It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 154
Гостей: 154
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Економіка світова » Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації

Науково-технічний рівень національного виробництва та його вплив на конкурентоспроможність
За сучасного формування глобальної економічної системи на постіндустріальних засадах економічне зростання окремих країн та їх міжнародна конкурентоспроможність визначальною мірою обумовлюються інтелектуалізацією основних факторів виробництва та наявністю потужного інноваційного потенціалу. Під ним розуміється сукупність наявних у країні інтелектуальних, технологічних, науково-виробничих ресурсів із відповідним інфраструктурним забезпеченням, які здатні продукувати нові знання, та ефективний механізм комерціалізації останніх. Про важливість інноваційного чинника в економічному розвитку свідчить, зокрема, той факт, що питома вага нових знань, які втілюються в товарах, технологіях, освіті, організації виробництва в розвинутих країнах становить від 70 % до 85 % їх ВВП.
Що стосується України, то і її стратегічним пріоритетом у контексті забезпечення національної конкурентоспроможності в постіндустріальній системі господарства є опанування науково-технологічною моделлю економічного розвитку. Для цього існують такі об’єктивні передумови як наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих стандартів. Окрім того, в Україні існує сильна генетична основа для динамічного розвитку найсучасніших напрямків фундаментальної та прикладної науки, закладена в різні історичні часи такими всесвітньо відомими вченими, як Вернадський, Глушков, Корольов, Патон та ін.
Сучасний інноваційний потенціал України формувався упродовж другої половини ХХ ст. в період розгортання науково-технічної революції і характеризується відносно високими якісними показниками. У складі єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР науково-технічний потенціал нашої країни був досить вагомим. Так, за даними ЮНЕСКО, її частка у світовому інженерно-науковому потенціалі становила на той час майже 7 %. Займаючи всього 2,7 % території Союзу і маючи 18 % від усього населення, Україна значною мірою була задіяна у міжнародній науково-виробничій кооперації, не кажучи вже про високу питому частку у міжреспубліканському поділі праці, де на її долю припадало майже 40 % виробництва науково-технічної продукції і нових технологій при охопленні близько 20 % сукупного ВВП народногосподарського комплексу СРСР. Так, у 1988 р. Україна добувала 25 % вугілля, виплавляла 35 % сталі, 41 % чавуну, 46 % залізної руди, випускала 23 % загальної кількості тракторів, 37,1 % кольорових телевізорів, 96 % тепловозів колишнього Союзу.*
Разом із тим, участь нашої держави в науково-технічному поступі світової цівілізації визначалася не лише високодиверсифікованою галузевою структурою народногосподарського комплексу, але й наявністю передових (навіть за світовими критеріями) науки та освіти. Так, наукова діяльність у нашій країні здійснювалася у 1900 наукових установах, організаціях і підприємствах, в яких було зайнято майже 500 тис. наукових працівників, у тому числі 6,5 тис. докторів наук, 150 тис. кандидатів наук (або 5,4 % всього працездатного населення країни — для порівняння — у США цей показник становив 6,4 %). Україна досягла значних успіхів у розвитку таких сфер фундаментальної і прикладної науки як математика, фізика твердого тіла, фізико-хімічні основи металургії, фізіологія, клітинна інженерія тощо. Проте вже з кінця 1980-х років, коли радянська економіка перебувала у кризі, різко впала потреба у науковій продукції. Так, невикористаними виявилися близько 108,9 тис. винаходів, більшість з яких (понад 80 %) було створено та зареєстровано протягом 1985—1990 рр.
Упродовж 1990-х років через глибоку економічну кризу науково-технічний потенціал України продовжував підриватися: вдвічі скоротилася кількість проектних і дослідницьких організацій, майже на 50 % зменшилася чисельність наукових працівників, а питома вага асигнувань на розвиток НДДКР з 3 % “досягла” катастрофічної, з погляду інтенсивного відтворення суспільного продукту, 0,3 % ВВП країни (і це при тому, що фінансування науки на рівні, нижчому 1 %, повністю позбавляє її можливості розвиватися). Таким чином, у суспільстві було докорінно підірвано авторитет наукових кадрів, фізичне зношування основних фондів досягло 70 %, а моральне — 95 %, що й стало причиною подальшого зниження конкурентоспроможності України. Разом із тим, незважаючи на значні втрати, все ж таки вдалося зберегти ядро вітчизняного науково-технічного потенціалу, яке, враховуючи “економіко-технологічну генетику нашої держави”, здатне (за словами академіка Ю. Пахомова) зберегти “ефект фенікса” навіть за ситуації крайньої розрухи”*, технологічно відродити країну та створити передумови її інноваційного прориву.
Сектор науки й науково-інформаційного обслуговування виробництва — продуктивна сила, котра все більше поєднується з процесом відтворення, глибоко інтегруються сфери матеріального й інтелектуального виробництва, зростає рівень виробничого процесу, одним з узагальнюючих кількісних критеріїв оцінки потужності інноваційного потенціалу будь-якої національної економіки стає витрати на науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) та освіту, що в розвинутих державах становлять від 2,5 % до 3 % валового внутрішнього продукту (при найнижчому допустимому рівні в 2 % ВВП). Наприклад, у США щорічні витрати на НДДКР упродовж останніх 10 років складають в середньому 250 млрд доларів, що становить майже половину сукупного світового показника. А що стосується освіти, то і її частка в сукупному обсязі інвестицій в дану сферу у провідних країнах рідко “опускається” нижче відмітки в 12 %, а в окремих державах досягає навіть 21 % національного прибутку країн. Так у Швеції витрати на освіту (у % ВНП країни) в середньому складають 7,7 %, у Данії — 8 %, у Фінляндії — 6,2 %.**
Що стосується України, то обсяги фінансування інноваційних робіт упродовж трансформаційного періоду демонструють усталену негативну динаміку зі щорічними темпами падіння обсягів усіх форм фінансування науки і освіти, які у 1,5—2,8 рази вищі порівняно з темпами скорочення ВВП. У 2002 р. в структурі фінансування інноваційної діяльності в нашій країні (що не перевищує 0,3 % валового внутрішнього продукту) частка бюджетних асигнувань склала 28,9 %, скоротившись порівняно з 2001 р. на 2,7, а з 1995 р. — на 9,7 відсоткового пункту. Як і в минулі роки, пріоритетним залишається фінансування наукової діяльності за рахунок замовників, яке у 2002 р. перевищило 60 % його загального обсягу, у тому числі частка зарубіжних замовників складала 26,2 % (таблиця 4.1), що є значно вищою, ніж у розвинутих країнах (у Великобританії на іноземні джерела припадає близько 14,3 %, у Франції — 8,3 %, в Італії — 3,9 %, в Японії — всього 0,1 %) та може у перспективі загрожувати втратою інтелектуальної власності.

Таблиця 4.1
РОЗПОДІЛ ОБСЯГІВ ФІНАНСУВАННЯ НАУКОВИХ ТА НАУКОВО-
ТЕХНІЧНИХ РОБІТ ЗА ОСНОВНИМИ ДЖЕРЕЛАМИ ФІНАНСУВАННЯ, %
Джерела
фінансування 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002
Всього, у тому числі за рахунок: 100 100 100 100 100 100 100 100
Держбюджету 37,6 39,9 35,4 28,8 27,6 30,0 31,6 28,9
Власних коштів 2,2 1,9 2,5 3,1 4,0 3,0 8,7 5,6
Коштів замовників:

вітчизняних
іноземних 35,8
15,6 34,4
17,1 34,0
20,8 39,2
23,1 38,5
23,1 38,4
23,3 32,5
22,8 35,7
26,2
інших джерел 8,8 6,7 7,3 5,8 6,8 5,3 4,4 3,6
Джерело: Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. — К.: Держкомстат України, 2003. — С. 72
Первинність технологічних чинників економічного зростання та національного розвитку нашої держави утверджується у свідомості політичної та наукової еліти. Розроблено пріоритетні напрямки інноваційної діяльності на перспективу, котрі, однак, суттєво відрізняються у різних законодавчих актах (табл.4.2).
Досвід “нових індустріальних країн” та країн із перехідною економікою свідчить, що пріоритетні напрямки державної фінансової підтримки стосувалися, насамперед, технологічно передових галузей економіки, які детермінували науково-технічний і носили досить конкретний характер. Якщо екстраполювати ці програми на українські умови, то, на наш погляд, пріоритетними повинні бути галузі, що складають основу “економіки знань”, а саме: розвиток комп’ютерних мереж; створення нових поколінь мікросхем; створення телебачення з високим ступенем можливостей екрана; нові ліки і засоби захисту рослин; створення нових матеріалів; створення автомобіля та літака нового покоління, кардинальна модернізація залізничного транспорту; розвиток природоохоронних технологій; розробка нових функціональних біоматеріалів; розробка нових джерел енергії; створення нового покоління ядерних реакторів і засобів контролю та ін.
Таблиця 4.2
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРІОРИТЕТНИХ
НАПРЯМКІВ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
Законі України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” визначено наступні пріоритетні напрями інноваційної діяльності загальнодержавного рівня
на період до 2003-2013 року Законі України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” (на період до 2006 р.)
Модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології; Фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук
Машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії; Проблеми демографічної політики розвитку людського потенціалу
Нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації; Збереження довкілля, сталий розвиток
Удосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій; Новітні біотехнології
Високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості; Нові комп’ютерні засоби та технології інформатизації
Транспортні системи: будівництво і реконструкція; Новітні технології в енергетичній промисловості та АПК
Охорона і оздоровлення людини та навколишнього середовища; Нові речовини і матеріали
Розвиток інноваційної культури суспільства: підтримка національної книговидавничої справи, освітніх та науково-популярних видань;

