It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 26
Гостей: 26
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Бібліотека - Менеджмент - Страховий та інвестиційний менеджмент

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Бібліотека - Менеджмент - Страховий та інвестиційний менеджмент

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...

конкретні цілі розміщення капіталу — на організацію нового
виробництва, розширення діючого, його реконструкцію, НДДКР
та ін. При цьому здійснюється прогноз прибутковості зазначених
розміщень капіталу. Критерієм прибутковості, який визначає її ниж-
ню межу, є дивіденд, не нижчий від звичайного позичкового відсот-
ка на витрачений капітал акціонера. Щоб досягти хоча б цього
мінімуму прибутковості, треба ретельно продумати всі умови і фінан-
сові наслідки започаткованої справи.
На вторинних ринках обсяги і швидкості обігу дійсного і фінансо-
вого капіталу можуть істотно різнитися. Звичайно внаслідок більшої
швидкості обігу капіталу, втіленого в акціях та інших цінних папе-
рах, його обсяг перевищує обсяг дійсного капіталу, який послідовно
проходить всі стадії відтворювального процесу.
Позичковий капітал, який користується інвестиційним попитом,
на фінансових ринках протистоїть цінним паперам як інвестиційній
пропозиції, тобто позичковий капітал трансформується у фінансовий.
Таким чином, фінансовий капітал є формою вкладення позичкового
капіталу.
Через специфіку первинних і вторинних ринків позичковий капі-
тал вкладається двічі: уперше — у новоемітовані папери, залишаючи
фінансові ринки і трансформуючись у дійсний капітал, вдруге — в
операції з купівлі-продажу цінних паперів, постійно циркулюючи на
фінансових ринках як резерв ліквідності. Причому на первинних рин-
ках позичковий і фінансовий капітал рівної вартості протистоїть один
одному. На вторинних ринках загальна маса позичкового капіталу,
що обслуговує процес трансформації капіталів, набагато менша від
маси фінансового.
Це пояснюється тим, що здійснюється взаємний залік вимог і зо-
бов’язань за фондовими угодами, а позичковий капітал обслуговує
тільки сальдо заборгованості.
Розмір фінансового капіталу, як правило, перебуває в оберненій
залежності від норми позичкового відсотка. У цілому це визначаєть-
ся тим, що фінансові інвестиції є альтернативною формою вкладень
позичкового капіталу порівняно з виробничими інвестиціями. Пере-
розподіл потоків позичкового капіталу на користь виробничого сек-
тора веде до зменшення його обсягів на фінансових ринках.
З аналізу тенденцій формування і зміни фінансового капіталу
випливає, що обсяг фінансового капіталу визначається нормами ка-
піталізації потоків доходів. Збільшення норм капіталізації доходів у
93
конкретних галузях економіки впливає на фінансовий капітал у зро-
стаючому напрямі. І навпаки, збільшення ставок позичкового відсотка
як граничної оцінки ефективності народного господарства в цілому
знижує тиск на обсяг фінансового капіталу.
На норму прибутку конкретних галузей і на норму позичкового
відсотка впливає багато різних чинників. Визначення сумарного впли-
ву цих чинників у кожний певний момент уможливить прогнозуван-
ня прибутковості і, отже, виявлення тенденцій зміни фінансового ка-
піталу. При цьому слід ураховувати, що прогноз зміни і прибутко-
вості окремого підприємства та відсоткових ставок має імовірнісний
характер; стохастичного характеру набирає розмір капіталізації при-
бутку, бо він практично об’єднує два ряди імовірнісних характерис-
тик — імовірність зміни норми позичкового відсотка і ймовірність
зміни норми прибутку. Ці чинники в кожний певний момент форму-
ють цілком визначений сукупний капіталізований дохід, тобто фінан-
совий капітал. Облігації, як і акції, є представниками фінансового
капіталу і як такі, з одного боку, є формою вкладення позичкового
капіталу, а з іншого — втіленням дійсного капіталу. На інвестицій-
них ринках облігації мають форму інвестиційного товару, тобто є
представниками наявного або майбутнього дійсного капіталу, в який
він має трансформуватись на противагу облігаціям на ринку позич-
кового капіталу. Продана облігація означає, що відбулась акумуля-
ція позичкового капіталу на підприємницькі або державні потреби.
