0,002 % 100 0 0 66,67 33,33 0
Джерело: розраховано за даними Статистичний щорічника України за 2002 р. — с. 96
Таблиця 5.2
ЗМІНИ В СТРУКТУРІ МОНОПОЛІЗОВАНИХ
ТОВАРНИХ РИНКІВ В УКРАЇНІ у 2000 — 2003 рр.
Галузева група 2000 рік 2003 рік
Кількість ринків % до заг. кількості Кількість ринків % до заг. кількості
1. Ринки природних монополій 1842 29,7 2384 34,3
2. Ринки комунальних послуг 1038 16,8 1073 15,4
3. Ринки послуг, надання яких пов’язане зі спеціальними адміністративними обмеженнями 990 15,9 914 13,2
4. Ринки послуг пов’язаних зі здійсненням функцій держави та органів самоврядування 609 9,8 890 12,8
5. Ринки продукції фондомістких галузей 415 6,8 413 5,9
6. Окремі потенційно конкурентні рики 232 3,7 103 1,5
7. Ринки послуг, пов’язаних з давальницькими та розподільчими схемами 84 1,3 79 1,1
8. Інші монополізовані товарні ринки 978 16 1095 15,8
Всього 6188 100 6951 100
Джерело: Складено за даними річних звітів Антимонопольного комітету України за 2000 та 2003 рр.
На ринки природних монополій у 2003 р. припадало близько 35 %, хоча у 2000 р. було 30 % монопольного сектору, а 16 % — становив сектор комунальних послуг.
Значну питому вагу у монопольному секторі — 13,2 % становлять ринки послуг, надання яких пов’язано із спеціальними адміністративними обмеженнями (хоча цей відсоток скоротився на 2,7 процентних пункти у порівнянні із 2000 р.). Зросла частка ринків послуг, які пов’язані зі здійсненням функції держави та фактів самоврядування на 3 процентних пункти та їх кількість збільшилась відповідно на 289 одиниць. А ринки таких фондомістких галузей машинобудування, металургія, хімія, металообробка становлять близько 6 % до загальної кількості. Отже, монопольний сектор національної економіки здебільшого пов’язаний із інституційними факторами — 26 % загальних монопольних товарних ринків.
Активізація конкурентної політики відбулась у 2001—2003 рр., завдяки прийняттю Закону України «Про захист економічної конкуренції. Проте, як стверджується у Посланні Президента України до Верховної Ради Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році», «в Україні ще не створено ефективного конкурентного середовища Держава не гарантує суб’єктам господарювання однакові «правила гри». Залишаються неефективними та малодієвими механізми державного регулювання природних монополій, не відповідають економічним розрахункам ціни і тарифи на їхні послуги, структури витрат виробництва. Не створено сучасної системи державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій на транспорті та в галузі зв’язку» [1, с. 57].
За сучасних умов монополізм характеризується не стільки розмірами підприємств, скільки певним типом їх дій. Мається на увазі можливість встановлення контролю над ринками збуту, змови, спрямованої на встановлення певних рівнів цін, розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівлі. Внаслідок цього, монопольними діями зловживає значно більша кількість підприємств, ніж та, що визначена монополістами за умовною ознакою їх питомої ваги у виробництві та на ринку. Завдяки змові можуть реалізовуватись монопольні намагання багатьох суб’єктів ринкових відносин.
Розв’язання проблеми антимонопольного регулювання значно ускладнюють масштаби тіньової економіки, та, монополізація деяких ринків через утворення тіньових угрупувань.
Для підвищення ефективності національного господарства в період структурної трансформації і створення умов для прискорення економічного зростання від практики традиційного антитрестівського регулювання відходили такі країни, як Японія, Німеччина, Корея. Саме відновлення високого рівня концентрації виробництва сприяло набуттю Японією та Німеччиною статусу світових економічних лідерів. Завдяки легальній картельній практиці в Японії у 1955—1970 рр. була успішно здійснена модернізація чорної металургії, вугледобувної промисловості, суднобудування, нафтопереробки, виробництва хімічних добрив. У Південній Кореї в пріоритетних галузях (машинобудування, електроніка, текстильна промисловість, чорна та кольорова металургія, нафтохімія та суднобудування) навіть здійснювалось примусове злиття приватних компаній, що, зрештою, призвело до утворення високомонополізованих виробничих структур.