Для технологічного прориву саме за цими стратегічно важливими напрямками в нашій країні є такі передумови, як матеріальні, інтелектуальні та виробничі ресурси, проте дається взнаки брак фінансових коштів підтримки цих проектів. Так, у 2002 р. обсяг наукових досліджень і розробок за пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки склав понад 202 млн грн. (7,7 % загального обсягу інноваційних робіт), що нижче порівняно з попереднім роком на 33,6 %. Для реалізації цих пріоритетів використовують: державні замовлення на створення науково-технічної продукції; галузеві науково-технічні програми, яким надано статус національних; галузеві науково-технічні програми та ін.
Разом із тим, віддаючи належне бюджетним джерелам фінансування, слід відзначити пріоритетність у структурі фінансової підтримки інноваційної діяльності українських підприємств (передусім малих наукомістких підприємств) і коштів приватних осіб та структур. Оскільки за сприятливих умов зростання обсягів замовлень з боку виробництва (у 2,5—3 рази) і створення фондів венчурного капіталу вирішиться не тільки проблема оптимізації структури джерел фінансування науки, а й підвищення рівня наукомісткості й конкурентоспроможності вітчизняного виробництва.
На сьогодні ж основним джерелом фінансування інновацій у промисловості України залишаються власні кошти підприємств. Їх питома вага у 2002 р. склала майже 71,1 % в загальному обсязі фінансування. Переважання власних коштів підприємств серед джерел фінансування інновацій спостерігається з причини недостатності та ускладненого залучення інших ресурсів (в силу несприятливого інвестиційного клімату, браку венчурного капіталу та ін.). Крім того, в Україні фінансування інноваційної діяльності підприємств характеризується і низьким використанням кредитних важелів його розширення. В той час як інноваційні проекти є, як правило, довгостроковими та вимагають значних капіталовкладень на свою реалізацію, кредитні ресурси, здебільшого, надаються на короткий термін та під високі відсотки. Це зумовлює низьку частку кредитів у загальному обсязі фінансування проведення інноваційних робіт, яка не перевищує 12,6 %.
Недостатність джерел фінансування при низькому рівні платоспроможного попиту на інновації зумовлює і щорічне скорочення кількості наукових розробок, число яких у 2002 р. становило 41,5 тис., що вдвічі менше, порівняно з 1991 р. З них 3,1 тис. пов’язано зі створенням нових видів техніки, 4,2 тис. — нових технологій, 0,9 тис. — нових матеріалів.
Кризові симптоми характерні і для кадрової складової інноваційного потенціалу України, що проявляється, передусім у відтокові спеціалістів із науково-технічної сфери. Про це свідчить, зокрема, той факт, що у 2002 р. кількість спеціалістів, які виконували НДДКР, порівняно з 1991 р. скоротилася майже на 64 %, в тому числі спеціалістів вищої кваліфікації — на 32 %, особливо це стосується кандидатів наук (таблиця 4.3). Крім того, спостерігається зниження творчої активності науковців, про що свідчить, зокрема, скорочення кількості патентів на 100 виконавців з 4 у 1991 р. до 2 у 2000 р.
Таблиця 4.3
НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ
Показники 1991 1997 1998 1999 2000 2001 2002
Кількість організацій, що виконували наукові дослідження та розробки, одиниць 1344 1450 1518 1506 1490 1479 1477
Обсяг виконаних НДДКР до ВВП, % 1,8 1,4 1,2 1,22 1,0 1,03 1,13
Кількість спеціалістів, що виконували НДДКР, тис. чол. 295,0 142,5 134,4 126,0 120,8 113,3 107,4
Джерело: Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. — К.: Держкомстат України, 2003. — С. 10.
Поповнення наукового потенціалу вищої кваліфікації здійснюється в нашій країні за рахунок підготовки фахівців в аспірантурах. Хоча кількість прийнятих аспірантів і докторантів зросла, проте зменшилася питома вага підготовлених фахівців. Так, якщо у 1990 р. кількість підготовлених аспірантів становила 81 % прийнятих, то у 1996 р. — лише 55 %, а у 2000 р. — 66 %. Звертає на себе увагу зниження підготовки кадрів у галузі фізико-математичних та технічних наук, а також у фармацевтичній сфері як високотехнологічній галузі економіки. Так, якщо у 1990 р. питома вага аспірантів у галузі фізико-математичних наук становила близько12 %, то у 2002 році — майже 8 %. Відповідно і в галузі технічних наук 39,1 % — у 1990 р. та 20,8 % — у 2002 р. Знизилась і підготовка фахівців у цих сферах. Якщо серед технічних наук у 1990 році випуск фахівців становив 89,2 %, то у 2002 р. — 55,8%. Аналогічна ситуація і серед докторантів у цій же галузі, питома вага яких у 2002 році знизилася на 26 %, а випуск склав 75 %.
Очікуваним підсумком навчання в аспірантурі і докторантурі є захист дисертації. Разом із тим слід відмітити, що, як і десять років тому, лише один із шести аспірантів залишає заклад із захищеною дисертацією. Ще невтішнішою є ситуація із докторантами — відповідно кожний третій у 1991 році та кожний восьмий — у 2002 [29, с. 14]
Показовим в оцінці науково-технічних ресурсів будь-якої держави є і кількість національних заявок на винаходи. Так, якщо в Японії у розрахунку на 100 тисяч населення щороку подається 305 заявок, то в Україні — менше 18. Що стосується такого показника, як кількість зареєстрованих патентів на винаходи, то у 2001 р. він становив 9178, в т. ч. 67 % — деклараційні патенти, без експертизи, решта — 20-річні патенти (з яких 14,7 % видано на ім’я іноземних замовників). У 2002 р. надійшло 10189 заявок на винаходи, з них зареєстровано близько 90 %.
На сповільнення в останні роки інноваційної діяльності в нашій країні вплинули такі фактори, як загальний спад виробництва, незадовільна динаміка структурних перетворень у промисловості, ресурсні обмеження та ін. Якщо в середині 1990-х років питома вага інноваційно-активних підприємств складала 23 % їх загальної кількості, то у 2002 р. вона скоротилася до 14,6 %, що становить близько 1,5 тис. підприємств.
Про результативність інноваційної діяльності підприємств свідчить і структура їх витрат за основними напрямками інновацій. Як показують дані таблиці 4.4, найбільша питома частка в загальній сумі інноваційних витрат (більше 60 %) припадає на капітальні вкладення в технічне переоснащення виробництва (придбання машин, обладнання, устаткування тощо); технологічну підготовку виробництва (10,8 %), а також — маркетинг і рекламу (10,1 %) при незначних фінансових вкладеннях у такі сфери, як придбання прав на патенти, ліцензії, використання об’єктів промислової власності (3,7 %) та придбання безпатентних ліцензій, ноу-хау, технологій (1,3 %). Частка ж витрат на дослідження і розробки інноваційно-активних підприємств складала у 2002 р. лише 8,9 %, разом із тим, навіть цей незначний показник майже вдвічі скоротився порівняно з 1999 р., що свідчить про значне звуження фінансування цієї основної компоненти інноваційної діяльності суб’єктів господарювання.
Індикатором стану науково-технічного потенціалу країни є кількість виданих охоронних документів на об’єкти промислової власності та ліцензійних договорів на їх використання. Навіть із урахуванням тієї обставини, що більшість патентів в нашій країні є “деклараційними” (оскільки реєструються без проведення глибокої науково-технічної експертизи, а тому не забезпечують об’єктам промислової власності повноцінний захист), у 2002 р. із 1552 заявок про реєстрацію договорів щодо передачі прав на об’єкти промислової власності, було зареєстровано лише 884, з них 64,9 % — на знаки для товарів та послуг, 29,4 % — на винаходи та 5,7 % — на промислові зразки. Крім того, ступінь реалізації патентів у нас невиправдано — всього 33 %.
Таблиця 4.4
РОЗПОДІЛ ЗАГАЛЬНОГО ОБСЯГУ ВИТРАТ
ЗА НАПРЯМАМИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ [28, 29]
Показники У відсотках до загального обсягу
1999 2000 2001 2002
Всього, у тому числі 100,0 100,0 100,0 100
Дослідження і розробки 15,4 15,1 8,7 8,9
Придбання прав на патенти, ліцензій на використання об’єктів промислової власності … 2,5 4,7 3,7
Придбання безпатентних ліцензій, ноу-хау, технологій, тощо … 1,6 1,6 1,3
Придбання засобів виробництва 67,6 61,0 63,1 61,8
Технологічна підготовка виробництва … 9,3 9,3 10,8
Маркетинг, реклама 9,3 4,7 7,9 10,1
Інші 7,7 5,8 4,7 3,4