Перепродана облігація або, точніше, облігація, що обертається на
вторинних ринках, непрямо свідчить про трансформацію позичково-
го капіталу у фізичний, а також про одержання доходу. Основна
відмінність облігацій від акцій полягає в тому, що перша забезпечує
дохід непрямо, а друга — прямо.
Дивіденд за акцією є результатом розподілу прибутку. Щоб одер-
жати дивіденд, треба мати прибуток, не нижчий за ставку позичко-
вого відсотка. За відсутності прибутку підприємство не зобов’язане
виплачувати дивіденди акціонерам, оскільки вони як співвласники
цього підприємства однаковою мірою відповідають за результати
його діяльності, тобто дивіденди юридично не гарантовані.
Інша річ — корпоративні облігації, що так само є формою
зовнішнього фінансування підприємства. У цьому разі власник по-
зичкового капіталу вже не хоче бути підприємцем, не хоче ризикува-
ти, тим більше, що в нього є вибір: він може розмістити власні зао-
щадження в банк і одержувати прибуток у вигляді гарантованого
94
відсотка, а може прямо, без посередництва банку, мати зв’язок з яки-
мось конкретним підприємством і так само одержувати гарантова-
ний відсоток. Таке вкладення капіталу і засвідчується корпоратив-
ною облігацією. Прибуток або відсоток за облігацією буде вищий,
ніж у банку, оскільки враховує компенсацію за ризик.
Ризик тут полягає в тому, що вибір зроблено на користь конкрет-
ного підприємця, а не на користь банку, який може вкласти кошти
інвестора-вкладника в будь-яку галузь підприємницької діяльності або
вилучити ці кошти і спрямувати їх в іншу сферу, якщо прибуток від
початкового розміщення з якихось причин зменшиться. Отже, дивер-
сифікуючи активи, банк надійніше від нефінансових корпорацій за-
хищає вкладників від втрат коштів. Проте обидва вибори інвестора—
вкласти у фінансову сферу чи в нефінансову — мають одну основу:
гроші тут віддаються в борг, набирають форми позички або позики,
а інвестор в обох випадках стає кредитором.
Кредитор не вкладе грошей, якщо не буде впевнений, що вони по-
вернуться йому з приростом — відсотком. За відсутності прибутку в
підприємства в поточному фінансовому році відсотки виплачуються
з резервних фондів. З метою своєчасної виплати відсотків і аморти-
зації боргу (порцій погашення облігаційного капіталу) багато
підприємств формують спеціальні фонди.
Державні облігації, або облігації державного боргу, емітуються
державою для мобілізації коштів на загальнодержавні потреби в разі
нестачі стабільних надходжень до державного бюджету, і насамперед
податків. Держава може стати позичальником, емітуючи облігації та
інші зобов’язання, оскільки в неї є джерело для виплати відсотків та
амортизації боргу. У такому разі власник державної облігації стає
власником паю в майбутніх доходах держави, тобто в майбутніх по-
датках та інших платежах.
Таким чином, він є власником частки “потенційного капіталу”
держави, але не є власником частки в реальних фінансах держави,
акумульованих у державному бюджеті. Але водночас, якщо будь-
яка грошова сума здатна приносити прибуток, то держава може ста-
ти і кредитором, надаючи певним категоріям позичальників кошти
державного бюджету в борг.
На основі аналізу суті ознак фінансових інвестицій і фінансового
капіталу у процесі генезису цих категорій можна досить обґрунтова-
но визначити природу утворення фінансового капіталу. Фінансовий
капітал — це економічна категорія, що виникла в результаті вирішення
95
суперечності між позичковим капіталом (інвестиційним попитом) і
дійсним (інвестиційною пропозицією). Суть цієї суперечності поля-
гає в недостатній еластичності пропозиції позичкового капіталу сто-
совно попиту на нього на ринках інвестиційних товарів. Зазначена
нееластичність зумовлювалася насамперед відсутністю досить ефек-
тивного, тобто дієвого механізму переливання капіталів між галузя-
ми і територіями, заморожуванням позичених коштів в інвестиційно-
му процесі, що призводило до невідповідності темпів розвитку ринків
інвестиційних товарів. У результаті утворювалася неоптимальна ка-
пітальна структура підприємств і знижувалася норма прибутку. Ця
обставина, у свою чергу, безпосередньо торкалась інтересів інвесторів,
насамперед кінцевих зберігачів, які розміщували власні заощаджен-
ня в банки в депозитній формі та змушені були задовольнятися гра-
ничною нормою винагороди —депозитним відсотком.
