It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 49
Гостей: 49
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Економіка світова » Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації

Ключові інноватори на ринку високих технологій
Досвід високорозвинених держав світу засвідчує, що в останнє десятиріччя серед багатьох чинників, котрі зумовлюють економічне зростання та підвищення національної конкурентоспроможності країн, визначальною все більше стає інноваційна діяльність. Країни з динамічним розвитком науки і технологій та ефективним механізмом комерціалізації їх результатів висуваються за показником конкурентоспроможності в число абсолютних лідерів через, по-перше, досягнення високого рівня продуктивності праці; по-друге, вміння оперативно реагувати на зміни ринкового попиту, формувати майбутні потреби, оновлювати товарну номенклатуру, знижувати витрати; по-третє, здатність принципово змінити структуру економіки тощо. І як наслідок — 80—95 % приросту ВВП складає питома вага продукції, виробленої на основі нових знань, втілених в техніці та технологіях, освіті, методах організації виробництва.
Становище будь-якої країни в геополітичній конкуренції у ХХІ столітті в економіці знань визначатимуть: інтелектуальний потенціал, можливості інформаційного середовища, здатність національної інноваційної системи генерувати високу інноваційну активність суб’єктів господарювання. Хоча інноваційні зміни в економіці порушують рівновагу в силу структурних зрушень у народному господарстві, проте створюють внутрішню енергію зростання й можливості переходу системи в нову якість, значно підвищуючи її конкурентоспроможність.
Серед факторів, які визначають конкурентоспроможність національної економіки, все більшого значення приділяють конкурентним перевагам якості інноваційних систем, як основного фактора економіки знань, де безперервно виникають і комерціалізуються кластери і радикальних, і ординарних нововведень, рівень технології, ефективність використання людського капіталу, інституційне середовище, яке спонукає суб’єктів до ефективної інноваційної діяльності. Інтенсивно конвертуючи наукові знання в нові технології та товари, країна-створює можливості забезпечення стійких темпів економічного зростання, а зосередження її зусиль на пріоритетних напрямках науково-технічного, соціально-економічного розвитку в межах інноваційних систем сприяє зростанню національної конкурентоспроможності на світових ринках. Не випадково дослідження Всесвітнього економічного форуму визначають рівень конкурентоспроможності країни (GCI), насамперед, через інноваційну домінанту.
Як видно із табл. 3.1, на загальний індекс конкурентоспроможності впливають три фактори, серед яких технологічному відводиться найважливіше значення. В його склад включають інноваційний субіндекс, субіндекс інформаційно-комунікаційних технологій та технологічних трансфертів. Конкурентоспроможні найбільш розвинені країни характеризуються експертами ВЕФ як «ключові інноватори». До них відносять тих, які мають найбільшу питому вагу патентів на одну особу, зареєстрованих у США. У 2000—2003 рр. лідером за цим показником визначали США (табл. 3.2). Фахівцями було вибрано саме цей показник, оскільки патентна діяльність розглядається як синтетичний показник творчого потенціалу та інноваційної активності нації. А патентування у високорозвинених країнах свідчить про високу технологічну конкурентоспроможність держави та є однією із ознак глобалізаційних процесів у інноваційній сфері.
У другій половині 90-х років уряди майже всіх високорозвинених країн світу прийняли програми стимулювання інноваційної діяльності спрямовані, перш за все, на поширення нововведень. Були вжиті зусилля на формування структурних елементів і механізмів здійснення інноваційної політики.
Інноваційна політика реалізується через формування Національної інноваційної системи, зорієнтованої на підвищення конкурентоспроможності національних підприємств, регіонів та країни в цілому (рис. 3.1).
Інновації —це наслідок функціонування комплексної системи, що має певну структуру. Як видно із рисунка, основними елементами інноваційної системи є такі підсистеми:
сфера НДДКР;
освіта і професіональна підготовка;
інноваційна інфраструктура;
корпорації та малий бізнес (виготовлення продукції та послуг);
інституції правового, соціального та фінансового характеру;
регіональні інноваційні системи;
індустріальні кластери.
Таблиця 3.1
РАНЖУВАННЯ КРАЇН ЗА КРИТЕРІЄМ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ (2002-2003 рр.)
Країни Інновацій ний
статус країн Загальний індекс конкурентоспроможності (GCI) Технологічний індекс

ранг оцінка Субіндекси (оцінка)

GCI ранг
Інноваційний
субіндекс Інформаційні технології та комунікації (ІСТ-субіндекс) Субіндекс технологічних трансфертів

