It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 67
Гостей: 67
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Філософські науки » Енциклопедія постмодернізму

Спільноти та інституції
Питання спільності привертає до себе увагу багатьох постмодерністських мислителів. Сила концепцій абсолюту, чи то знаходили вони вияв у формах природи, чи людської природи, чи універсальності, чи трансцендентного уповноваження ідентичності, тепер істотно послаблена. Вибір історичного релятивізму був відкинутий через заміну ним абсолюту трансцендентної універсальності на абсолют історії. У постмодерністській думці проблема ніколи не полягала насамперед у тому, аби показати, що наші вірування та цінності пов'язані з нашими культурами. Метафізика хаосу не привабливіша в межах цього мислення, аніж метафізика абсолютної реальності. Проблеми, які тут розглядаються, — це проблеми пригноблення, прихованих голосів та можливостей, режимів самовиправ-дальних домінувань, погано осмислених абсолютів, що зумовлюють наше знання, та деструкції, сліпоти й страждання, спричинених жертвами та покорою, яких ці виміри нашої спадщини вимагали від людей. Але як нам тоді думати про тотожності та спільності, не звертаючись до метафізичних абсолютів viae negaiivae (через заперечення) або якоїсь форми суб'єктивізму?
Одна сукупність пропозицій, які мають стосунок до спільності та спільнот, постає з прочитання і трансформації текстів. Тексти начебто залишаються тими самими і дають основу для авторитетного тлумачення. Але знаки, які ми читаємо, не ті самі, що нас оточують, і в читанні присутній безперервний процес перекладу. Читач мусить заповнювати чимало прогалин: прогалини між означниками й означуваними, між автором і його твором, між самими знаками, між неясними різними значеннями одного слова, між розмаїттям значень, що їх пропонує контекст для даних слів, між грою слів, яку робить можливою стиль, та між часом автора і часом читача. Ми маємо перед собою текст, який можемо назвати одним текстом, — наприклад, "Тимей" Платона; але звичайний текст — це не просто наявний мистецький факт або корпус не розколотого на уламки значення. Текст — це радше не основа для одного авторизованого значення, а місце можливостей для багатьох, часто несумісних значень та умо-
452
вчувань. Як і всі ідентичності, що нам зустрічаються, текст при читанні розпадається у своїй послідовності і надає можливість для численних прочитань і тлумачень. Нав'язування йому однієї авторизованої інтерпретації було б радше актом насильства, здійсненим у стосунку до того, чиє життя — це варіації незліченних варіацій.
У постмодерністській думці покраяні прогалинами, завжди невловні, зміщувані реалізації письма, які читаються, дають ключ до реалізацій багатьох інших речей. "Зміщувані системи обміну" — ця фраза здається більш описовою стосовно таких реалізацій, аніж вираз "тотожне собі буття". Остаточна авторитетність ніколи міцно не пристає до життя текстів, як і до життя людського. Той спосіб, у який знаки вказують на інші знаки, затінення значення, більша сила одних натяків супроти інших, гра залишкових значень та спогадів у словах і правила, які визначають їхні зв'язки, плинний характер вітальності розкриття і неминучі в процесах обміну та репрезентації втрати, — всі беруть участь у ситуаціях розкриття та підтримують постійний дисбаланс можливостей при викладі. Ситуації розкриття, попри повторення певних елементів, висаджують у повітря єдності, в які люди схильні запаковувати їх через ідентифікації. Усталена ідентичність, як здається, вимагає певного нав'язування, — певного насильства, коли йдеться про вимір розкриття та віталь-ність речей, які відбуваються. Розкриття того, що відбувається, схоже на сни, в яких тому, хто бачить сон, сниться той, хто бачить сон, чий сон входить до активного змісту першого сну. Тож нема остаточної ясності в тому, хто є суб'єктом сну.
Перехід від письма, читання та текстів до людських спільнот проблематичний. Очевидно, багато мислителів-постмодерністів (а може, й усі вони) плекають надію одмінити суспільне життя та його інституції і з'ясувати, як саме ми в межах своїх традицій завдаємо кривди одне одному відповідно до своїх схильностей, ідеалів та найвищих цінностей. Постмодерністська діяльність політична за своєю суттю. І зрозуміло, що звіт про традиції беззаперечних знань, читання та письма перебуває в центрі уваги постмодернізму. Але якби проблематику текстів бу-
ло обрано за модель життя спільноти, то ця модель була б не просто обмеженою; сама ідея моделі також у даному випадку видається сумнівною. Вона функціонувала б як точка постійних посилань, як усталена присутність, як методологічний абсолют. А це означало б неприйнятне насильство над текстами та текстуальністю постмодерністських досліджень.