Зазначену суперечність було вирішено на основі розвитку акціо-
нерної власності, появи акцій та облігацій як форми мобілізації капі-
талів з будь-яких джерел (форми інвестицій) і водночас як документів,
що засвідчують право на одержання прибутку, тобто як універсаль-
них інвестиційних товарів. Зосередження в одному об’єкті двох по-
лярних властивостей, характерних ознак позичкового і дійсного капі-
талу породило нову якість — фінансовий капітал. Матеріальними
носіями відносин, що виражаються фінансовим капіталом, є акції,
облігації і похідні від них форми. Рух цих цінних паперів відбиває рух
фінансового капіталу. Сукупний курс зазначених паперів є фінансо-
вим капіталом.
А оскільки курс цінних паперів постійно коливається під впливом
очікувань інвесторів щодо зміни норми прибутку підприємства-емі-
тента цих паперів, а також зміни ставки позичкового відсотка, то
коливається й розмір фінансового капіталу. Він має змінний, нефіксо-
ваний характер, тому може змінюватись у широких межах. У цьому
розумінні обсяг фінансового капіталу — це розмір потенційний. Прак-
тично реалізуються тільки приріст капіталу під час перепродажу
цінних паперів (курсова різниця) і виплачені дивіденди й відсотки.
Фінансовий капітал, відбиваючи в сукупності кругообіги позич-
кового і дійсного капіталу, постає як перетворена, капіталізована
форма інвестиційного товару. Фінансовий капітал зрівнює за ступе-
нем однорідності інвестиційні товари та інвестиційний (позичковий)
капітал і тим самим перетворює абстрактний інвестиційний товар у
капітал. Це дає можливість порівнювати за ступенем ефективності
96
позичковий і фінансовий капітали, що, у свою чергу, зумовлює пере-
творення позичкового капіталу на специфічний різновид інвестицій-
ного. Саме тут закладено можливості подальшої еволюції капіталь-
них форм на основі зрощування позичкового і фінансового капіталу,
появи нових генерацій фінансового капіталу.
Однак треба мати на увазі, що водночас із позитивними вла-
стивостями фінансового капіталу, такими як еластичність інвести-
ційного попиту стосовно пропозиції, мобільність, він має і зворотний
бік — уразливість. Будь-яка зміна попиту і пропозиції на фінансових
ринках, що набирає форми припливу або відпливу запропонованих
для перепродажу цінних паперів, а також припливу і відпливу позич-
кового капіталу, який циркулює на цих ринках, безпосередньо позна-
чається на розмірі фінансового капіталу. Найяскравіше вразливість
як наслідок його високої мобільності, швидкого реагування на попит
і пропозицію виявляється в умовах нестабільних економічних ситу-
ацій — швидкого підвищення або падіння темпів розвитку.
Вразливість фінансового капіталу породжує широкий розвиток
спекулятивних операцій на фінансових ринках, що призводить до
неможливості визначення його загального розміру, неможливості
виокремлення кругообігу фінансового капіталу з кругообігів дійсно-
го і позичкового капіталу. У цілому з огляду на такий підхід фінансо-
вий капітал характеризується як фіктивний.
Це поняття запровадив у науковий обіг К. Маркс. Так він обґрун-
товує власну позицію щодо сутності фінансового (фіктивного) капі-
талу: “Якщо це державні папери, вони суть капіталу тільки для того,
хто їх купив, для кого вони становлять, отже, ту ціну, за яку він їх
купив, становлять його капітал, вкладений у ці папери; самі вони є не
капіталом, а простими борговими зобов’язаннями; якщо це іпотеки,
то вони є просто посвідченнями на одержання майбутньої земельної
ренти, а якщо акції, то вони є просто титулами власності, що дають
право на одержання майбутньої доданої вартості. Усе перелічене не
суть дійсного капіталу вартості, не утворює жодної складової капіта-
лу... Це простий титул на капітал”.