2002 2003 2002 2003

2002 2003

2002 2003 2002 2003 2002 2003
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
США 1 1 2 1 1 6,36 6,2 6,62 6,44 6,09 6,16 — —
Фінляндія 7 2 1 3 2 5,83 6,00 5,74 5,71 6,19 6,29 — —
Тайвань 3 3 5 2 3 5,87 5,57 5,89 5,92 5,86 6,01 — —
Сінгапур 10 4 6 17 12 4,89 5,09 3,76 4,04 6,02 6,14 — —
Швеція 4 5 3 4 4 5,77 5,9 5,25 5,52 6,29 6,28 — —
Швейцарія 5 6 7 6 7 5,19 5,26 4,51 4,65 5,87 5,87 — —
Австралія 21 7 10 9 19 5,05 4,5 4,41 3,96 5,70 5,84 — —
Канада 9 8 16 8 11 5,13 5,15 4,43 4,45 5,83 5,29 — —
Норвегія 19 9 9 10 13 5,03 5,08 4,13 4,23 5,93 5,93 — —
Данія 13 10 4 11 8 5,03 5,26 4,12 4,26 5,94 5,26 — —
Великобританія 18 11 15 15 16 4,91 4,56 4,10 4,11 5,71 5,81 — —
Ісландія 20 12 8 16 15 4,90 5,01 3,54 3,7 6,27 6,32 — —
Японія 2 13 11 5 5 5,34 5,56 5,18 6,49 5,50 5,63 — —
Німеччина 8 14 13 12 14 4,94 5,03 4,38 4,36 5,51 5,71 — —
Нідерланди 11 15 12 19 18 4,82 4,93 3,86 4,04 5,77 5,82 — —
Нова Зеландія 22 16 14 27 23 4,57 4,8 3,76 4,02 5,37 5,58 — —
Гонконг 24 17 24 32 37 4,37 4,4 2,78 2,76 5,97 4,69 — —
Австрія 17 18 17 23 27 4,68 4,68 3,88 3,87 5,48 5,51 — —
Ізраїль 6 19 20 7 9 5,16 5,17 4,71 4,9 5,61 5,54 — —
Корея 14 21 18 18 6 4,87 5,29 4,33 4,69 5,40 5,68 — —
Ірландія 23 24 30 31 38 4,40 4,37 3,47 3,48 5,33 5,26 — —
Бельгія 15 25 27 22 29 4,73 4,66 4,09 4,00 5,38 5,29 — —
Франція 16 30 26 28 28 4,46 4,67 3,84 3,82 5,09 5,42 — —
Італія 25 39 41 39 44 4,08 4,24 3,22 3,33 4,94 5,14 — —
Люксембург 12 ––
–– 42 –– 4,20 –– 2,68 –– 5,92 — ––
Не інноватори:

Чилі,
20 28 33 31 4,35 4,60 2,67 2,79 4,37 4,67 4,89 5.11
Іспанія
22 23 24 25 4,68 4,72 3,37 3,46 4,75 4,99 5,01 4.77


Україна
77 84 72 84 2,85 3,15 2,63 2,79 2,49 3,46 3,41 3.46
Джерело: Складено за даними [87]
Таблиця 3.2
КЛЮЧОВІ ТЕХНОЛОГІЧНО-ІННОВАЦІЙНІ ЕКОНОМІКИ у 1980—2003 роках [87]
Країна Середня кількістьсть зареєстрованих у США патентів на
1 млн населення 2003 р. Ранг 2003 р. Середня кількістьсть зареєстрованих у США патентів на
1 млн населення 2002 р. Ранг 2002 р. Середня кількістьсть зареєстрованих у США патентів на
1 млн населення 2000 р. Ранг 2001 р Середня кількістьсть зареєстрованих у США патентів на
1 млн населення 1980р. Ранг 1980 р.
1 США 301,48 1 314,43 1 308,70 1 165,90 2
2 Японія 273,40 2 260,99 2 246,60 2 165,90 3
3 Тайвань 241,38 3 239,78 3 210,30 3 ― —
4 Швеція 190,34 4 195,62 5 177,20 5 94,90 4
5 Швейцарія 189,44 5 195,65 4 182,10 4 189,70 1
6 Ізраїль 165,08 6 163,32 6 135,00 6 42,20 10
7 Фінляндія 155,58 7 140,21 2 119,40 8 37,10 12
8 Німеччина 137,52 8 135,73 8 123,60 7 85,10 5
9 Канада 109,62 9 115,80 9 111,20 9 50,40 7
10 Сінгапур 97,62 10 72,12 14 54,30 19 ― —
11 Нідерланди 86,94 11 83,27 11 78,10 11 52,00 6
12 Люксембург 82,59 12 ― — ― — ― —
13 Данія 80,38 13 89,55 10 82,30 10 31,80 13
14 Корея 79,87 14 73,99 12 70,10 12 ― —
15 Бельгія 70,10 15 70,25 15 67,80 13 26,50 14
16 Франція 67,59 16 68,15 16 64,40 14 43,00 9
17 Австрія 65,43 17 72,43 13 62,10 15 40,40 11
18 Великобританія 64,29 18 66,44 17 60,60 16 43,30 8
19 Норвегія 53,78 19 58,82 19 55,10 18 22,70 15
20 Ісландія 45,94 20 63,33 18 61,60 17 ― —
21 Австралія 44,00 21 44,99 20 36,70 20 21,50 16
22 Нова Зеландія 36,84 22 32,28 23 28,00 23 15,20 18
23 Ірландія 33,85 23 37,24 21 32,40 21 ― —
24 Гонконг 33,29 24 34,34 22 26,3 24 ― —
25 Італія 30,49 25 29,64 24 29,7 22 16,5 17


