It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 79
Гостей: 79
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Шпаргалки! - Економічна теорія

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Шпаргалки! - Економічна теорія

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Упродовж розвитку людського суспільства суперечність між критеріями техніко-економічного і соціально-економічного прогресу неодноразово набувала антагоністичних форм. Так, відсутність у рабів власності на свою робочу силу, економічної свободи, жорстока експлуатація рабської праці супроводжувалися розквітом культури і мистецтва у Стародавній Греції та Римі. Проте примусове поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, відсутність у них матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, зумовлена відсутністю власності на робочу силу, власності на засоби виробництва, призвели до загибелі рабовласницького ладу в Римській імперії, до занепаду її культури та мистецтва.
Техніко-економічний прогрес, зростання продуктивності праці, досягнуті на стадії домонополістичного капіталізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації найманих робітників (мануфактурний період і машинне виробництво), увійшли в антагонізм з такими критеріями соціально-економічного прогресу, як необхідність всебічного розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичайно низька частка найманої праці у створеному нею національному доході тощо.
На сучасному етапі НТР особливо актуальною є проблема гуманізації техніко-економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної ефективності, відновлення, збереження і примноження загальнолюдських цінностей. Для досягнення органічної єдності техніко-економічного, соціально-економічного і соціального прогресу необхідно, щоб головною метою їх розвитку була людина, розквіт її сутнісних сил, потреб, інтересів, добробуту.
2 БІЛЕТ №36(2)
Основною умовою економічного зростання економіки України є формування ринку капіталу. Проте саме інвестиційну сферу більше усього уразив економічна криза, і вона залишається непривабливою як для українських, так і для закордонних інвесторів через високий ризик довгострокових вкладень. Тому для України вкрай необхідно взаємодія зі світовим ринком капіталу. Але для цього необхідно знати його можливості, особливості і механізм дії.
Міжнародний рух капіталу є найважливішим явищем сучасної світової економіки. Коли говорять про вивіз капіталу зі США в Україну, то не мають на увазі переміщення заводів або фабрик у нашу країну. Мова йде про фінансові операції. Це може бути позичка банку США українській фірмі, купівля федеральних або місцевих цінних паперів, створення філії в Києві або Харкові. Надання позики дає можливість Україні витрачати більше коштів, ніж вона їх заробляє. Проте вона повинна гарантувати виплату компенсації в майбутньому. Фінансові аспекти розглядаються як продовження аналізу міжнародної торгівлі товарами. Аналізується не обмін товару на товар, а обмін товару сьогодні на товар у майбутньому. Як відомо, щоб купити товари за рубежем необхідно продати за кордон певний товар або послуги, тобто фінансування імпорту відбувається за рахунок експорту. Проте існує ще одне джерело фінансування - залучення капіталу з-за кордону. Країна може одержати міжнародний заїм або прийняти підприємницький капітал. Вона може торгувати протягом часу за допомогою кредиту, тобто бере кошти в борг.
На світовому ринку капіталів торгівля йде облігаціями і банківськими депозитами різноманітних валют (боргові засоби), пакетами акцій і опціонами (часткові засоби). У оборот ринку капіталів включаються покупка нерухомості за рубежем і пряме поглинання іноземного підприємства. У економічній літературі цей процес одержав назву як торгівля активами. Торгівля протягом часу дозволяє скоротити споживання сьогодні, щоб збільшити його на суму реальної процентної ставки.
У останні десятиліття сформувалися якісно нові міжнародні ринки короткострокових банківських кредитів, що одержали назву ринків єврокредитів, основу яких складає євровалюта, що являє собою будь-яку валюту, що зберігається в банках поза країною її походження.
Основними учасниками світового кредитного ринку (кредиторами і позичальниками) є ТНК, ТНБ, національні компанії, центральні банки, уряди, міжнародні фінансові організації і приватні особи.
Міжнародне запозичення і кредитування означає видачу й одержання грошей у борг на термін із виплатою відсотків за їхнє використання. Основну частину світового ринку капіталів складають кредити і позики, надані країнам із важким фінансовим становищем. Багато країн, що гостро потребують у фінансовій помочі, некредитоспроможні.
Ринки кредитів різняться в залежності від країни, у силу місцевих ділових традицій, установлених правил, проведеної грошово-кредитної політики. Зростає роль ринку єврооблігацій, що відрізняються від звичайних облігацій тим, що продаються за іншу валюту, чим валюта країни їхньої емісії.
Прямі іноземні інвестиції являють собою створення за рубежем підприємств із прямим інвестуванням і контролем над його діяльністю.
Капітал у формі прямих інвестицій вивозиться по-перше у країни з розвитою ринковою економікою. Вартість імпорту країни дорівнює сумі вартості експорту плюс чисті закордонні продажі активів, плюс відсотки по ним (правило Вальраса).