Антимонопольне регулювання у розвинутих країнах побудоване на принципі забезпечення раціонального співвідношення монопольних і конкурентних сил. Реалізація цього принципу досягається за різними напрямках конкурентного впливу на суб’єктів господарювання — в межах внутрішнього ринку, з боку зовнішньої конкуренції, в самій монополізованій структурі.
Фірми, які володіють ринковою владою, перебувають під загальним впливом потенційної конкуренції, що є стримуючим чинником у прийнятті цими фірмами рішень про ціни та обсяги виробництва. Поняття ринку з потенційною конкуренцією, що означає ринок, на якому вступ та відтік фірм зовсім — або майже — не потребує витрат, розроблено Вільямом Баумолом, котрий вважав, що потенційний вступ фірм у галузь, яка не є галуззю з чистою конкуренцією, може також привести до ефективності, притаманної чистій конкуренції. Суть теорії ринків з потенційною конкуренцією полягає в тому, щоб перенести центр антимонопольної політики зі структурних змін в галузі на умови вступу на галузеві ринки. Модель конкуренції повинна розглядатися не тільки в замкнутому галузевому просторі, але й під кутом потенційної загрози вторгнення нових фірм-конкурентів на галузевий ринок. Потенційна конкуренція змушує фірми визначати обсяги виробництва та ціни так, як це вони робили б за конкуренції, забезпечуючи таким чином одержання суспільно корисних результатів*.
Крім того, динамічність розвитку ринку, спричинені інноваційними процесами, глобалізацією економіки, обмежують монопольну владу компаній. Значні прибутки, одержувані монополістом внаслідок повного використання своєї ринкової влади, є стимулом для потенційних конкурентів, спонукають їх до вступу в галузь під загрозою потенційної конкуренції, а компанія, не встановлюватиме монопольно високі ціни, щоб не робити принадливим вторгнення на галузевий ринок, внаслідок чого зменшується ступінь його монополізації навіть при високій концентрації виробництва.
Тому, пріоритетними напрямками антимонопольних заходів фахівці вважаючи усунення економічних перешкод за для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, а також — створення сприятливих фінансово-економічних, організаційних та правових умов для входження на ринки нових суб’єктів господарювання.
Так, якщо взяти окрему західноєвропейську країну, то ситуація в ній з конкурентною політикою складається таким чином, що існує кілька органів, які впливають на прийняття відповідних рішень. Одна державна структура розслідує порушення, друга приймає рішення. Водночас існує ще третя, недержавна структура, яка дає незалежну оцінку того, що відбувається. У Бельгії, для прикладу, це Служба з конкуренції, яка є незалежним підрозділом Міністерства економічних відносин і проводить лише розслідування та відповідає за виконання відповідних рішень. Рада з питань конкуренції, у якій голова і його заступник є професійними суддями, ухвалює рішення і може також ініціювати проведення розслідувань. Крім того, функціонує Комісія з питань конкуренції, яка є дорадчим консультативним органом, створеним при Центральній економічній раді і представляє точку зору працівників промисловості, сільського господарства, комерційних структур, ремісників та споживачів. За власною ініціативою ця комісія висловлює узагальнене міркування громадськості з приводу питань, що виникають у сфері конкуренції.
За кожною країною членом ЄС спостерігає відповідний директорат Європейської комісії, який опікується питаннями конкуренції в межах усієї спільноти. І якщо національні відомства, котрі повинні захищати конкуренцію, якимось чином помиляються чи свідомо порушують вимоги правил конкуренції, то цей директорат швиденько ставить їх на місце. Таким чином перехресний контроль взаємопов’язаних економічних органів однієї країни та суттєвий вплив ЄС системно гарантують високу ефективність рішень з питань конкуренції як для національної економіки, так і на міжнародному рівні*.
Реалізувати принципи конкурентоспроможності в умовах розвиненої ринкової економіки дозволяє оптимальне поєднання малого та середнього підприємництва (МСП) із корпоративним.
Малий бізнес уважають найдинамічнішим елементом структури народного господарства. Він є одним із засобів усунення диспропорцій на окремих товарних ринках, створення додаткових робочих місць, швидкого насичення ринку товарами, послугами, активізації інноваційних процесів, розвитку конкуренції. І це підтверджує практичний досвід у багатьох державах світу (табл. 5.3).
Таблиця 5.3
РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО
ПІДПРИЄМНИЦТВА (МСП) В РІЗНИХ КРАЇНАХ СВІТУ
Країни Кількість МСП на 1000 населення МСП % ВВП Зайнятість в МСП, % Індекс корупції (СРІ, 2002)
Великобританія
Німеччина
ЄС
США
Японія
Польща
Чеська Республіка
Росія
Україна 46
37
45
74
50


7
4 50—53
50—52
63—67
50—52
52—55
49
34
12
7 49
46
72
54
78
61
44
16
19 8,7
7,3

7,7
7,1
4,0
3,7
2,7
2,4
Джерело: Business environment in Ukraine (2003) International Finance Corporation. — 2003. — p. 15
Американський економіст Р. Стиперман, який вивчав історію появи шістдесяти найбільших винаходів нашого століття, відзначає, що великі корпорації, для яких одержання прибутку є головним стимулом організації досліджень, не беруться за «неперспективні» розробки. Здебільшого тут виявляють ініціативу невеликі фірми. Він наводить приклад, як такі компанії проводили ризиковані дослідження, пов’язані зі створенням ксерографії (магнітного звукозапису), на що великі не звертали серйозної уваги. Винахідливість і гнучкість, властиві невеликим фірмам, допомагають їм проникати в нові галузі. Важливо, що кількість нововведень на долар витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи в малих фірмах у 24 рази перевищує кількість таких у компаніях з чисельністю зайнятих понад 10 тис. осіб.
У малих венчурних фірмах у структурі працюючих велика питома вага інженерів і вчених, а також значні витрати на НДДКР. Статусу підприємців віддають перевагу багато вчених, які залишають університети і лабораторії для того, щоб випробувати свої сили у венчурному бізнесі, тобто створенні венчурних фірм для доведення і впровадження окремих винаходів з метою їх подальшої прибуткової реалізації.
Однією з причин успіху дрібних і середніх фірм, які здійснюють НДДКР, у «генерації» нових ідей є, звичайно, і та обставина, що для цього не потрібно значних матеріальних витрат. У США, наприклад, витрати НДДКР на один винахід і отримання патенту становлять лише 5 % витрат, необхідних для доведення цього винаходу до комерційного прибутку. Сама по собі «генерація» нових ідей потребує найменшої питомої ваги фінансових засобів у процесі створення нових виробів і доведення їх до споживача. Але це потребує залучення висококваліфікованих і талановитих спеціалістів та створення відповідних стимулів для винахідницької діяльності.
Виділимо сильні сторони малого бізнесу в інноваційних процесах, а саме:
швидка реакція на зміни в науково-технічній сфері;
орієнтація на попит споживачів;
вузька спеціалізація виробництва;
висока мотивація праці;
мінімальна тривалість інноваційного циклу (крім венчурних фірм);
гнучкість і швидкість у прийнятті управлінських рішень;
відсутність бюрократичних систем управління підприємством;
низькі накладні витрати.
Слабкими, відповідно, можна вважати такі:
обмежені можливості в проведенні наукових досліджень;
неможливість значно диверсифікувати діяльність;
обмежені можливості в залученні зовнішнього фінансування;
високий підприємницький ризик;
недостатні можливості щодо задоволення попиту споживачів.