Рис. 3.1. Основні підсистеми Національної інноваційної
системи та взаємозв’язок між ними [86, с. 7]
Базовим елементом структури інноваційної системи є сфера НДДКР — сукупність організацій, які виконують фундаментальні й прикладні дослідження, розробки. Інноваційна система ефективна, якщо інформація вільно рухається в обох напрямках, якщо кожний елемент інноваційної структури відповідає своєму призначенню, а перехід від одного етапу інновації до іншого здійснюється з мінімальними витратами.
Виготовлення наукомісткої продукції здійснюється як великими корпораціями, так і малими підприємствами а також — у їх інтеграції. Саме інноваційні системи мають забезпечити механізм взаємин великих, середніх та малих фірм і фінансування їхньої діяльності.
Як відомо, до суб’єктів, котрі функціонують на моно- та мікрорівнях, здебільшого належать малі та великі компанії, університети й наукові заклади, венчурні фірми. На мезорівні — ТНК, науково-технічні комплекси, національні компанії, на мегарівні — регіони із відповідними регіональними системами, а на макрорівні — держави з інноваційними системами.
У потужних інноваційних системах виникають і комерціалізуються, перш за все, інтелектуальні нововведеня. Проте це не під силу всім країнам. Ефективність функціонування таких систем потребує не тільки впливової науки та освіти, а й інституційних умов, серед яких учені, переважно, виділяють:
конкурентоспроможний підприємницький сектор;
пріоритет державної політики в розвитку освіти, науки і технології;
інтеграцію в глобальну інноваційну систему.
Уряди США, Японії, країн ЄС, НІК сприяють інноваціям на основі використання інструментів економічної, інвестиційної, кредитної політики, а також із допомогою створення організаційних умов для швидкої комерціалізації новинок (широке використання податкових і амортизаційних пільг, правовий захист інтелектуальної власності, сприяння міжнародному науково-технічному співробітництву, підтримка інноваційних проектів тощо).
Основна функція інноваційних систем — виробництво нових знань, різного роду новинок та їх комерціалізація. Аналізуючи ці системи, необхідно використовувати системний підхід і виходити з ефективності їх функціонування. Для цього будь-яка інноваційна система повинна мати стратегічну мету і шляхи реалізації. НІС різних країн істотно відрізняються одна від одної, перед ними здебільшого ставляться неоднакові цілі. Проте загальна мета національної системи полягає в підвищенні рівня життя населення через:
створення додаткових робочих місць у народному господарстві;
збільшення обсягів наукомісткої продукції;
підвищення освітнього рівня населення;
розв’язання власних економічних і соціальних проблем за рахунок використання новітніх технологій.
Інноваційні системи розглядаються на таких трьох рівнях:
мікрорівень, де відбувається постійне оновлення продукції на базі (поліпшених) ординарних інновацій;
мезорівень — зміна поколінь техніки, що відбивається у розвинутих країнах приблизно раз на десять років;
макрорівень — зміна технологічних укладів на основі радикальних інновацій з періодичністю п’ятдесят років (хоча цей період скоротився до 30—35 років).
На нашу думку, найуспішніше функціонують НІС в американській економіці. Для наочності подаємо порівняльну схему з основних інноваційних індикаторів (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Відмінність найтиповіших
інноваційних показників країн ЄС і США [61, с. 3]
*USPTO i EPO — американська і європейська патентна організація
**Коефіцієнт розраховувався як

Високий рівень інноваційних переваг американських товаровиробників підтверджують рейтинги США (1-ше місце) у Звіті з міжнародної конкурентоспроможності за останні роки (2000—2003 рр.) та експертні оцінки Європейської Комісії. Фахівці підкреслюють важливе значення прямої державної підтримки для забезпечення високої конкурентоспроможності товарів на світових ринках. Прикладом такої стратегії є державна політика фінансування федеральних програм НДДКР у США.
Глобалізація інноваційної сфери, як складова частина загальних процесів глобалізації та інтеграції світової економіки, характеризується зростанням питомої ваги іноземного фінансування наукових досліджень та створенням дослідницьких підрозділів ТНК (у сприятливих для цього регіонах). Іноземні інвестиції в НДДКР дають змогу:
вдосконалити і адаптувати інновації до місцевого ринку та споживачів;
створити нові товари відповідно до місцевого попиту;
використати глобальний науково-дослідницький потенціал.
Світові тенденції залучення іноземних інвестицій у національні НДДКР і комерціалізацію технологій зростають надзвичайно швидко (табл. 3.4).
Таблиця 3.4
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ПРОМИСЛОВИХ НДДКР
РОЗВИНЕНИХ ДЕРЖАВ СВІТУ, % [16, с. 90]
Країна
Роки США Великобританія Італія Канада Франція Японія
Початок 80-х років 3,4 8,7 4,0 5,8 6,5 0,1
Кінець 90-х років 10,5 21,6 8,4 80,7 11,4 0,1

Нині в країнах ОЕСР питома вага НДДКР, які проводять дочірні компанії за кордоном, у середньому становлять 14 % науково-дослідних робіт промислових компаній. Із середини 80-х років до кінця 90-х ХХ ст. інвестиції американських фірм у проведення НДДКР за кордоном зростали майже втричі швидше, ніж усередині країни (9,7 % проти 3,4 % відповідно) [96]. Найбільша частка науково-дослідницького сектору американських корпорацій обслуговує зарубіжну промисловість у автомобілебудуванні — 17 %, ліки й біотехнологія — 15 %, виробництво комп’ютерів — 13 % та хімічних продуктів — 12 %. Дослідження за іноземні кошти в США здійснювались наприкінці 90-х років у фармацевтичній, хімічній, електротехнічній промисловості.
Нові умови глобальної конкуренції, високий технологічний рівень галузей, освітній та демографічний стан трудових ресурсів — усе це необхідно враховувати в державній інноваційній політиці, за допомогою якої мобілізується економічна міць країни, ринковий механізм, сила державного і приватного підприємництва для прискорення впровадження інновацій у виробництво. Фінансове забезпечення цієї політики має відбуватись на всьому інноваційному циклі способом прямого та посереднього регулювання, спрямованим на абсолютну та відносну економію фінансових засобів суб’єктів. Світова практика засвідчила, що в економіці розвинених держав фінансування інноваційного процесу здійснюється на партнерських засадах урядом і приватним сектором. Така взаємодія щодо комерціалізації інновацій створює передумови зростання економіки на якісно новій основі. У США наприкінці 90-х років ХХ ст. дві третини всіх витрат на НДДКР здійснювали приватні корпорації, які активно фінансували не тільки прикладні розробки, а й фундаментальні дослідження.
Загальновизнано, що інноваційна модель розвитку потребує витрат на фінансування науки не менше 2 % ВВП. Країни, які досягли високих темпів економічного зростання за рахунок інноваційного чинника, відповідають цій вимозі (рис. 3.3).
Американська економіка саме нині характеризується як «нова економіка». Але спад темпів зростання у 2001 р., зниження споживчого попиту, зменшення курсу акцій високотехнологічних компаній деякі дослідники характеризують як кризовий стан цієї держави. Проте це не зменшує значення нових технологій, а навпаки підтверджує циклічний характер розвитку економіки. Саме радикальні інновації порушують рівновагу, зате створюють передумови для подальшого розвитку на новій технологічній основі.