Білет 37.1
Прогрес.
Прискорення світового науково-технічного прогресу різко підвищило вимоги до ефективності економіки всіх держав, активізувало намагання країн, що розвиваються, подолати економічну відсталість.
Методологія аналізу соціально-економічних перетворень у країнах, що визволилися, потребує виокремлення їхніх техніко-організаційних форм, пов'язаних з функціонуванням продуктивних сил (загальне) та подоланням відсталості виробничих відносин, тобто перетвореннями у соціально-економічних формах (особливе). Як форма існування і розвитку продуктивних сил виробничі відносини не можуть не відображати їх становища. Отже, проаналізовані як перехідні виробничі відносини є власне такими ще й тому, що відбивають аналогічні процеси і в продуктивних силах країн, що розвиваються.
Внаслідок високої частки сільського господарства у ВНП, темпів і рівня розвитку аграрних відносин соціально-економічні перетворення в аграрному секторі економіки більшості країн, що розвиваються, займають чільне місце.
Тривале панування в сільському господарстві архаїчних виробничих відносин зумовило низький рівень його розвитку і стало головною перешкодою на шляху зростання продуктивних сил галузі, поліпшення умов життя селян, швидкого та стійкого прогресу економіки в цілому.
Реалізація прийнятих законів про аграрну реформу спрямовується на заборону панщини, заміну її орендою на основі меншої за розмірами фіксованої ренти; на примусовий викуп державою земель великих землевласників з наступним розподілом її серед колишніх орендарів, щоб перетворити їх на власників за певних умов (виплати державі протягом визначеного часу якоїсь частки вартості врожаю; вступ нових господарів у кооперативи тощо); на здійснення комплексу агротехнічних заходів (запровадження високоврожайних сортів, поліпшення матеріально-технічного забезпечення господарств та ін.); зрештою, на запровадження товарних форм господарювання.
Зрозуміло, що відсутність послідовності в рішеннях та діях правлячих кіл проти великих землевласників, стан фінансової та матеріально-технічної бази дуже різняться в країнах, що розвиваються, і тому створюють перешкоди для реалізації передбачених аграрною реформою заходів.
Ще одним напрямом перетворень в аграрному секторі має стати зміна співвідношення між виробництвом тропічних технічних культур, з одного боку, та виробництвом продовольчих товарів — з іншого.
За умов збереження неринкових виробничих відносин сільськогосподарське виробництво в країнах, що визволилися, не зможе ефективно засвоїти навіть ті обмежені ресурси, які воно отримує, реалізувати великі резерви зростання виробництва продовольчих товарів та рухатися в напрямі трьох якісних зрушень, відомих у світовому землеробстві (перехід до системи машин на основі високоврожайного, гібридного насіння; широкий розвиток агропромислової інтеграції та становлення агропромислового комплексу; біотехнологічна революція).
Поряд з перебудовою та інтеграцією роз'єднаних економічних структур, проведенням соціально-економічних перетворень в аграрному секторі країни, що розвиваються, значну увагу приділяють розвиткові індустріалізації.
Вихідним (початковим) у цьому відношенні є рівень забезпеченості різними видами корисних копалин. Однак значна частина розвіданих запасів палива та сировини зосереджена тільки в третині країн, що розвиваються, серед яких лише в 10 знайдено більше трьох видів запасів корисних копалин, що мають промислове значення, а в інших — тільки один-два. Власний добувний комплекс як матеріальну базу багатогалузевої обробної промисловості можуть використовувати Індія, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Перу та деякі інші країни, а дещо меншою мірою — Заїр, Іран, Болівія.
В умовах соціально-економічної відсталості змінюється поняття структурних зрушень і модернізації економічних структур. Індустріалізація реалізується як техніко-економічний та соціально-економічний процес. Вона, по-перше, орієнтується на світові ринки і, по-друге, включає елементи захисту національних підприємців та стимулювання міжнародної конкуренції чи заохочення регіональної інтеграції. Зміст структурних зрушень, як і стимулів нововведень, залежить не тільки від конкретно-історичних умов тієї чи іншої країни, а й від сектора, галузі і навіть підприємства, де вони запроваджуються. Значення економічної політики, спрямованої на послідовність засвоєння сучасних методів виробництва і технологій різними галузями господарства, зростає ще й тому, що вплив науково-технічного прогресу на країни, що визволилися, розпочався на етапі незавершеної промислової революції, коли більшість з них тільки приступали до створення національної промисловості.