Описи текстів та сукупність їхніх авторитетних джерел, по суті, підказали один підхід до питань присутності, презентації, авторитетності та зображення, підхід до питань, який не робить суб'єктивність місцем аналізу, підхід, що виразно наголошує на історії та генеалогії, підхід, який може показати межі переміщень і втрат, що супроводжують усталені розташування та ідентифікації. Ці описи формують спосіб мислення, який передбачає переміщення суб'єктивної та об'єктивної першочерговості. Цей вид діяльності — політичний, оскільки він вводить у дію розумовий процес, що дозволяє робити вибір способу мислення з-поміж тих, які знаходять вираз у більшості західних інституцій та способів життя. Можливо, голокост, сьогоднішній домінантний знак насильства й жорстокості, бере свої початки з чогось значно ширшого в західній культурі, аніж німецький націонал-соціалізм, із яким він пов'язаний. Можливо, він значно ближчий до тих оцінок, які його засуджують, аніж багатьом із нас видається. Можливо, він став вираженням тієї підводної течії в нашій культурі, яку постмодернізм у своїй діяльності найбільше прагне вивести на світло та розбити на її складові частини. І цілком можливо, що цю підводну течію буде виявлено в наших начебто найдостойніших віруваннях, інституціях та системах обміну, через які ми добираємо те, що здається незмінно цінним.
Генеалогія — це термін, який звичайно асоціюють із Ніцше та Фуко, але його можна також застосувати для опису багатьох праць Гай-деґера, Дельоза, Дерида, Левінаса та багатьох інших. Вперше застосований у праці Ніцше "Генеалогія моралі", він виразив інтерес до розвитку того виду знань, у якому авторитет досліджуваних цінностей перевертається в міру того, як вони розпізнаються. В цій книжці Ніцше розглядав повалення авторитетності оцінки як частку ширшого руху оживлення, що його
453
він назвав самоподоланням. Цей рух характеризується поняттями й твердженнями, що тяжіють до трансформацій через супротивні рухи та складність власної структури, а також внаслідок ситуацій, у яких вони знаходять своє вираження. Ніцше назвав самоподолання "законом життя", визначенням життєздатності. Він також описав, як людські життя обертаються проти самих себе, пригнічуючи свою волю до існування, як творчі інстинкти реалізуються в саморуйнівних напрямках, коли стають предметом не дослідницьких, а просто повторюваних сподівань, що підтримують певний вид присутності за рахунок небезпечних перетворень.
Генеалогія — це дослідження спадкових ліній розвитку, при якому увага зосереджується на практиці, інституціях та конфігураціях знань. Вона особливо чутлива до обміну сил, коли річ якогось одного виду визнається однаковою з річчю якогось іншого виду, або вищою, або нижчою за неї. Певні типи поведінки, наприклад, можуть обмінюватися на привілеї та схвалення, а "правильне" принесення ритуальної жертви може обмінюватися на прихильність божества; або дорогоцінний метал може бути обміняний на певну, точно визначену кількість чогось іншого. В кожному з таких випадків ми маємо певну, точно виміряну силу, яка оцінюється в термінах інших сил.
Дослідник генеалогії може простежити спадкову лінію того, що має силу організовувати, формувати та називати інші речі. Значна сила, вкладена в подібність та ідентичність у їхньому протиставленні відмінності та розбіжності, приміром, сформувала чимало цінностей та ідей у західній думці. Можна, наприклад, дослідити структуру покарання або утворення істини в цьому контексті. Коли Ніцше розглядав генеалогію моралі, він зосередив свою увагу на цінності, потенції означника добрий, а коли Фуко розглядав формування епістемологічного порядку в XVII—XVIII ст.ст., він зосередився передусім на організаційній силі (цінності) схожості у формуванні відомих подібностей. Дерида у своїй праці "Про граматологію" насамперед приділив увагу владі, вкладеній у мовлення в межах традиційного знання, та способам, завдяки яким ця вкладена влада виражала та визначала цінність присутності в канонізованому знанні
про вираження. Здатність упорядкувати сукупність речей визначає здатність розпізнавання, і ця здатність вносить вирішальну відмінність у способи, завдяки яким люди довідуються, хто вони, що мають робити та якими бути.