Рис. 3.3. Питома вага витрат на НДДКР
у ВВП розвинених країн світу (%) [57]
Глобалізація в інноваційній сфері виявляється в зростанні питомої ваги зарубіжного фінансування наукових досліджень у розвинутих індустріальних країнах, а також — у посиленні процесів злиття та об’єднання технологічних компаній. Корпорації відкривають такі дослідницькі наукові підрозділи, щоб удосконалити продукцію компанії відповідно до місцевих особливостей; розробити товари та технології для потреб місцевого ринку; підтримати і модернізувати технологічну базу компанії за кордоном; використати глобальний науково-дослідний потенціал. Американські компанії мають близько 200 закордонних дослідницьких організацій, перш за все в Японії, Великобританії, Канаді, Франції, Німеччині. А серед нових індустріальних країн найбільша кількість цих організацій розміщена в Сінгапурі, на Тайвані, у Китаї та в Індії. Чимало таких організацій відкривається і в США та інших високорозвинених країнах світу.
Для побудови динамічнішої економіки, яка базується на знаннях та забезпечить країнам ЄС світове лідерство, у 2000 р. національні інноваційні системи були об’єднані в єдину мережу. Одночасно з цим — проголошено концепцію створення єдиного дослідницького простору в Європі задля об’єднання зусиль учених. Інноваційні системи країн-членів ЄС досягли значних успіхів, сформувавши новий світовий економічний центр.
Країнами ЄС використовується новий механізм прогнозування і розробки пріоритетів «Передбачення» для формування національної інноваційної стратегії. Його метою є визначення стратегічних напрямків досліджень та інновацій, які необхідні для підвищення конкурентоспроможності країн-членів.
Інноваційною стратегією країн-членів Європейського Союзу є концентрація фінансових ресурсів на основних напрямах, які охоплюють:
створення єдиної для всіх країн-членів ЄС бази даних, які акумулюють і регламентують комплекс мінімально необхідних процедур, формальностей для створення підприємств;
підтримку малих і середніх підприємств із метою правового захисту від незаконного копіювання розроблених технологій чи процедур;
створення механізму фінансової підтримки малих та середніх підприємств, надання їм допомоги в патентуванні, враховуючи досвід роботи національних та європейських патентних бюро;
удосконалення системи фінансування інноваційної діяльності підприємств;
уведення досконалішого податкового механізму, що дає певні пільги підприємствам-розробникам і виробникам інноваційної продукції;
створення на підприємствах і в компаніях умов, які стимулюють підвищення освітнього рівня працівників.
Велике значення для корпорації національних інноваційних політик мають міроприємства ЄС, які передбачає аналіз, оцінку та поширення інформації про стан інноваційної діяльності та найбільші досягнення в країнах-членах.
Згідно з рішеннями Лісабонського Самміту, в ЄС розроблена система показників, які характеризують інноваційну діяльність (the European Innovation Scoreboard). Ці індикатори, як частина документації Європейської Комісії разом із показниками підприємництва (Enterprise Scoreboard) електронної служби інформації CORDIS та Звіту із конкурентоспроможності (Europaen Competitiveness Report), об’єднують чотири групи показників, а саме:
1. Людські ресурси:
1.1. Частка випускників університетів у сфері науки і технологій (% від 20 до 29 років).
1.2. Частка працівників із ученими ступенями і дипломних інженерів (% 25—26 років).
1.3. Підвищення кваліфікації в процесі роботи (навчання протягом життя) (% 24—26 роки).
1.4. Частка працюючих на середньо — та високотехнологічних підприємствах (% від загальних робітників).
1.5. Частка працюючих у сфері високотехнологічних послуг.
2. Генерація знань:
2.1. Різниця між бюджетним фінансуванням НДДКР та приватним фінансуванням цієї сфери (% ВВП).
2.2. Фінансування сфери НДДКР приватним бізнесом (% ВВП).
2.3.1. Кількість патентів, що використовуються у високотехнологічних галузях, зареєстрованих ЄС (EPO) на 1 млн. населення.
2.3.2. Кількість патентів, що використовуються у високотехнологічних галузях, зареєстрованих у США (USPTO) на 1 млн. населення.
2.4.1. Кількість патентів, що використовуються у ЄС (EPO) на 1 млн. населення.
2.4.2. Кількість патентів зареєстрованих у США (USPTO) на 1 млн. населення.
3. Передача і використання знань:
3.1. Частка МПС, які працюють в інноваційній сфері як домогосподарства.
3.2. Частка МПС, які здійснюють інноваційну діяльність в кооперації.
3.3. Відношення інноваційних витрат у виробничому секторі до загального обороту.
4. Фінанси для інновацій, результати та ринки:
4.1. Венчурний капітал у високотехнологічних сферах.
4.2. Частка венчурного капіталу у ВВП на ранніх стадіях фінансування.
4.3.1. Частка продаж нової продукції на загальному ринку виробничого і не виробничого сектору.
4.3.2. Частка нових фірм, але не нових продуктів відсоток до загального виробничого і не виробничого сектору.
4.4. Кількість користувачів Інтернету.
4.5. Обсяг ринку інформаційних і комунікаційних технологій (% ВВП).
4.6. Зміна частки випуску високотехнологічної продукції у загальному обсязі промислової продукції
Відповідно до цієї системи показників із 2002 р. розраховується електронною службою CORDIS новий індикатор — загальний інноваційний індекс (Summary Innovation Index). Розрахунки показали, що він — найвищий у Фінляндії (0,72), Швеції (0,70) та Швейцарії (розраховується для 32 країн. Аутсайдерами стали Греція, Португалія, Іспанія з індексом, який складає 0,17.