Американська антимонопольна політика не вважає величину фірми важливою для визначення сили конкуренції на ринку. З цього приваду в доповіді Президента США у 1999 р. зазначається: «… можна, ймовірно, обґрунтувати теоретичне положення, що величина позитивно впливає на інновації, як і те, що впливає негативно чи не впливає зовсім» [15, с. 349]. Хоча наводяться дані, що інвестування в наукові дослідження призводить до більшої кількості патентів у малих фірм, ніж у великих. Тобто малий бізнес має більше інновацій на кожний вкладений долар у дослідження. Проте стверджується, що не всі патенти еквівалентні за своїм значенням, та не обов’язково всі результати науково-дослідних робіт патентуються. А підрахунок патентів — недосконалий показник для визначення інноваційної ефективності. Отже, не обов’язково великі компанії є видатнішими новаторами, яке зовсім правильною є і думка, що вони неефективні для економічного зростання.
Щоб стати конкурентоспроможними на ринку й утримувати свої позиції в майбутньому, великі компанії здійснюють реструктуризацію, застосовують корпоративний венчурний капітал, намагаються використати переваги малих фірм. Водночас малий бізнес вступає в кооперацію з великими компаніями, щоб отримати ефект масштабу, залучити потрібні кошти, досягти успіху на ринку в умовах високої конкуренції.
Одним із найпоширеніших видів порушень антимонопольного законодавства залишається дискримінація суб’єктів господарювання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Значною перешкодою на шляху розвитку конкуренції є недодержання вимог антимонопольного законодавства під час прийняття рішень центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.
Динаміка зростання кількості малих підприємств характеризується стійкою тенденцією до зростання … станом на 1.10.2003 р. їх налічувалося 255,5 тис. (без сільськогосподарських підприємств та банків) [1, с. 56]. Однак ефективність малого та середнього підприємства в нашій країні залишається низькою. Зайнятість в МСП становила 19 % всього працездатного населення, а частка у ВВП лише 7 %, що є найнижчим показником для країн Центральної та Східної Європи. Крім того, за видами економічної діяльності найбільша питома вага малих підприємств в оптовій та роздрібній торгівлі — 40,2 %; будівництві — 8,6 %, а в операціях з нерухомістю та у промисловості.
Дані опитувань, які були проведені Міжнародною фінансовою корпорацією, свідчать про значні перепони для підприємств малого та середнього бізнесу, є перевірки серед яких більшим 46 %, 3,6 % — отримання дозволів в органах влади, реєстрація — 21 %, процедури сертифікації — 32 %. В той час, як для великих компаній ці співвідношення складають відповідно 57 %, 33 %, 13 % та 25 %. Серед інших негативних факторів оподаткування, корупція, зміни в законодавстві, інфляція, антимонопольне регулювання. Як наслідок — кількість малих та середніх підприємств на 10 тис. осіб наявного населення становить близько 40 одиниць (рис. 5.1).
За даними Держкомстату на 10 тис. населення на 1.10.2003 року приходиться 53 підприємства [1, с. 56]. Незадовільним залишається і фінансовий стан, інноваційна сфера та регіональні диспропорції малого бізнесу. Так, майже у двічі нижчий за середній показник кількості малих підприємств на 10 тис. чоловік по Україні є рівень малого бізнесу в Чернігівській, Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій областях.

Джерело: Business environment in Ukraine (2003) International Finance Corporation. — 2003. — p — 15
Рис. 5.1 Кількість малих та середніх підприємств
в Україні та інших країн світу
Конкурентна політика на сучасному етапі передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектора в економіці нашої країни, вдосконалення правил конкуренції, впровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, зменшення частки монопольного сектора у внутрішньому валовому продукті до 11—12 відсотків, захисту і підтримки конкуренції, розвитку її інституційного забезпечення*.
Основними напрямками конкурентної політики у 2002—2004 роках є:
узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регулярної політики та політики у сфері приватизації з конкурентною політикою;
забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та дальше зменшення рівня монополізації економіки;
оптимізація діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування як суб’єктів економічних відносин;
удосконалення регулювання діяльності суб’єктів природних монополій;
розвиток законодавства про захист економічної конкуренції.
Утвердження в економіці критичної маси ринкових перетворень передбачає всебічне вдосконалення вже діючих ринкових механізмів. Цей процес має бути постійним та безперервним, співвіднесеним з потребами господарської діяльності.