Постмодерністська думка, в контексті генеалогії, ставить наголос на виявленні. Хоч Гай-деґер уникав ставити виразний наголос на формаціях влади, його аналіз та оцінка виявлення мали величезний вплив на цей аспект постмоде-рністської праці. Подібно до Ніцше, який вважав, що виявлення слабкості та комічної абсурдності героя позбавить його чи її влади, чимало дослідників генеалогії дотримуються думки, що виведення на світло спадкових ліній багатьох наших ступенів цінності та знань відбере в них їхню аксіоматичну авторитетність. Існує подвійний смисл виявлення в таких спробах: ідеться про виявлення державних інтересів та довільності, що їх містять у собі наші системи оцінки, та про виявлення цих систем. В останньому випадку системи оцінки утворюють місця реалізації, де люди та речі дістають характеристики, за якими їх впізнають: жінки відомі як слабша стать, колонізовані народи відомі як слабші народи, школи відомі як системи, призначені навчати суспільного пристосування. Кожна рівноправна система цінностей дає людям можливість стати відомими в якийсь конкретний спосіб. Виявлення способів, у які різні системи виявляють характеристики людей та речей, може прояснити в іншому випадку приховані обмеження та засоби примусу, так само як і можливість робити вибір. Деякі з цих варіантів вибору постають у процесі цього виявлення. Це ті варіанти вибору, які постають при перетворенні та подоланні систем завдяки знанням, що вказують на їхні обмеження та примусовий характер. Мислитель-постмодерніст не має наперед складеної програми, де б зазначалося, які це варіанти вибору і котрі з них найкращі; він радше намагається виявити в процесі розкриття пріоритетні варіанти вибору та дієві стандарти віддання переваги; обговорити їх у процесі їхнього виникнення та в контексті, що повинен і варіантам вибору, і їхнім оцінкам надати змогу трансформуватися і надалі.
Такий спосіб мислення означає, що спільноти розглядаються як системи відмінностей,
454
насичені можливостями, системи, що не мають трансцендентної ідентичності, посилаючись на яку, група людей могла б належно себе оцінювати. Цій думці притаманна схильність утверджувати в житті спільноти вимір, що його ніхто не хоче визнавати, а також відсутність визначальної присутності, імовірність катастрофи через необхідність встановлення ієрархій цінностей та ідентичностей, слушність яких наражатиметься на жахливі обмеження. Це та сама схильність, що настроєна на переслідування, гноблення та страх перед смертю, — людською смертністю, — що визначає наші життя. В цьому міркуванні помітна недовіра до ідеології, утопічних концепцій, самовдоволення, привілеїв; і постійна настороженість до небезпек, пов'язаних із тим, що здається найбільш правдивим і слушним. Схоже на те, що ми народжені не для усталеності, не для сталості значень, суспільної структури, права, мудрості чи досконалості. Структури, які пропонують усталеність, чи то в образах універсальності, істини, розкриття, чи то в уявленнях про вічне життя, звістують ті види гноблення, котрі, навіть якщо ми не можемо їх уникнути, все ж можемо їх розпізнати разом з іншими можливостями, що їх вони надають, навіть всупереч собі самим. Якщо ми звернемо увагу на "ніщо", яке ми здатні засвідчити, на ті межі, в яких воно ще існує, ми можемо опинитися в таких ситуаціях, де "ще тоді" — невизнаний вимір простої відмінності — дозволить утвердити деформацію наших найцінніших образних форм і засвідчити вияв нашого життя в беззаконні закону смертності.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Спільноти та інституції» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Задача о двух яйцах
Модель оцінки дохідності капітальних активів (САРМ)
Розвиток телекомунікаційних мереж
Гіринг і вартість капіталу
Роторно-поршневий двигун


Категорія: Енциклопедія постмодернізму | Додав: koljan (11.12.2011)
Переглядів: 659 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

aboutviagra.info/product/female-viagra/

У нашей фирмы популярный web-сайт на тематику uniti.ua.
Продать подсолнечник в Полтавской области