Нерівномірність використання досягнень науки і техніки в країнах, що розвиваються, посилюється внаслідок відсутності тісної сумісності в рівнях розвитку різних галузей господарства. Якщо в розвинених країнах галузі "прориву", які першими використовують технічні нововведення, спонукають сумісні виробництва також застосувати їх, то в країнах, що розвиваються, інновації посилюють розрив між окремими галузями і часто погіршують такий показник, як продуктивність суспільної праці.
Акумуляція відсталих технологій зумовлює зниження показників економічного зростання країн, що визволилися, перетворюється в серйозну перешкоду на шляху подолання відсталості. Крім того, несприятлива демографічна ситуація ще більше загострює проблему відсталості, оскільки "провокує" екстенсивний шлях економічного зростання.
Деякі країни, що розвиваються, виробляють власну стратегію розвитку (ВІК першого і другого поколінь), яка полягає в зміні колоніальних структур економіки, подоланні свого підпорядкованого положення, властивого старому, колоніальному поділу праці, створенні первинної бази індустріалізації.
Один з шляхів — повніше використання сировинної промисловості в структурній реорганізації всього національного господарства (налагодження більш глибокої переробки сировини, створення обробної промисловості, вкладення коштів, наприклад, в складну нафтохімію, виробництво синтетичних матеріалів).
Дискусійною залишається проблема міжнародної допомоги найменш розвинутим країнам з метою здійснення в них структурних перетворень в економіці. Якщо така допомога надається на виключно фінансовому рівні (кредитування, ціноутворення), а виробничі відносини залишаються незмінними, то всі зусилля досягти певних результатів виявляються ілюзорними. Зовнішня фінансова допомога лише тоді може сприяти соціально-економічному прогресу, коли вона буде спрямована не на подолання повсякденних труднощів країн, що розвиваються, а на дійову структурну перебудову їхньої економіки в напрямі від необробленої продукції до первинної обробки її, потім до напівфабрикатів і, нарешті, до готової продукції. Це перспективний шлях виходу на світовий ринок у новій якості.
Внаслідок розбіжностей зовнішніх впливів та внутрішніх соціально-економічних структур своєрідно вимальовується проблема відносин з іноземним капіталом. Ідеться про соціальну і економічну ціну, яку країни, що розвиваються, тепер змушені платити за залучення до нових технологій, використання науково-технічних послуг, оскільки більшість з них виступають не як суб'єкти, а як об'єкти НТП. Поглиблюється реальна суперечність між завданнями, які стоять перед країнами, що визволилися (і які визначають необхідність залучення іноземного капіталу), та їхньою соціально-економічною структурою, яка обмежує потребу цього залучення. Причому ця суперечність по-різному виявляється в кожній окремо взятій країні.
У сучасних умовах зростання технологічного потенціалу країн, що розвиваються, певною мірою відповідає інтересам розвинутих країн. Такою є логіка взаємозалежності держав, яка передбачає соціально-економічні перетворення в країнах, що визволилися, як необхідну умову стабільного розвитку центрів розвиненої ринкової економіки світового господарства, і навпаки. І все ж це асиметрична залежність, якої не можна уникнути без подолання відсталості.
Така залежність відбивається на рівні життя населення, який змінюється разом з якістю життя. Рівень життя переважної більшості населення в країнах, що розвиваються, відбиває систему залежних (відносно змін у світових продуктивних силах) відносин, які складаються між людьми щодо забезпеченості їх матеріальними, духовними і соціальними благами. Ця категорія виражає досягнутий рівень споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах. Особливість полягає в кількісній визначеності рівня життя, її залежності від рівня розвитку місцевих продуктивних сил.
Підготовка кадрів у країнах, що розвиваються, має особливо важливе значення через те, що вона пов'язана не тільки з розвитком промисловості та сільського господарства, а й з перетвореннями в соціальній інфраструктурі.
(тут критерії) Проведення соціальних реформ неможливе без розвитку духовних якостей тієї чи іншої нації. Реалізація реформ в економічній, соціальній і політичній сферах вимагає критичного перегляду тих етичних норм, правил поведінки, відношення до світу і суспільства, які є результатом традиційної культури, переборювання в ній того, що віджило, збереження набутих загальнолюдських цінностей.
У кожній традиційній культурі є норми, які варто зберегти (наприклад, конфуціанський принцип помірності та економії чи індуський — знаходження життєздатного компромісу) навіть всупереч несприятливим наслідкам, що виявлятимуться в ході модернізації;
і є норми, які доцільно "зняти" (наприклад, у тому самому індуїзмі — непротивлення злу і насильству матеріальною силою). Навіть коли досягнення економічного добробуту висувається як першочергове завдання, його неможливо вирішити без зв'язку з підвищенням культурного, духовного рівня нації. Скарбниця традиційної культури кожної нації є неповторною і водночас важливою складовою частиною світової цивілізації.