За часів К. Маркса, коли тільки з’явилися перші форми фінансо-
вого капіталу, вони і вважалися певною надбудовою над рухом ре-
ального капіталу. В Україні в перехідний період до ринкової еконо-
міки ця ситуація схожа з часом К. Маркса, і тому його позиція для
України справедлива. Отже, матеріальні носії відносин фінансово-
97
го капіталу в перехідний період не утворюють жодної складової ка-
піталу.
Тільки тоді, коли категорія фінансового капіталу в нашій державі
досягне сучасного рівня розвинених країн, ціна (курс) цінних паперів
відбиватиме очікувану прибутковість дійсного капіталу з урахуван-
ням його попередньої (минулої) прибутковості. Таким чином,
фіксуватиметься, оцінюватиметься не наявність певної вартості
(дійсного капіталу) як минулих вкладень капіталу і витрат праці, а
його робота, віддача, ефективність функціонування. Тільки в цих
умовах можна досягти цільового прагнення всіх інвесторів — макси-
мізувати прибуток на основі зрівняння норм прибутковості різних
інвестиційних товарів, що надходять через ринки цих товарів у ви-
робництво і функціонують там як дійсний капітал. Звідси і фінансо-
вий капітал — це сукупність дійсного капіталу, універсальна форма
інвестиційного товару, через який позичковий капітал перетікає у
виробництво в напрямках найбільшої ефективності його використан-
ня. І в цьому розумінні фінансовий капітал є дійсним капіталом, фор-
мою вкладення позичкового капіталу.
Оскільки фінансовий капітал є капіталізованою формою інвес-
тиційного товару, тобто має однорідну форму матеріальних носіїв,
що різняться тільки за прибутком, то він набирає ознак позичкового
капіталу, стає його різновидом. Таким чином, фінансовий капітал —
це водночас і позичковий капітал. У сучасних умовах в розвинених
ринкових країнах позичковий капітал дедалі більшою мірою перерод-
жується, набираючи фінансової форми. Отже, фінансовий капітал є
вищою формою розвитку капіталу, він поєднує ознаки позичкового і
дійсного капіталу.
4.5. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФІНАНСОВИХ
РИНКІВ У СУЧАСНІЙ РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Фінансовий ринок — це відносини між населенням, підприємства-
ми (філіями) і державою з приводу перерозподілу вільних коштів на
основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції
ринкової економіки, внутрішньо- та міжгалузевого переливання
фінансових ресурсів. Він доповнює і коригує бюджетний метод, що
був єдиним в умовах планової економіки.
98
З практичного погляду фінансовий ринок означає операції з цінни-
ми паперами і може охоплювати як окрему країну, так і регіон або
економічний міждержавний простір.
Оскільки операції з цінними паперами здійснюють конкретні
економічні суб’єкти, як правило, організаційно оформлені, то існує
інституціональна структура фінансового ринку, що є сукупністю інве-
стиційних фірм і фондових бірж.
У ринковій економіці існує два типи операцій: первинне розміщен-
ня і вторинний ринок. За допомогою операцій на первинному ринку
задовольняється попит на позичковий капітал з боку підприємців.
Переливання позичкового капіталу в конкретну галузь здійснюється
шляхом емісії і розміщення цінних паперів. У цілому на первинному
фінансовому ринку протистоять один одному позичковий і фінансо-
вий капітали однакової вартості.
На відміну від процесів переливання капіталів безпосередньо у сфе-
ри конкретного підприємства на первинних ринках на вторинних рин-
ках власність переважно перетворюється на капітал. Вторинні рин-
ки, реєструючи кон’юнктуру, виокремлюють основні напрями нових
вкладень, тобто переливання капіталів між галузями і територіями.
У сучасних умовах пріоритет віддається таким інвестиційним яко-
стям цінних паперів, як стабільна прибутковість, швидке збільшення
вкладеного в папери капіталу і їх ліквідність. У розвинених країнах
такі якості найбільшою мірою мають акції, що займають нині основ-
не місце у списках фондових бірж. Оскільки акції менш надійні по-
рівняно з іншими цінними паперами, то на біржі одержують доступ
акції тільки великих корпорацій, що займають надійне становище на
ринках і мають стабільний фінансовий стан.