Рис. 3.4. Оцінка інноваційної активності в країнах
ЄС за загальним інноваційним індексом (SII) [61, с. 4].
Для порівняння цього показника по країнах ЄС, скористуємося відповідним графіком (рис. 3.4). Найбільша інноваційна активність щодо SII-2 для високорозвинених держав спостерігається в Японії, США та Швеції, найнижча — у Болгарії, Італії, а стосовно країн-претендентів, то найнижчий рівень активності — у Румунії, Кіпрі.
Аналіз системи інноваційних показників засвідчив, що серед країн ЄС найвищі рівні демонструє Фінляндія, особливо в таких сферах як фінансування сфери НДДКР приватним бізнесом, кількість патентів, що використовуються у високотехнологічних галузях, зареєстрованих в ЄС на 1 млн. населення тощо. Експерти електронної служби інформації ЄС — CORDIS стверджують, що для успішної інноваційної діяльності необхідно створити інноваційне суспільство — його можна буде визначити з допомогою показника середнього часу між виходом на національні ринки інноваційного продукту та зростанням обсягів його реалізації (рис. 3.5).

Рис. 3.5. Середній час між виходом на національні ринки
інноваційного продукту і зростанням обсягів реалізації [61, с. 22]
Як видно із рис. 3.5 найсприятливіші умови для швидкої комерціалізації створено Данією, Норвегією, Швецією, Фінляндією та Ірландією, а найгірші показники у Португалії і Греції. (Для порівняння: найвища інноваційна активність в Естонії, Литві, Латвії, Словенії, а найнижча — в Румунії та Болгарії).
Однак діяльність електронної служби CORDIS щодо інноваційної політики ЄС полягає не тільки у бенчмаркінгу інноваційних стратегій країн — лідерів, а й надання можливості для використання результатів робіт згідно проектів ЄС.
Серед високорозвинених країн світу особливо вирізняється інноваційна стратегія Японії, сформована за післявоєнного технічного рівня на основі принципів концентрації засобів та сил, успішно застосовується протягом багатьох десятиліть. З 1990 р. витрати Японії на НДДКР — найвищі у світі, а в 2000 р. досягли близько 3 % ВВП. НДДКР у цій країні мають такі особливості: активна роль держави в загальній координації науково-дослідних робіт; широкомасштабні державні програми НДДКР; вагоме фінансування приватними компаніями прикладних досліджень і дослідно-конструкторських розробок; найбільша у світі кількість заявок на отримання патентів; найвищий у світі рівень імпорту об’єктів інтелектуальної власності.
Багато відомих економістів указують на пряму залежність між витратами на НДДКР та інноваційним процесом, а також — конкурентоспроможністю. Інші заперечують цей факт, стверджуючи, що збільшення витрат на науку і технологію не веде автоматично до підвищення конкурентоспроможності. Так, японські компанії, котрі витрачають менше коштів на НДДКР, іноді мають ефективніші результати. Набула поширення думка, що японські підприємства досягли видатних успіхів завдяки трансферту технологій, особливо американських, але в останні роки ця країна нарощує обсяги експорту об’єктів інтелектуальної власності. Одна тільки компанія «Хітачі» має 53 000 патентів, зареєстрованих як у Японії, так і за кордоном, щорічно подаючи заявки на 10 000 нових патентів.
Найслабшою ланкою в інноваційній діяльності Японії середини 90-х років учені вважають недостатнє фінансування фундаментальних досліджень та недосконалу систему освіти. І все ж основні напрямки інноваційної політики такі:
підтримання дослідників та вдосконалення науково-технічної бази;
реформування сфери освіти та створення нової сучасної інфраструктури;
збільшення фінансування ефективних досліджень;
усебічна підтримка приватних НДДКР, включаючи субсидування, захист інтелектуальної власності;
підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва;
підвищення якості освіти, зокрема в технічних вузах;
посилення зв’язків між приватним сектором і університетами.
Отже, національна інноваційна система Японії перебуває на високому рівні розвитку, проте, як зазначають дослідники, майбутнє її залежатиме від того, наскільки структурна перебудова економіки сприятиме науково-технічному прогресу [21].
Основні риси «нової економіки» починають з’являтися і в нових індустріальних країнах. Економіка, що динамічно розвивається, переважає в Азії; Китай та Індія також можуть стати альтернативними центрами сплеску економічного розвитку [29]. Навіть у такій небагатій (з чималою кількістю нерозв’язаних проблем) країні, як Індія, швидко розвиваються сегменти «нової економіки».
Так, здійснивши структурні реформи, створивши потужну інноваційну інфраструктуру з використанням істотних пільг, спільних наукових підприємств, досягши значних успіхів в освітній сфері, а також в інформаційній індустрії, Індія посідає п’яте місце у світі за темпами економічного зростання. У цій країні успішно функціонують 13 технопарків, які мають право на безмитний вивіз товарів, створення іноземних підприємств, звільнення від сплати податку на прибуток (на 10 років), допомога в отриманні експортних ліцензій тощо. Крім того, прямі інвестиції індійських компаній із програмування тільки в «Кремнієвій долині» (США) оцінюються у 25 млрд дол. Серед них — компанія «Сан майкросистем», яка входить в еліту «нової економіки» США [114].
Важливе значення у фінансуванні нових підприємців та технологій в Індії має венчурний капітал. Уряд ще в 70—80-ті роки намагався стимулювати створення ризикованих фондів, але акумулювання коштів відбувалося за рахунок держави. У середині 90-х років було введено положення про регулювання іноземних інвестицій венчурного капіталу в Індії, згідно з яким звільнено ці капітали від податків. Такі кроки уряду дали поштовх до активізації формування фондів венчурного капіталу (VCFs), що посилило потік вітчизняного капіталу у венчурні компанії. До початку 2000 р. у VCFs надійшло понад 500 млн дол., що дало змогу збільшити загальний обсяг засобів із приватних джерел до 1,3 млрд дол. Якщо в 1996—1998 рр. в Індії було зареєстровано 8 вітчизняних фондів, то у 2000—2001 рр. їх налічувалось понад 30*.
Фахівці вважають, що розвиток венчурного капіталу в Індії став таким значним завдяки мережі технологічних парків програмних продуктів. Найбільшим серед цих структур є парк «Бангалоре», який виконує роль координаційного і методологічного центру надання допомоги всім високотехнологічним компаніям регіону, ставим центром розвитку «нової економіки» в Індії. На території цього парку створені бізнес-інкубатори з підготовки спеціалістів у сфері програмного забезпечення; зосереджені глобальні компанії та досить багато малих підприємств, які працюють у галузі інформаційних технологій, наукові центри, а також більшість індійських фондів венчурного капіталу. Як наслідок ефективної діяльності цього парку — 38 % у загальному експорті програмних продуктів Індії у 2000 р.
Південнокорейська економіка з кінці 90-х років теж почала опановувати сучасні телекомунікації та запровадила широку інформатизацію. Це було досягнуто завдяки зростанню фінансування НДДКР; налагодження стратегічного партнерства з провідними компаніями світу; забезпечення доступу до кредитних ресурсів; розвитку венчурного фінансування; зміцнення конкурентної політики; створення потужного підприємницького сектору тощо.
Високих темпів розвитку набула і китайська економіка, основна стратегічна спрямованість якої полягає в забезпеченні зростання «нової економіки». За оцінками західних експертів, кількість користувачів Інтернету лише за останній рік може збільшитись утричі і становити понад 30 млн осіб. Серед експортерів третьої категорії американських суперкомп’ютерів потужністю більше понад 2 тис. MTOPS (незважаючи на експортний контроль США) найбільший обсяг поставок припадає на Китай. Ця країна мобілізує всі зусилля, щоби протистояти західним компаніям, створює сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій, відшукує резерви для збільшення фінансування в людський капітал. Існують спільні риси нових індустріальних країн, з допомогою яких вони зуміли досягти значних інноваційних переваг на світовій арені, а саме:
створення підприємницького сектору. Стимулювання розвитку малого бізнесу;
доступність фінансових засобів для інноваційної діяльності. Стрімке зростання венчурної індустрії;
стимулювання наукових досліджень, підтримка державами фундаментальних досліджень;
залучення іноземних інвестицій у всіх їхніх формах, створення спільних дослідницьких організацій;
вкладення інвестицій у людський капітал.
У монографії «Інноваційна стратегія українських реформ» [9] учені виділяють три моделі розвитку постіндустріального суспільства: національну, індійську, ізраїльсько-скандинавську.
Національна модель характеризується продажем товарів та послуг на внутрішній ринок. А всередині моделі виділяють такі групи, як комп’ютерна комерція, soft-бізнес, який орієнтується на національних клієнтів тощо.
Індійська ґрунтується на побудові офшорного бізнесу у сфері програмування, що полягає в отриманні пропозицій в інтернет-послугах. Ці моделі використовуються в більшості нових індустріальних країн. (Звичайно, вони мають і певні вади, основна з яких — неможливість досягнути світового лідерства у сфері нових технологій).
Ізраїльсько-скандинавська модель характеризується експортом наукомісткої продукції та послуг на міжнародний ринок. Цим шляхом скористалась Фінляндія, визнана фахівцями Всесвітнього економічного форуму найконкурентоспроможнішою країною у світі. Крім того, цю модель використовували Швеція, Ісландія, Норвегія, які за рівнем інтернетизації посідають найвищі місця. Вагомих успіхів досягнуто Ізраїлем, який експортує високотехнологічну продукцію на світові ринки, причому її частка в загальному експорті зростає. Фінансування приватних наукових досліджень здійснюється теж венчурним капіталом, який успішно розвивається завдяки державній підтримці.
Важливу роль у функціонуванні інноваційної системи відіграє інфраструктура. Основними елементами інноваційної інфраструктури стали бізнес-інноваційні, телекомунікаційні й торгові мережі, технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, різноманітні фінансові структури тощо. Вона забезпечує як рух потоків інформації, знань, технологій, ринкових потоків, так і взаємодію між різними інституціональними структурами. Інноваційна інфраструктура визначає темпи розвитку економіки країни і зростання добробуту населення. Мета створення інноваційної інфраструктури полягає не тільки в сприянні ефективній науково-технічній діяльності суб’єктів господарювання, а й у забезпеченні їхньої діяльності в інтересах суспільства, посиленні конкурентоспроможності продукції, збереженні та подальшому розвитку наукового потенціалу країни.
Інноваційна інфраструктура як система містить такі елементи:
інформаційне забезпечення, що дає доступ до різних інноваційних баз даних і знань на різних умовах для зацікавлених осіб;
інструментальне забезпечення, що реалізує гнучку автоматизацію всіх етапів процесу створення інноваційного проекту: маркетинг, техніко-економічне обґрунтування; постачання необхідного обладнання; підготовка кадрів; сертифікація і сервісне обслуговування;
проектно-технологічна і виробнича підтримка інновації й освоєння її у виробництві;
експертиза і сертифікація науково-технічних та інноваційних програм, пропозицій тощо;
моніторинг галузей, підприємств і просування інновацій на національні та зарубіжні ринки (включаючи моніторинг, маркетинг, рекламну діяльність, захист інтелектуальної власності тощо);
координація та регулювання інноваційної діяльності і її фінансово-економічне забезпечення;
кадрове забезпечення професійно підготовленими інноваційними менеджерами у сфері інновацій.
Кожна з цих підсистем інноваційної інфраструктури має власні механізми реалізації своїх функцій і відповідні організаційні структури у вигляді спеціалізованих інноваційних підприємств, закладів чи організацій, які забезпечують функціонування заданих механізмів.
Аналіз інноваційної діяльності в США і деяких країнах Європейського Союзу показує, що вона зосереджена, в основному, на обмежених територіях з високою концентрацією науково-технічного потенціалу. У доповіді М. Портера на Національній раді з питань конкурентоспроможності США (2001 р.) зазначалося, що в епоху глобального руху капіталів, технологій і талантів, коли національні межі стають не такими важливими, рушії інновацій як ніколи набувають локального характеру.
Так, найбільшим за кількістю учасників є технопарк «Кремнієва долина», котрий перетворився на один із найзначніших промислових центрів США, адже тут у науково-виробничій сфері зайнято понад 1,5 млн працівників. У «Кремнієвій долині» функціонують 3 тис. венчурних фірм, де загальна кількість працюючих сягає 200 тис. осіб (81(. Вважають, що в цьому центрі тепер зосереджено близько 20 % світового виробництва комп’ютерів та електронних компонентів. У його складі — 17 великих концернів електронної промисловості, в тому числі такі, як «ІБМ», «Ксерокс», «Дженерал електрик», «Дюпон».
Особливе місце серед елементів інноваційної інформації посідають саме технопарки, що являють собою технологічні центри, організовані на спеціально відведених і підготовлених територіях (здебільшого на ВЕЗ), де розташовані зв’язані центральними пунктами технологічного обслуговування науково-дослідні інститути, лабораторії, експериментальні центри та невелика кількість підприємств із передовою технологією, що виконують замовлення, пов’язані зі створенням і освоєнням нових розробок. Уживання слова «парк» тут обґрунтоване, адже ці центри організовуються саме в паркових чи розбитих під парк лісових зонах із красивим природним краєвидом, що створює сприятливу для творчої праці атмосферу. Для таких центрів відводяться переважно приміські зони або поселення, розташовані поблизу великих міст, хоч є і парки, розташовані досить далеко від міських центрів. Отже, для того щоб економіка держави функціонувала в світовому господарстві як найбільш технологічно динамічна, яка і в майбутньому успішно забезпечуватиме свою конкурентоспроможність, вона повинна побудувати свою інноваційну систему таким чином, щоб поєднувати науково-технічний потенціал країни з комплексом економічних заходів та інфраструктури, що підтримують і допомагають швидкій комерціалізації на внутрішніх та зовнішніх ринках.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ключові інноватори на ринку високих технологій» з дисципліни «Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Аналізатори протоколів
Вартість облігаційної позики
Поняття телекомунікаційної системи. Етапи розвитку телекомунікаці...
СТАДІЇ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ РУХУ КРЕДИТУ. ПРИНЦИПИ КРЕДИТУВАННЯ
МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ


Категорія: Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації | Додав: koljan (22.09.2012)
Переглядів: 838 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

читать далее ry-diplomer.com

обращайтесь ry-diplomer.com