Зате певною мірою активізувалася робота з продажу інновацій. Правда, на відміну від прийнятого на Заході внутрішнього трансферту результатів інноваційної діяльності, українські підприємства часто продають ліцензії на результати НТР, які досі не впроваджувалися, а купують за кордоном технології, створені ще 10—15 років тому, штучно продовжуючи, таким чином, їх життєвий цикл. Так, дані, представлені у таблиці 4.5, показують, що впродовж трирічного періоду відбулося різке зменшення придбання нових технологій за межами України з 1465 у 2000 р. до 337 у 2002 р., а це засвідчує про переорієнтацію вітчизняних підприємств на інноваційні проекти українських розробників.
Разом із тим, вкрай незадовільною є структура придбаних за кордоном ліцензій. З загальної кількості укладених з іноземними контрагентами ліцензійних угод 62 % з них стосувалися товарних знаків (переважно у лікеро-горілчаній та тютюновій промисловості), 30,9 % винаходів було пов’язано з харчовою промисловістю, 13,6 % — з медичною сферою, при фактичній відсутності угод у машинобудуванні, електроніці та сільському господарстві.
Таблиця 4.5
КІЛЬКІСТЬ ПРИДБАНИХ ТА ПЕРЕДАНИХ НОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ
(ТЕХНІЧНИХ ДОСЯГНЕНЬ) В УКРАЇНІ ТА ЗА ЇЇ МЕЖАМИ
ЗА ФОРМАМИ ПРИДБАННЯ ТА ПЕРЕДАЧІ*
Показники Придбання нових технологій Передання нових технологій
в Україні за межами України в Україні за межами України
2000 2001 2002 2000 2001 2002 2000 2001 2002 2000 2001 2002
Всього 717 458 1170 1465 314 337 7 9 9 — 1 1
у т. ч. за формами придбання (передачі) нових технологій 21 14 51 5 20 8 5 3 1 — — 1
ноу-хау, угоди на придбання (передачу) тех-
нологій тощо 251 191 273 875 11 15 1 4 — — — —
результати досліджень і розробок 115 237 108 2 3 4 — — 3 — 1 —
одержання (передача) технологій у складі наданих інвестицій 16 55 11 18 29 31 — — 2 — — —
лізинг 9 1 2 110 — — — — — — — —
придбання (передача) устаткування 247 172 627 455 243 232 — — 3 — — —
інші 58 88 98 - 8 47 1 2 — — — —

* Джерело: Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. — К.: Держкомстат України, 2003. — С. 243