Сутність концептуальних засад стратегії політики розвитку України на 2002—2011 рр. Викладено в Посланні Президента України де Верховної Ради «Європейський вибір, до визначенні засади вдосконалення діючих ринкових механізмів [2, с. 7]:
Розвиток конкуренції, посилення державного регулювання суб’єктів природних монополій, підвищення прозорості їх діяльності, формування конкурентного середовища на ринках енергоносіїв, сільгосппродукції, транспортних перевезень, зв’язку, житлово — комунальних послуг, розміщення державного замовлення, централізованих капіталовкладень тощо. Актуалізується необхідність скасування пільг та преференцій окремим суб’єктам господарської діяльності, вирівнювання умов конкуренції на регіональному та місцевих рівнях, удосконалення правових механізмів добросовісної конкуренції. Спроможність держави не тільки визначати, а й гарантувати єдині «правила гри» для всіх суб’єктів господарювання, здійснюючи дієву конкурентну політику, є основою інвестиційної привабливості економіки, головним чинником її стабільності.
Поглиблення, згідно з критеріями ЄС, лібералізації всіх сфер економічної діяльності. Такий підхід не суперечить логіці посилення дієздатності держави, а навпаки — органічно з цим поєднується. Глибока і всебічна лібералізація має стати основою інвестиційної привабливості української економіки, її демократизації та системного оздоровлення. Перехід до ліберальнішої моделі економічного розвитку має визначити магістральний напрямок ринкових реформ у наступному десятиріччі.
Саме з урахуванням впливу потенційної конкуренції має формуватися стратегія конкурентного середовища в Україні. При цьому треба мати на увазі, що закономірності господарювання минулої епохи вільної конкуренції вже не відповідають вимогам сучасного виробництва. Спрощений підхід до демонополізації означатиме намагання утвердити архаїчні форми конкуренції, що перешкоджають розбудові високорозвинутої національної економіки. Адже така орієнтація не зможе забезпечити ефективне використання ресурсів, їх концентрацію з метою здійснення структурної і технологічної перебудови. Тому потрібні об’єктивні оцінки ролі великих підприємств у подоланні кризи [32, с. 23].
Фактором підвищення конкурентоспроможності підприємств є податкова політика. Оскільки загальний обсяг податкових відрахувань великий і не дає змогу підприємствам акумулювати власні засоби для інноваційної діяльності та формування довгострокових конкурентних переваг, важливо ввести в практику ідею селективної податкової політики, що орієнтується на підвищення конкурентоспроможності підприємств. Держава повинна підтримати зниження оподаткування тих товаровиробників, які створюють і реалізують на світових ринках конкурентоспроможну продукцію і послуги. Особливо це важливо підприємства високих технологій та інноваційних товарів, адже саме експорт їхньої продукції — це ріст валютних надходжень і зміцнення економіки країни. Хоча, згідно з законом «Про інноваційну діяльність», запроваджено низку податкових пільг, проте їх явно недостатньо. Такі пільги необхідно застосовувати і на місцевому рівні. А головним критерієм української податкової політики має стати конкурентоспроможність підприємств, що визначається вмінням використовувати внутрішні можливості і умови функціонування свого ринку. Держава отримає значно вищі прибутки за рахунок збільшення обсягу виробництва і реалізації продукції на зовнішніх ринках.
Основні напрямки податкової політики мають ґрунтуватися на засадах: диверсифікації пільг податку на прибуток, що йде на розширення виробництва конкурентоспроможної продукції; зниженні податкових ставок і зменшенні кількості податків при одночасному зростанні податкової дисципліни й скасуванні необґрунтованих пільг; використання інвестиційного пільгового кредиту; обов’язковому звільненні венчурних підприємств від оподаткування на певний період та інші.
Тенденції розвитку світового ринку і проблеми конкурентоспроможності національної економіки визначають особливу увагу до тих принципів, на яких повинна базуватись торгівельна політика сучасної держави. Недосконалість конкуренції на світовому ринку створює передумови для отримання в деяких галузях вищої норми прибутку, ніж в інших. Національні держави зацікавлені в тому, щоб саме їхні фірми виявились першими в даних сферах, а отриманні ними прибутки поповнили національний бюджет. Як і в реальних передумовах для проведення активної торгівельної політики, спрямованої на просування експорту в стратегічно важливих галузях. Для сприяння експорту необхідно виділяти бюджетних асигнувань не менше 0,3—0,4 % ВВП.