Таким чином, вибір кращих цінних паперів, що безперервно відбу-
вається упродовж усієї еволюції фінансових ринків, породжує ринки
організовані (фондові біржі) і неорганізовані. Неорганізовані ринки
завжди орієнтуються на біржі щодо якості та котирування цінних
паперів. У результаті формується цілісна система фінансових ринків,
де роль універсального індикатора ринкової кон’юнктури виконує
фондова біржа.
Ефективність виконання двох основних функцій фінансового рин-
ку — індикатора кон’юнктури і переливання капіталів — залежить
переважно від ліквідності ринку і ступеня його монополізації.
Ліквідність фінансового ринку означає його місткість, тобто спро-
можність залучення цінних паперів. Місткість ринку визначається
99
насамперед кількістю учасників фондових угод. Чим більше учас-
ників — як емітентів (закладів або підприємств, що здійснюють емі-
сію цінних паперів), так і інвесторів, — тим більші обсяги угод з цінни-
ми паперами, швидший їх обіг, ширші можливості контролю за про-
фесійними працівниками.
Неліквідний ринок характеризується невеликою кількістю учас-
ників, незначним вибором цінних паперів, малим обсягом угод, істот-
ним розривом між цінами покупців і продавців. Неліквідний ринок
не відбиває повною мірою руху дійсного і позичкового капіталів і,
отже, дає викривлене уявлення про ринкову кон’юнктуру. Тим самим
рух фінансового капіталу набирає хаотичного, часто випадкового
характеру, оскільки втрачає орієнтири вигідних вкладень.
Неліквідний фінансовий ринок характерний, як правило, для країн
із слаборозвиненими ринковими відносинами, а також для країн з
високим рівнем монополізації ринку.
Підвищенню ліквідності фінансових ринків значною мірою сприяє
їх спекулятивна форма. Якщо на первинних ринках спекулятивна
складова набирає форми встановленого прибутку, то на вторинних є
грою на курсовій різниці.
Спекулятивна складова, ґрунтуючись на безперервних коливаннях
співвідношення попиту і пропозиції, позначається на зміні курсів
цінних паперів. Насправді спекулянти або гравці не тільки користу-
ються змінами курсів, а й самі постійно впливають на зміну співвідно-
шення попиту і пропозиції. Спекуляція фондовими цінностями —
процес безперервний, самовідтворювальний.
Позитивний вплив спекуляції на ліквідність фінансового ринку
полягає в тому, що вона розширює місткість ринку, залучаючи в обіг
нові й нові цінні папери і забезпечуючи додатковий приплив позич-
кового капіталу. Причому приплив капіталу відбувається за рахунок
мобілізації власних нагромаджень спекулянтів (гравців) у процесі
розрахунків за курсовими різницями і кредитування фондових угод
(банківські позички, депортні та репортні угоди).
Спекулятивні угоди, збільшуючи ринковість цінних паперів, спри-
яють інтенсифікації припливу позичкового капіталу на фінансові рин-
ки, підвищенню курсів цінних паперів, пожвавленню кон’юнктури. Це
ще більшою мірою посилює швидкодію механізму переливання капі-
талу.
На ефективність функціонування фінансового ринку істотно впли-
ває ступінь його монополізації, що має своєрідні форми прояву. Це
100
зумовлюється, по-перше, однорідною фінансовою формою виражен-
ня інвестиційного попиту і пропозиції, по-друге, — відокремленням
фінансових ринків від ринків конкретних інвестиційних товарів. Мо-
нополізація фінансових ринків є “несумлінною” спекуляцією. В умо-
вах монополізації фінансовий ринок перестає бути індикатором за-
гальноекономічної структури. Це означає, що фінансовий ринок вик-
ривлено відображає процеси, що відбуваються у сфері виробництва
та руху реального капіталу. Очікування інвесторів і тенденції руху
дійсного капіталу, що зумовлює майбутню прибутковість, не збіга-
ються, тобто потоки позичкових капіталів і далі спрямовуються в
галузі, де вже відбулося граничне насичення капіталом. Це, у свою
чергу, призводить до максимально можливого відповідно до місткості
цього ринку розширення обсягу пропозиції певних товарів і до зни-
ження цін на них. У результаті зменшуються обсяги продажів, дохо-
ди і дивіденди.
Швидкодія механізму переливання капіталів на вторинних ринках
посилюється ще й тому, що на основі індикації курсових співвідно-
шень, здійсненої фондовими біржами і системами позабіржових
ринків, відбувається постійна диверсифікація індивідуальних порт-
фелів цінних паперів. Таким чином, ефективність функціонування
фінансових ринків забезпечується в сучасних умовах переважно за
рахунок розшарування функцій “поділу праці” між окремими орга-
нізаційно відособленими ланками загального ринку.
Первинні ринки, переважно у формі позабіржових ринків, в умо-
вах розвинених країн є основним каналом ліквідності для корпорацій
нефінансового сектора. Дедалі підвищується значення цього джерела
ліквідності й для комерційних банків, інших інститутів фінансового
сектора. Первинні ринки виконують роль амортизатора циклічності,
своєрідного фінансового буфера. Ця роль зовні відображається у зміні
обсягів і структури емісій у різних фазах економічного циклу. Так, у
фазі кризи у корпорацій нефінансового сектора виникає гостра по-
треба у грошовому капіталі для обслуговування платоспроможного
обсягу. Оскільки у кризовому періоді показники платоспроможності
та кредитоспроможності підприємств різко погіршуються, зменшу-
ються можливості одержання короткострокового банківського кре-
диту. Відбувається поступове переорієнтування з короткострокових
джерел фінансування у формі банківських кредитів на довгострокові
у формі облігаційних позик. З практики розвинених країн випливає,
101
що в умовах кризи у структурі емісій різко збільшується частка об-
лігацій.
Фінансовий ринок як спосіб поєднання інтересів інвесторів і емі-
тентів діє через систему інститутів. У розвинених країнах вирізняють
такі типи ринків: фондові біржі, при біржові (паралельні) та позабір-
жові ринки, у складі яких виокремлюють ринки роздрібних та опто-
вих операцій інвестиційних корпорацій. Фондові біржі становлять
офіційний (організований) ринок.
За основними характеристиками до фондових бірж близькі так
звані біля біржові (паралельні) ринки. Це створювані при великих
біржах спеціальні підрозділи зі зниженими (порівняно з біржовими)
вимогами до компаній — емітентів акцій і до характеристик випусків
акцій. Прикладами організації таких підрозділів є “ринок не коти-
руваних цінних паперів” при Лондонській фондовій біржі, “пара-
лельний ринок” — при Амстердамській фондовій біржі, “другий ри-
нок” — при Паризькій біржі.
Інші типи ринків становлять у сукупності неофіційний (неор-
ганізований) ринок, тобто ринок неформальний, який не має фіксо-
ваного місця. У країнах з високорозвиненими ринковими відносина-
ми, наприклад у США, неорганізований ринок поділяється на два
великі блоки. Перший здійснює операції дилерсько-брокерських фірм
з різноманітною клієнтурою або між собою. Звичайно ці фірми є чле-
нами якоїсь, найчастіше великої, біржі. За діяльність на фінансовому
ринку вони одержують комісійні. Другий блок неорганізованого рин-
ку становлять фірми, які не є членами бірж і не отримують комісій-
них. Клієнтами цих фірм є великі інституціональні інвестори, зазви-
чай фінансові заклади, що здійснюють операції з великими пакетами
цінних паперів (оптові операції). Оскільки зареєстровані на біржі бро-
керські фірми обмежені в масштабах укладених угод, то оптовий ри-
нок обслуговують незареєстровані фірми, що спеціалізуються тільки
в певній галузі.
Зворотним боком підвищення мобільності великих капіталів є
прискорення процесу вирівнювання середньої норми прибутку в мас-
штабах суспільства. Зовні це виражається у вирівнюванні прибутко-
вості всіх типів інвестицій, що починає коливатися навколо ставки
позичкового відсотка як оцінки граничної ефективності інвестицій.
Як показує світова практика, розрив у прибутковості вкладень може
досягатись одним із шляхів: монополізацією ринку, стимулюванням
102




1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

http://ry-diplomer.com

ссылка top-obzor.com

akkumulyatory.net