Зростання конкурентоспроможності національної економіки в цілому забезпечується, передусім, інноваційним характером розвитку її стратегічно важливих галузей. Для нашої держави такими є підгалузі машинобудівельного комплексу. Незважаючи на те, що за останні роки питома вага машинобудування в обсязі промислового виробництва зменшилася з 31 % до 17 %, обнадійливою є тенденція активізації інноваційної діяльності в даній сфері, що відбивається у зростанні обсягів створення та освоєння виробництва нових видів техніки. Так, загальна кількість зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів та засобів автоматизації освоєних вперше у 2002р., зросла, порівняно з 2000р., на 11,5 %.
Щодо галузевого спрямування результатів винахідницької діяльності у вітчизняне машинобудування, то воно не відповідає повною мірою пріоритетним напрямам розвитку підгалузей. Якщо для такої підгалузі, як виробництво металургійного устаткування, характерно зростання нововведень (у тому числі у гірничошахтному обладнанні на 50 % та приладів електровимірювальних на 70 % упродовж 1995—2002 рр.), то розвиток таких проривних для української економіки підгалузей, як виробництво електронної техніки, засобів обчислювальної техніки, сільськогосподарських машин, медичної техніки, металорізальних верстатів, навпаки, визначається зниженням інноваційної активності.
На жаль, перманентно відбувається зниження питомої ваги зразків вітчизняної продукції, технічний рівень яких відповідає кращим українським та закордонним аналогам, яка у 2000 р. становила 70,1 % порівняно з 88 % у 1989 р. Це позбавляє вітчизняних товаровиробників будь-яких конкурентних переваг на міжнародних ринках та закріплює за ними статус аутсайдерів науково-технічного поступу.
Важливий етап інноваційного процесу — комерціалізація інновацій, що відбиває ступінь сприйнятливості виробництва до нововведень. Як показує таблиця 4.6, процес комерціалізації в нашій країні має зворотній напрям розвитку порівняно з динамікою створення нових зразків вітчизняної продукції. Це виражається, зокрема, у зниженні питомої частки запроваджених у виробництві результатів досягнень української науки і техніки з 91 % у 1995 р. до 84 % у 2001 р.
Показовою в контексті комерціалізації є і середня тривалість прийняття рішення про освоєння у виробництві нових типів машин, устаткування, що становить 0,9 року. Разом із тим, позитивним є зростання частки виробництва зразків у рік їх створення, яка у 2001 р. сягнула 67 % порівняно з 51 % у 1995 р. До того ж, враховуючи термін створення зразків (1,6 року) та тривалість їх освоєння (0,9 року), на вітчизняних підприємствах термін впровадження інновацій скоротився до 2,5 років.
Незадовільний стан науково-технологічної сфери та низька результативність інноваційної діяльності призвели до зниження частки інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції нашої держави, що на сьогодні становить усього 7 %.
Таблиця 4.6
ТРИВАЛІСТЬ ОСВОЄННЯ ПРОМИСЛОВОГО ЗРАЗКІВ НОВИХ
ТИПІВ МАШИН, УСТАТКУВАННЯ, АПАРАТІВ,
ПРИЛАДІВ ТА ЗАСОБІВ АВТОМАТИЗАЦІЇ
Машини, устаткування,
апарати Прилади, засоби автоматизації
1995 1998 1999 2000 2001 1995 1998 1999 2000 2001
Всього створено зразків 435 253 242 300 321 63 15 24 35 44
у тому числі

Прийнято рішення про виробництво 394 231 208 256 270 57 14 20 34 41
% 90,6 91,3 86,0 85,3 84,1 90,5 93,3 83,3 97 93,1
з них виробництво розпочато в рік створення зразка 202 150 120 192 182 18 5 7 16 26
% 51,3

67,4

виробництво призначено на 2-й рік після створення зразка 144 69 79 55 76 36 9 13 18 14
% 36,5

28,1

виробництво призначено на 3-й та наступні роки 14 3 — — — — — — — 1
Серійне виробництво не потрібне 38 21 33 38 50 6 1 3 - 3
% 18,8

18,5

Не вирішене питання про виробництво 3 1 1 6 1 — — 1 1 —
Джерело: Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. — К.: Держкомстат України, 2002. — С. 225
Зазначена тенденція знижує і ефективність зовнішньоекономічної діяльності, призводить до посилення імпортозалежності нашої держави від наукоємних товарів і науково-технічних послуг, локалізації в країні трудо- та ресурсомістких, а також екологонебезпечних виробництв тощо.
Основними споживачами та розробниками інновацій, крім промислових підприємств, є і венчурні фірми. Венчурне підприємство в нашій країні в тому вигляді, в якому воно діє в більшості країн з ринковою економікою, не визначене. За економічної нестабільності й відсутності державного впливу на господарські процеси венчурні підприємства, що виникають, нерідко змінюють свій основний профіль, орієнтуючись переважно на посередницько-збутову діяльність. Але, як показує аналіз, малі підприємства, що належать до галузі науки та наукового обслуговування приватної форми власності, продовжують функціонувати, а в деяких регіонах за останні роки їхня кількість навіть зросла. Гадаємо, на цій основі можуть формуватись підприємницькі структури венчурного капіталу, хоча вони на сьогодні ще дуже слабкі.
Економічний наслідок діяльності, спрямованої на створення принципово нових видів продукції і послуг, в умовах економічних негараздів також досить невизначений і проблематичний. Але, у разі успіху, цей наслідок може виявитися у високих прибутках та вигідних замовленнях на створення новинок. Отже, саме такі сфери діяльності в нашій економіці, які мають підвищений ризиковий характер і особливо вигідні у разі успіху, можна трактувати як венчурні. Хоча, за економічної кризи, будь-яка діяльність є ризикованою, венчурні підприємства, найімовірніше, виникатимуть на базі малих підприємств (МП) приватної форми власності. Так, у 2002 році МП, які займалися дослідженнями і розробками, було 4345 одиниць (рис. 4.2). Як видно з рисун-
ку 4.2, питома вага малих підприємств у сфері науки знижується і становить 1,7 % у 2002 році. Необхідно зазначити, що у 1992 році таких підприємств налічувалось близько 5 тис.

Рис. 4.2. Динаміка та питома вага МП у сфері науки
Побудовано за: Малі підприємства в Україні у 2002 р. Ст. збірник. — К.: Держкомстат, 2003. — с. 20.
Така значна чисельність подібних структур визначається тим, що саме МП приватної форми власності є найгнучкішими структурами, здатними без значних втрат адаптуватися до зміни економічної ситуації в країні, використовуючи найсприятливіші умови функціонування. Цим пояснюються і процеси їх трансформації з однієї форми в іншу, хоча, здебільшого, ця тенденція стосується тільки приватних і колективних малих підприємств та кооперативів.
Закордонний досвід показує, що венчурні форми господарювання ефективно функціонують і розвиваються переважно на засадах приватної і колективної форм власності. Так, державні органи США різних рівнів — федерального, штатного і місцевого — стимулюють залучення до наукової діяльності підприємницьких структур. Причому швидкість зростання кількості підприємств перевищує швидкість зростання населення країни в цілому. З 1980 по 1997 р. населення США зросло на 17,5 %, а кількість підприємницьких одиниць збільшилася на 71 %, до також найбільше зростання виявилось у підприємств, що перебувають в індивідуальній власності — 76,5 % та складають основну кількість малого і середнього бізнесу. Простий арифметичний розрахунок показує, що якщо в 1980 р. в середньому на одну підприємницьку одиницю в країні припадало біля 17 осіб, то в 1997 — трохи більше 11. Виходить, що в епоху “нової економіки” — епоху гігантських ТНК — не звужується, а розширюється спектр вибору та ще більше підвищується роль окремої людини і людського капіталу взагалі в економічному потенціалі країни.
Світовий досвід показує, що основним фактором, який стримує науково-технічну діяльність венчурних фірм, є недостатність фінансових коштів, що компенсується з бюджету держави. Таким чином, механізм державного регулювання як на місцевому рівні, так і в масштабах країни повинен забезпечити комплексний і збалансований підхід до розв’язання проблем інноваційної діяльності венчурного бізнесу.
Надзвичайно важливим для України, в контексті становлення і розбудови її національної інноваційної системи та інтеграції у світовий науково-технічний простір, є узагальнення досвіду країн Європейського Союзу щодо створення єдиного інноваційного простору. Як відомо, поглиблення загальноєвропейської інтеграції одним з основних її напрямків передбачало науково-технологічне та інноваційне співробітництво держав даного регіонального угрупування через механізми стимулювання їх науково-дослідної та технологічної кооперації. Така ситуація пояснюється, насамперед тим, що динамічний розвиток науково-технічного поступу не дає змогу кожній країні регіону наодинці проводити масштабні наукові дослідження та розробки, не говорячи вже про розвиток фундаментальної науки. Таким чином, поглиблення кооперації в галузі науково-дослідних розробок та технологій вийшло за межі національних кордонів, сформувавши нові механізми міжнаціонального співробітництва в даній галузі.
На сьогодні у Західній Європі створено міждержавні центри наукових досліджень і проведення спільних науково-дослідних програм із метою усунення розчленованості науково-технологічного потенціалу ЄС та нарощування конкурентних позицій західноєвропейських країн за тими напрямками науки і техніки, в яких держави відстали від своїх основних конкурентів — США та Японії (медицина і біотехнологія, комунікаційні та енергетичні технології, технології з досліджень навколишнього середовища, інформаційні та лазерні технології, нові матеріали, робототехніка і автоматизація виробництва, транспортні технології). Поглиблення міжнародного поділу праці в галузі науки та промислового освоєння її результатів зумовлюють об’єктивну і всезростаючу потребу у поглибленні міжнародного науково-технічного співробітництва України (з наступним обміном здобутками НДДКР) та диверсифікації його форм. Необхідність для нашої держави здійснення докорінної техніко-технологічної модернізації всіх сфер виробництва відповідно до найвищих світових стандартів потребує від неї, крім максимально ефективного використання наявного інноваційного потенціалу, значно ширшого розвитку міжнародної кооперації у сфері науки, освіти і виробництва.
Нинішній рівень включення України до міжнародного науково-технічного співробітництва є вкрай низьким, а масштаби співпраці не відповідають повною мірою науково-технічному і економічному потенціалу нашої держави. В той час як провідні країни світу нарощують обсяги міжнародної взаємодії в інноваційній сфері, диверсифікують її форми (з використанням співробітництва у галузі науки і техніки при створенні, модернізації і експлуатації промислових підприємств і соціальної інфраструктури; обміну технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними матеріалами та ін.), участь нашої країни в інноваційній кооперації з іншими державами — надто низькодиверсифікована, про що свідчать, зокрема, дані таблиці 4.7.
Таблиця 4.7
ІНТЕНСИВНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ
СПІВПРАЦІ НАУКОВИХ ПРАЦІВНИКІВ УКРАЇНИ
Показники Роки
1997 1998 1999 2000 2001 2002
Кількість працівників, які працювали за кордоном за контрактом, осіб 418 540 456 565 427 526
Кількість проведених міжнародних конференцій, одиниць 870 817 918 1031 1181 1349
Кількість грантів, отриманих від міжнародних фондів, одиниць 1161 1063 990 1138 1233 1673
Кількість виїздів наукових працівників за межі України, в т.ч. з метою 11686 12845 13389 15085 16662 17881
— стажування, навчання, підвищення кваліфікації 1575 1857 1789 1786 2215 2343
— викладацька робота 270 268 347 299 390 504
— проведення наукових досліджень 2612 2567 2437 3052 3341 3024
— участі в міжнародних дослідженнях 4977 5612 5581 6311 7074 4746
Іншою 2252 2541 3235 3643 3642 4264

Джерело: Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. — К.: Держкомстат України, 2003. — с. 153—160

Так, однією з основних форм міжнародного науково-технічного співробітництва нашої держави є виїзд її наукових працівників за межі України. Упродовж 1997—2002рр. кількість таких виїздів зросла з 11686 до 17881 (або на 53 %), у тому числі з метою стажування, навчання, підвищення кваліфікації — на 48 %; проведення наукових досліджень — на 15%. Проте по такій важливій позиції як участь українських науковців у міжнародних дослідженнях (незважаючи на попередню позитивну динаміку: протягом 1997—2001 рр. їх кількість зросла з 4977 до 7074 або на 42 %), у 2002 р. на 36 % зменшилась кількість українських працівників, які виїздили за кордон з такою метою. Натомість зростає кількість міжнародних конференцій, наданих грантів від іноземних фондів (у 2002 р. порівняно з 2001 р. на 23 %) та ін. Щодо грантів, то понад 50 % з них припадало на Київ та Харківську область, а розподілялися, головним чином, по таких галузях, як фізико-математичні, технічні та медичні науки.
Новим і обнадійливим напрямком міжнародного науково-технічного співробітництва України стає зростаючий розвиток кооперації з країнами — визнаними лідерами у сфері НДДКР та сучасної освіти, котрі досягли значного успіху як в теоретичних дослідженнях, так і у сфері їх практичного застосування. На сьогодні найтісніші зв’язки в науково-технічному та освітньому співробітництві встановлено зі США, країнами Європейського Союзу та СНД, з якими підписано понад тридцять міжурядових угод, що визначають засади такої співпраці. Так, в Україні реалізуються ініціативи ЄС в сфері науково-технічного розвитку програм INTAS, TACIS, COPERNICUS та ін.
Що стосується співробітництва зі США, то воно здійснюється, головним чином, через американські міжнародні фонди (зокрема, Фонд цивільних досліджень і розвитку), через наукові програми НАТО тощо. За такими програмами наша країна регулярно отримує фінансову підтримку на розвиток вітчизняної науки: реалізація лише програм співробітництва з НАТО дала можливість українським науковцям залучити понад 480 грантів, крім того було профінансовано участь 300 наукових працівників у наукових форумах НАТО. Проте, загальний обсяг фінансування міжнародної науково-технічної діяльності держави є недостатнім, щоб позитивно вплинути на її соціально-економічний розвиток.
Значне місце у міжнародній науковій кооперації України займає Росія та інші країни СНД. Особливої уваги в цьому напрямку набуває формування спільного науково-технологічного простору держав-учасників СНД. Для активізації міждержавної інноваційної діяльності в науково-технічній сфері розроблена Концепція інноваційної політики держав-учасників СНД на період до 2005 р. Її основною метою є підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможності виробництва, забезпечення виходу інноваційної продукції на внутрішні і зовнішні ринку країн СНД, заміщення імпортної продукції на внутрішньому ринку. Пріоритети міждержавної інноваційної політики формуються з врахуванням пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки; розроблених стратегій і концепцій розвитку галузей реального сектору економіки; високотехнологічних галузей; найефективніших результатів НДДКР, виконаних у межах національних програм.
У якості міждержавних програм на період до 2005 р. повинні стати наступні: ресурсозбереження; інтегрована технологічна база держав-учасників СНД; нові матеріали; “CALS-технології”; розвиток малого підприємництва в країнах СНД; підготовка кадрів управління в науково-виробничих сферах; інформаційно-маркетингові центри. Крім того, зазначається, що розвиток високотехнологічних галузей і напрямки економіки мають забезпечуватись національними цільовими програмами. Важливе значення приділяється програмам технологічного розвитку, котрі забезпечити випуск конкурентоспроможної продукції, ринкові “ніші” для яких добре відомі і платоспроможний попит на які вже сформувався і підтверджується досвідом. Поєднання міждержавних інноваційних програм, національних цільових інноваційних програм, програм технологічного розвитку, а також окремих інноваційних проектів створює умови для зростання конкурентоспроможності продукції, яка виготовляється в країнах СНД.
Інституційні перетворення в науково-технологічній сфері, комплекс фінансових, економічних і організаційних заходів уможливлює створення при підтримці держав Співробітництва цілісну міждержавну інноваційну систему, що об’єднує національні системи, які ефективно функціонують, істотно збільшити кількість інноваційно-активних підприємств, забезпечити інноваційний розвиток структури промислового виробництва, що задовольняє потреби населення країн Співдружності. Результативність міждержавних програм та проектів покликаний підвищити і Міждержавний фонд підтримки інноваційної діяльності в науково-технологічній сфері, основні фінансові ресурси якого будуть сформовані за рахунок різних вкладів держав-учасниць СНД з наступним виходом на режим самофінансування. На відміну від інших органів галузевого співробітництва, діяльність яких забезпечується, в основному, за рахунок щорічного фінансування із бюджетів держав-учасниць відповідних угод, інноваційний фонд функціонуватиме на принципах самофінансування, забезпечуючи на пріоритетних напрямах розвиток науки, техніки, технології і реалізацію міждержавних програм, за рахунок концентрації інноваційних ресурсів СНД.
Найважливішим кроком до створення єдиного науково-технологічного простору стала відповідна Угода країн-учасників СНД (2001), згідно якої, під загальним науково-технологічним простором держав-учасниць Співдружності, розглядають середовище, що характеризується проведенням цими державами узгодженої політики у пріоритетних напрямах науки і техніки, які представляють взаємний інтерес; гармонізацією змісту окремих їх компонент і відповідних національних нормативно-правових баз. При цьому основною умовою реалізації даної Угоди є формування нормативно-правової бази її підтримки і розвитку, а також — гарантований рівень державного фінансування. Але ця основна умова не виконана жодною державою СНД в тому числі — Росією та Україною.
І все ж, враховуючи світові процеси поглиблення глобалізації науки, а також наявний в Україні науково-технічний потенціал, спільні, за участю іноземних творчих колективів, розробки та реалізація наукових проектів і програм, уможливили б значною мірою скорочення видатків української сторони на проведення інноваційних розробок. В реалізації даного напрямку міжнародного науково-технічного співробітництва доцільною є організація в нашій державі збору пропозицій від закладів академічної освіти, науково-дослідних інститутів на виконання науково-дослідних проектів за спільними, з іноземними партнерами, напрямками науково-технічного: енергетика та енергозбереження; матеріалознавство та технологія матеріалів, автоматика, електроніка та телекомунікації, біологічні науки; медицина; будівництво та архітектура інше. Крім того, в рамках програм співробітництва, за кожним конкретним науково-технологічним напрямком необхідно закріпити науково-дослідну організацію, координуватиме проведення досліджень. До переліку подібних авторитетних закладів в Україні можна віднести Інститут електрозварювання імені Є. Патона, Інститут надтвердих матеріалів, Інститут кібернетики імені В. Глушкова, Інститут педіатрії, акушерства й гінекології та ін.
Як переконує досвід, прямі, безпосередні зв’язки між навчальними закладами — найефективніша форма міжнародного співробітництва у галузі вищої та спеціальної освіти, що уможливлює обмін знаннями, навчальними технологіями та інноваціями, необхідними для підготовки висококваліфікованих, конкурентоспроможних на ринку праці кадрів. У вузах виконується значний обсяг дослідницьких робіт. Кооперація вузівської та академічної науки, насамперед, у європейському масштабі, є важливою умовою науково-технічного і соціального поступу. Формами такого співробітництва можуть бути спільне проведення наукових конференцій, круглих столів, симпозіумів; підготовка інтернаціональними творчими колективами авторів підручників, монографій, проектів; стажування за кордоном викладачів, аспірантів, докторантів; зарубіжна практика студентів та слухачів бізнес-програм; забезпечення публікацій за кордоном та ін.
Розширення коопераційних зв’язків з іноземними партнерами в інноваційній сфері сприяло б прискоренню науково-технічного прогресу, структурній перебудові виробництва, скороченню часового розриву між розробкою та впровадженням інновацій, розвитку виробництва окремих видів наукоємної продукції в нашій країні. Сучасна фаза розвитку світогосподарських зв’язків детермінується посиленням науково-технічної і інформаційної залежності національних економік. Інноваційна діяльність, наукові розробки, розвиток фундаментальної науки потребують крупномасштабних фінансових та матеріальних витрат, потужного кадрового та інфраструктурного забезпечення, а тому їх “замикання” в рамках однієї країни не завжди економічно виправдане.
Що стосується України, то, виходячи з загальноприйнятих світових критеріїв, можна констатувати, що вона володіє достатньо вагомим та перспективним (з погляду основних напрямків фундаментальних та прикладних наук) інноваційним потенціалом, який використовується далеко не на повну потужність. Це спричинено як потребами його технологічного та структурного оновлення, розширення фінансової підтримки інноваційної діяльності в Україні, так і поглиблення та диверсифікації форм міжнародного науково-технічного співробітництва нашої держави. В даному аспекті особливої актуальності для нас набуває питання розвитку індустрії венчурного фінансування. Зарубіжний досвід господарювання засвідчує, що в країнах з розвинутими ринковими відносинами венчурне підприємництво відіграє активну роль у задоволенні потреб основної маси населення в новій продукції, підвищенні науково-технічного рівня виробництва, створює конкурентне середовище у сфері науки і наукового обслуговування.
Поступальному розвитку інноваційної діяльності в Україні та її міжнародного науково-технічного співробітництва відповідають і такі їх організаційні форми як “інкубатори”, технополіси і технопарки. “Інкубатори” можуть створюватись при наукових установах, закладах освіти, їх діяльність може включати такі напрями як наукове консультування, попередня експертиза проектів, фінансова підтримка через механізми венчурного фінансування та ін. А що стосується технополісів та технопарків, то їх діяльність в Україні не повинна обмежуватися лише інноваційними розробками та впровадженням їх результатів у виробництво, подібні структури є і центрами міжнародного співробітництва у видавничій діяльності, сервісному обслуговуванні, формування соціально-культурного середовища інноваційної діяльності.
Реалізації міжнародного науково-технічного співробітництва України сприятиме діяльність і такої форми взаємодії промислово-технологічних комплексів з кредитно-фінансовими структурами як промислово-фінансові групи. В їх межах за рахунок об’єднання українського і іноземного капіталів, управлінського досвіду, інноваційних розробок можна буде значною мірою підвищити ефективність та результативність інноваційної діяльності, сприяючи прискоренню науково-технічного поступу, структурній перебудові виробництва та ін.
Перспективним, економічно доцільним і обнадійливим напрямом міжнародного науково-технічного співробітництва України є на сьогодні поглиблення співпраці з іншими державами у галузі освіти, розвиток міждержавних академічних контактів через встановлення прямих, безпосередніх зв’язків як між навчальними закладами, так і представниками української і зарубіжної вищої школи. Подібна форма співробітництва покликана забезпечити підготовку висококваліфікованих спеціалістів-професіоналів нової генерації.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Науково-технічний рівень національного виробництва та його вплив на конкурентоспроможність» з дисципліни «Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Аудит запасів. мета і завдання аудиту
Поняття та види цінних паперів
Загальне визначення лексики
Аудит фінансових інвестицій
Коперник и Птолемей


Категорія: Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації | Додав: koljan (22.09.2012)
Переглядів: 1496 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

agroxy.com

agroxy.com

https://agroxy.com