Національні підприємства можуть отримати значні конкурентні переваги за рахунок розширення свого ринку, ефекту масштабу тощо. Тому деякі заходи втручання держави можуть бути ефективними і покликані істотно змінити співвідношення сил в конкуренції та світовому ринку. Роль держави в експортній стратегії полягає не в забезпеченні прямої фінансової підтримки експортерів, а в стимулюванні їх вдосконалювати конкурентні переваги та розвиток експорту країни, у довгостроковій перспективі. Але необхідна державна підтримка високих технологій за рахунок державних субсидій та їхньої високої конкурентоспроможності на світовому ринку через допустимий рівень протекціонізму, систему міждержавних угод, стратегічних союзів. Для посилення експортного потенціалу країн з перехідною економікою необхідно створювати регіональні приватні агенції експортної політики, які б керувалися з єдиного центру. Ці структури забезпечували б суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності різними послугами у сфері інформації, науково-технічного характеру, вибору стратегії, допомоги у впровадженні міжнародних стандартів ISO, систем сертифікації якості продукції тощо.
Позитивний ефект щодо конкурентоспроможності фірм і галузей справляє наявність конкурентоспроможних суміжних галузей. Обмін знаннями, досягненнями, географічна близькість дає додатковий шанс галузям і фірмам, що розвиваються. Конкурентоспроможні галузі не розміщуються рівномірно в національній економіці і мають концентруватися в певних сферах діяльності, утворюючи групи взаємопов’язаних конкурентоспроможних галузей. Такі групи галузей сприятливо діють на структуру національної економіки, залучаючи нові сфери.
Для завоювання міцних позицій на світовому ринку необхідно звернутись до міжнародного досвіду утворення кластерів конкурентоспроможних галузей, які здійснюють прорив на світові ринки не одного продукту чи галузі, а цілого інтегрованого міжгалузевого кластера. Та особливе значення для успіху підприємств і цілої галузі має створення власної, неподібної на інших і успішно функціонуючої системи зв’язків зі всіма сторонами, що задіяні в процесі виробництва і просування на ринок товарів чи послуг. Тобто формування «ділової моделі» компанії, яка забезпечить конкурентні переваги на ринку.
Реалізація тимчасових переваг повинна відбуватися через залучення іноземного капіталу і підключення до глобальних технологічних зв’язків, а саме:
створення спільних виробництв за участю іноземного капіталу для випуску конкурентоспроможної продукції, особливо у сфері «нової економіки»;
залучення в економіку прямих інвестицій ТНК, а також створення інвестиційного клімату для транснаціональних корпорацій як каналу отримання засобів виробництва, технологій, управлінського досвіду, збільшення експорту промислових виробів.
Враховуючи недостатні обсяги внутрішнього і зовнішнього фінансування, а також державну заборгованість, одним із каталізаторів розвитку конкурентоспроможності України може стати венчурний капітал —альтернативне джерело фінансування наукомістких виробництв та малого ризикованого підприємництва. Розвиток цього виду інвестицій у квазіризиковані сфери економіки дасть поштовх до структурних змін у промисловості. Необхідно створити національну систему венчурного фінансування для забезпечення підтримки інноваційного підприємництва в нашій країні.
Основною стратегічною метою входження України в ХХІ століття має стати підвищення конкурентоспроможності економіки. Всі дії уряду, міністерств і відомств повинні оцінюватись по єдиному критерію — зміцнення конкурентоспроможності держави.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Стратегічні орієнтири конкурентної політики української держави» з дисципліни «Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Поняття та види цінних паперів
БАНК МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ
Технічне забезпечення ISDN, підключення до Internet через ISDN
ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ КРЕДИТУ
ПОНЯТТЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ


Категорія: Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації | Додав: koljan (22.09.2012)
Переглядів: 676 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

читать дальше

посмотреть