Позакласові чинники, безсумнівно, впливатимуть на різноманітність форм соціально-економічного прогресу. Неможливо ігнорувати релігію, міжплемінні чвари і етнічний націоналізм, які опосередковано визначатимуть вибір тієї чи іншої форми розвитку. При цьому "розвиненість" є спроможністю суспільства забезпечити реалізацію соціальних потреб громадян, розв'язувати глобальні проблеми.
Отже, форми соціально-економічного прогресу мають множинний, різнорідний, розірваний у просторі та часі об'єкт пізнання — світовий процес суспільного розвитку в цілому.
Однак не може бути єдиної думки щодо соціально-економічного фундаменту нового суспільства: чи ним має бути приватна власність на засоби виробництва (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи визначальне значення відводиться суспільній власності й насамперед у державній її формі (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи чим має бути симбіоз приватної та суспільної власності як форм, що урівноважують одна одну (це відповідає сучасним уявленням про змішану економіку, в тому числі соціал-демократичним).
Визнання множинності історичних варіантів соціально-економічного прогресу вимагає множинності теоретичних моделей відображення їх, а це означає, що потрібно оперувати не одним об'єктом дослідження — ідеалізованою моделлю суспільства, а поліморфним об'єктом, що складається з різних етапів цього суспільства.
Багатоваріантність відображається у відмінностях основних суспільних характеристик: форм власності, політичних структур, ідеологічних орієнтирів тощо.
Базовими характеристиками соціально-економічного прогресу можуть бути такі економічні відносини, які підпорядковуються розумним інтересам людини;
- пріоритет загальнолюдської моральності, реальний гуманізм суспільних відносин;
- подолання відчуження основної маси людей від власності, продуктів і результатів праці, влади і управління, що буде супроводжуватися розширенням межі особистої свободи і самостійності.

Білет 39.1
Функціональні структури валютних відносин втілюються в історично конкретних валютних системах. Останні розглядаються як форма правової та інституціональної організації валютних відносин. Розрізняють національні та світову валютні системи. Остання розвивається на регіональному і глобально світовому рівнях. В свою чергу, регіональні системи не є автономними. Вони активно взаємодіють між собою, утворюючи на цій основі єдину цілісну структуру міжнародних валютних відносин.
Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав, її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. Згідно з таким законодавством встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їхньої конвертованості, котирування і регулювання валютних курсів, формування і використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктури! ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватно-комерційні інститути.
У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та економічних зв'язків відбувається взаємна інтеграція систем національних грошових і валютних відносин. Функціональні відмінності між ними поступово зникають.
Світова валютна система є функціональною формою організації валютних відносин на рівні міждержавних зв'язків, її розвиток регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, втілення яких забезпечується утвореними на колективній основі міждержавними валютно-фінансовими і банківськими установами та організаціями. Складовими ланками світової валютної системи є: міжнародні ліквідні ресурси (іноземна валюта, золото та інші платіжні засоби); механізм регулювання валютних паритетів і курсів; міжнародні валютні ринки і ринки золота; система
міжнародного кредитування та міждержавних розрахунків; відповідні інфраструктурні ланки тощо.
Міжнародна валютна система в своєму еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золото-валютного (доларового) і паперово-валютного стандартів.
Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Шляхом такої міграції золота покривалося пасивне сальдо платіжних балансів, що забезпечувало відповідну стабільність у системі валютних відносин. Але вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного товару. Зазначені обмеження стали підставою для заміни після першої світової війни золотого стандарту золотовалютним (золотодевізним).Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «великої депресії»—економічної кризи 1929—1933 рр. і у перші післякризові роки. Така трансформація відбулася па основі теоретичних розробок Дж. М. Кейнса, здійснених у 30-х роках. Відповідно до цієї трансформації змінилася і система валютно-грошових відносин. Виходячи з цього, стає зрозумілим, що якщо золото як національні та світові гроші є елементом стихійно регульованої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, котрі мають кредитну основу, більш повно відповідають економіці, яка поєднує у собі ринкові та державні регулятори. Звідси висновок: процес демонетизації золота у внутрішньому обороті та відхід від золотого стандарту мають глибоку об'єктивну основу, яка визначається структурними змінами всієї системи виробничого відтворення економіки. У роки другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин зазнала фактично повного краху. Згідно зі статутом МВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала система золотовалютного стандарту, яка у своєму подальшому розвитку трансформувалася у систему золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 70-х років і відіграла суттєву роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Але на відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа (європейська валютна система) і Японія (ямайська валютна система). Як наслідок поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві прийшов у протиріччя з заснованим на монопольному положенні долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Це також суттєво підривало устрої Бреттон-Вудської системи. Європейська ж та ямайська валютні системи постійно коригуються, наповнюючись новим змістом відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines