It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 14
Гостей: 14
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Шпаргалки! - Політична історія (КНЕУ)

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Шпаргалки! - Політична історія (КНЕУ)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Це яскраво свідчило про зростання національної самосвідомості, потягу до суверенності. Путч 19 серпня 1991 р. показав наміри неосталіністів повернути назад хід подій. Перед керівниками України вони поставили вимогу виконувати всі їх накази. Президія Верховної ради УРСР не визнала дії постанов путчиського ДКНС (Державного комітету по надзвичайному стану). Широкі маси, армія, МВС і КДБ не підтримали путчистів. Після поразки путчу події стрімко наростали. Загроза повторення подібних заколотів, присвоєння Повноважень союзних органів структурами Російської федерації, захоплення ними Держбанку СРСР і його активів, всього золотого й алмазного фондів, іншого союзного майна, вимога призначити на ключові посади в СРСР виключно росіян та інші акції поставили Україну перед необхідністю захистити свої інтереси. Це могла зробити тільки власна незалежна держава. 24 серпня 1991 р. Верховна рада УРСР практично одностайно прийняла "Акт про державну незалежність в Україні". 30 серпня Л. Кравчук підписав указ про заборону діяльності КПУ, підставою для якого послужили знайдені документи про підтримку її керівництвом путчу. Було затверджено символіку незалежної держави — синьо-жовтий прапор і тризуб. 1 грудня 1991 р. на референдумі 90,3 % громадян України, що взяли в ньому участь, підтвердили акт про державну незалежність. Одночасно голосами 61,6 % виборців Л. Кравчук був обраний президентом України.
№58 Соціально-економічні і політичні перетворення в Незалежній Україні: здобутки і проблеми.
1 грудня 1991 р. на референдумі 90,3 % громадян України, що взяли в ньому участь, підтвердили акт про державну незалежність. Одночасно голосами 61,6 % виборців Л. Кравчук був обраний президентом України.
Розбудова Української незалежної держави вступила в новий етап. в грудня 1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та Російської Федерації, на якій було проголошено про припинення існування СРСР як держави. Одночасно була підписана угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД). Верховна рада України ратифікувала цю угод зробивши певні застереження. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилось до появи нової суверенної держави, її визнали вже 152 країни світу, з половиною Україна обмінялася посольствами. Було сформовано зовнішньополітичний курс. Україна визнала і підгримує принципи міжнародного права. резолюції 00Н.
Навесні 1994 р. відбулись чергові вибори до Верховної Ради. В липні цього ж року новим президентом України обраний Л. Кучма, який одержав понад 52 % голосів виборців. Цивілізовано, згідно існуючих у державі правових норм, влада перейшла від одного президента до іншого. Продовжується обговорення проекту нової конституції. Підвищився рівень громадянських свобод, ідеологічного й політичного плюралізму. Набувають всебічного розвитку демократичні інститути. В країні зареєстровано і діє понад 38 політичних партій та рухів. Ухвалення і здійснення декларацій й прав громадян усіх 128 національностей, які проживають в Україні, дало змогу уникнути гострих міжетнічних конфліктів, підтримувати мирну обстановку в країні. Розвивається українська мова, розширюється сфера її використання. Вона стала загальновживаною у державних структурах. Зростає кількість загальноосвітніх шкіл, що ведуть навчання державною мовою. В 1994 р. їх було 58% загальної кількості. Здійснюється спеціальна програма збереження і розвитку культури інонаціональних общин, що є в Україні. Зокрема, працює багато шкіл з навчанням російською, молдавською, болгарською, угорською, єврейською,, польською мовами. Після прийняття закону про свободу совісті в України зросла кількість релігійних організацій. Припинено утиски Української греко-католицької і Української автокефальної церков, що ведуть активну діяльність. Самостійність здобули інші релігійні організації — Союз євангельських християн-баптистів, Організація свідків Ієгови, Адвентисти сьомого дня тощо. Примноження релігійних конфесій час від часу супроводжується, на жаль, міжцерковними сутичками. Хоча вони мають здебільшого локальний характер, але шкодять загальній справі злагоди в суспільстві. Процес політичних і особливо економічних реформ йде досить суперечливо. Наслідки колишньої системи організації економіки, втраті) у зв'язку з переходом до ринку, розрив господарських зв'язків, помилки в управлінні і загальних підходах до перетворень, зловживання, послаблення дисципліни й відповідальності призвели до падіння виробництва, гіперінфляції, зниження добробуту населення. Соціально-економічна ситуація в Україні обтяжується важким спадом у структурі промисловості, в якій винятковий пріоритет за часів СРСР мали оборонні галузі. У військово-промисловому комплексі використовувалася величезна частка загальнонаціональних ресурсів. Його обслуговували 2/3 науково-технічного потенціалу України. Конверсія здійснюється повільно, а його внесок у продукування виробів широкого вжитку залишається незначним. За 1991—1993 рр. валовий суспільний продукт в Україні зменшився майже на 25 %, національний . доход на — 39,4 %, обсяг продукції | промисловості на — 17,8 %, сільського господарства—на 21,8 відсотка. Наростання кризових процесів в економіці призвело до істотного — наполовину — зниження життєвого рівня народу. В середині 1994 р. купівельна спроможність населення зменшилась у порівнянні з відповідним періодом 1991 р. в 5 разів. У жовтні 1994 р. президентом України Л. Кучмою розроблено новий соціально-економічний курс. Його основою є визнання об'єктивної необхідності історичного прискорення ринкової трансформації економіки. Все це вимагає загальногромадянської злагоди, миру, значного піднесення відповідальності й ефективності діяльності всіх гілок влади, прискорення економічних реформ, нових зусиль в національно-духовному відродженні народу.
№59 Україна в системі сучасних міжнародних відносин, головні напрямки її зовнішньополітичної діяльності.
Розбудова Української незалежної держави вступила в новий етап. в грудня 1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та Російської Федерації, на якій було проголошено про припинення існування СРСР як держави. Одночасно була підписана угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД). Верховна рада України ратифікувала цю угод зробивши певні застереження. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилось до появи нової суверенної держави, її визнали вже 152 країни світу, з половиною Україна обмінялася посольствами. Було сформовано зовнішньополітичний курс. Україна визнала і підгримує принципи міжнародного права. резолюції 00Н. виконує двосторонні та багатосторонні угоди. Вона розглядає свої кордони як остаточні і не має територіальних претензій до сусідів, поважає суверенітет інших держав, відмовляється від застосування сили або погрози її застосування у відносинах з іншими державами. Україна прагне розвивати співробітництво з усіма країнами, зокрема в рамках СНД, входячи в економічний і політичний простір західноєвропейської інтеграції. Україна першою із сучасних держав світу проголосила і проводить курс на ядерне роззброєння. Згідно трьохсторонньої — України, Росії і США — угоди від 14 січня 1994 р„ здійснюється фактичне вивезення в Росію всіх ядерних боєзарядів. У листопаді Верховна рада прийняла постанову про приєднання до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). На початку грудня 1994 р. підписано меморандум Росії, США і Великобританії про поважання незалежності, суверенітету та існуючих кордонів України, утримання від загрози або ВИКОРИСТАННЯ сили проти її територіальної цілісності і політичної незалежності, про недопустимість економічного тиску на Україну. Затверджено воєнну доктрину, яка має оборонний характер. Йде активне творення й розвиток різних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Триває розбудова збройних сил, органів державної безпеки, внутрішніх справ, прикордонної, митної, фінансової служб, Національного банку тощо.
№10 Демократичні рухи та революції в країнах Європи, Америки й Азії на початку XX століття.
Європа
Німеччина. Восени 1918 р. в Німеччині склалася революційна ситуація. Рівень виробництва знизився майже вдвічі: поряд з зубожінням мас посилювалася експлуатація трудящих; давалися взнаки й величезні жертви, яких зазнала країни в роки війни (загинуло близько 2 млн. чоловік). Мільйони людей опинилися на межі голодної смерті. споживання хліба скоротилося вдвічі, а м'яса і масла — у 8 разів. Значний вплив на становище в Німеччині мали революційні події в Росії. Ліберали, які виражали інтереси буржуазії, прагнули перетворити Німеччину на конституційну монархію. Вони хотіли обмежити владу Кайзера, ліквідувати політичні привілеї аристократії, ввести підзвітність голови уряду рейхстагові. Інтереси робітничою класу, й також частково середніх верств населення: дрібних службовців, інтелігенції — висловлювали Соціал-демократична партія Німеччини та Незалежна соціал-демократична партія Німеччини (СДПН та НСДПН). У травні 1918 р. соціал-демократи, лідерами яких були Ф. Шеидемян і О. Бауер, опублікували "Програму дій", і» висувалося завдання перетворити Німеччину в демократичну соціалістичну державу мирним шляхом. Вони наполягали на відновленні ліквідованих у роки війни політичних свобод, демократизації політичної системи, проголошенні республіки. НСДПН, керована К. Каутським та Г. Газе, пропонувала більш радикальну програму дій. Вона вважала за необхідне конфіскацію поміщицького землеволодіння, націоналізацію великої промисловості, проведення СОЦІАЛЬНИХ реформ в інтересах трудящих, але була проти встановлення диктатури пролетаріату. Цю ідею підтримувала лише група "Спартак" на чолі з К. Лібкнехтом та Р. Люксембург. Вони закликали наслідувати приклад Росії. З критикою більшовизму виступив Каутський. У праці ''Диктатура пролетаріату" він підкреслював, що диктатура будь-якого тилу знищить демократичні завоювання народу. Початок революції в Німеччині поклало повстання військових моряків Кіля З листопада 1918 р. їх підтримали робітники. По всій країні створювалися ради робітничих і матроських депутатів. 9 листопада збройне повстання підняли робітники Берліна й солдати місцевого гарнізону. Кайзер Вільгельм II втік до Голландії. Монархію було повалено, а Німеччину було проголошено республікою. 10 листопада на загальних зборах рад у цирку Буша був обраний виконком робітничих і солдатських депутатів, де більшість належала поміркованим делегатам СДПН та НСДПН. Уряд отримав назву Рада народних уповноважених (РНУ). Очолив його правий соціал-демократ Ф. Еберт. 12 листопада РНУ опублікувала програму революційних перетворень: мав бути запроваджений 8-годинний робочий день, розширена система соціального страхування, профспілки визнавалися представниками робітників. Їм надавалося право укладати колективні угоди з підприємцями. 16—21 грудня відбувся перший з'їзд рад. який передав законодавчу владу РНУ. ЗО грудня із представників групи "Спартак" та лівих соціал-демократів була утворена Комуністична партія Німеччини (КПН). На початку січня 1919 р. комуністи організували в Берліні страйки і демонстрації під лозунгами: "Геть уряд Еберта— Шейдемяна" і закликами до повалення РНУ та встановлення диктатури пролетаріату. Місто заздалегідь було оточене військами. Нерівна боротьба тривала 10 днів. Придушенням повстання керував соціал-демократ Г. Носке. 15 січня було схоплено і вбито Розу Люксембург і Карла Лібкнехта. 19 січня в умовах контрреволюційного терору відбулися вибори до національних зборів, які принесли перемогу буржуазним партіям. 31 липня національні збори у Веймарі прийняли так звану веймарську конституцію. Вводилося загальне виборче право для чоловіків і жінок з 20 років, демократичні права і свободи. Уряд формувався більшістю рейхстагу і відповідав перед ним, канцлер був парламентським міністром. Велику владу мав президент, який обирався на 7 років загальним голосуванням. Він був головнокомандуючим, призначав та звільняв міністрів і канцлера, розпускав рейхстаг і призначав вибори. Першим президентом став соціал-демократ Еберт.
Отже, революція в Німеччині завершилася утворенням демократичної республіки президентського типу. Залишки феодально-абсолютистських порядків були ліквідовані. Комуністи та ліві соціал-демократи виступили навесні 1919-го у Баварії, де 13 квітня була проголошена Баварська радянська республіка. Вони утворили уряд під назвою Комітет дії на чолі з комуністом Є. Лсвінс і приступили до проведення реформ за більшовистським зразком. В першу чергу мова йшла про введення робітничого контролю над виробництвом, націоналізацію банків, організацію Червоної армії. Однак через три тижні урядові війська придушили Баварську радянську республіку. Революційні події охопили й інші країни Європи. 30—31 жовтня 1918 р. в Угорщині, що стяла самостійною державою, відбулася революція. Д влади прийшов уряд правих соціал-демократів на чолі з графом М. Караї. 16 листопада крашу було проголошено республікою. Але це не змінило тяжкого становища трудящих. Політика уряду викликала невдоволення серед робітників. Ситуація особливо загострилася, коли 20 березня 1919 р. держави Антанти пред'явили Угорщині ультиматум, зажадавши передачі майже двох третин її території сусіднім державам: Румунії, Чехословаччині і майбутній Югославії. Уряд виявився неспроможним дати відсіч цим територіальним зазіханням, що обурило широкі верстви населення. 21 березня Будапештська рада робітничих депутатів проголосила Угорську радянську республіку (УРР). Було сформовано новий уряд на чолі з комуністом Б. Куном, до якого влада перейшла мирним шляхом. За час існування УРР було ухвалено демократичні закони, зокрема, про націоналізацію промисловості, банків і транспорту, про монопольне право держави на зовнішню торгівлю, а також прийнято конституцію. Однак УРР проіснувала недовго — лише 133 дні. У серпні 1919 р. заходами Антанти і внутрішньої контрреволюції її було придушено. Після розпаду Австро-Угорщини Словаччина увійшла до складу Чехословацької держави, уряд якої під тиском Антанти розпочав інтервенцію проти УРР. Вчинивши рішучий опір, Угорська Червона армія невдовзі перейшла в контрнаступ. Захопила дві третини території Словаччини. 16 червня у Пряшеві було проголошено Словацьку радянську республіку, її уряд націоналізував банки, акціонерні товариства й великі промислові підприємства. Для захисту республіки утворювалися загони Червоної армії. Однак угорські й словацькі червоноармійці на вимогу країн Антанти залишили територію Словаччини. Там було відновлено закони Чехословацької республіки.

Азія
Світова війна 1914—1918 рр. відіграла помітну роль в житті колоній. По-перше, метрополії використовували їх для поповнення людських резервів. Так, зокрема, Великобританія мобілізувала в діючу армію із своїх колонії понад 4,5 млн. чоловік, Франція — близько 1,4 мли. В Єгипті, населення якого в той час не перевищувало 10 млн. жителів, у т. зв. трудові та верблюжі корпуси було мобілізовано 1,5 млн. чоловік. Участь представників азіатських та африканських народів у бойових діях привела до набуття ними військового досвіду, розширила к кругозір. Це стало у пригоді після повернення, коли на к батьківщині розгорнулася національно-визвольна боротьба. По-друге, війна прискорила економічний розвиток колоніальних і залежних країн. Зменшення поставок промислових товарів із метрополій, дало поштовх зростанню національної промисловості. Особливо активно цей процес відбувався в Індії, Китаї, Єгипті, Кореї. В Індії, наприклад, кількість текстильних підприємств за роки війни збільшилася з 1487 до 2889. а число робітників з 557 тис. до 760 тис.; у металургійній та металообробній галузях кількість працюючих зросла з 71 тис. до 164 тис., я підприємств — 372 до 983, тобто більше ніж удвічі. У Китаї в 1914 р. національним підприємцям належала лише 21 бавовняна фабрика, а в 1919-му — 32. Тютюнових фабрик в 1912-му було 16, а 1917 р.—27. Якщо в 1913 р. чавуну виплавлялося 150 тис. т, то в 1920-му — 258 тис., видобуток вугілля за цей же період збільшився з 14 млн. т, до 21 млн. Чисельність китайського промислового пролетаріату за роки війни майже подвоїлася і становила близько 2 млн. чоловік. Економічний розвиток колоній мав соціальні наслідки — в суспільстві зростала роль національної буржуазії та пролетаріату. За рахунок поневолених країн метрополії також вирішували свої фінансові проблеми. Вони проводили примусову підписку на військові позики, збільшували податки та побори з них. Тільки шляхом позик і "пожертвувань" Великобританії вдалося викачати з Індії в роки війни понад 100 млн. фунтів стерлінгів. Така політика колонізаторів викликала невдоволення переважної більшості населення. У повоєнний період починається новий етап національно-визвольної боротьби, який очолила місцева буржуазія. Зміцнивши економічні позиції, вона прагнула політичної влади.
Індія. Національно-визвольною боротьбою в цій країні керував Індійський національний конгрес (ІНК). очолюваний Махатмою Ганді, видатним політичним діячем. Офіційною ідеологією ІНК була сатьяграха (ненасильницький, пасивний опір існуючим порядкам). Ганді відкидав класову боротьбу, збройні виступи, застосування сили. Він пропагував такі форми опору англійцям як бойкот їх товарів, шкіл, судів, державних установ; закриття магазинів і крамниць; проведення релігійних, процесій та демонстрацій на знак протесту проти дій колоніальної адміністрації. Посилення активності та впливу ІНК в роки світової війни змусило уряд Великобританії піти на деякі поступки. У 1919 р. парламент прийняв закон про управління Індією, Місцева верхівка (близько 3 % населення) отримала право брати участь у виборах до законодавчих зборів при віце-королі та губернаторах провінцій, а також утворити державну раду з обмеженими функціями. Ця реформа глибоко розчарувала передові верстви індійського суспільства, але справжнє обурення в них викликав закон С. Роулетта, спрямований проти "антидержавної діяльності". На заклик М. Ганді по всій Індії у 1919 р. прокотилася хвиля непокори у формі харталів (закриття крамниць, припинення ділової активності). Колоніальна влада відповіла на це розстрілом мирного мітингу прихильників ІНК в м. Амрітсарі. Близько тисячі його учасників було вбито, дві тисячі поранено. Ця бойня викликала кампанію громадянської непокори, що тривала до початку 1922 р., коли після кровавих подій у м. Чаура-Чаурі М. Ганді віддав наказ припинити боротьбу.
Китай. У Китаї національно-визвольна боротьба дістала назву "Руху 4 травня 1919 р.". Приводом до його початку стало рішення Паризької мирної конференції про передачу півострова Шаньдун Японії, війська якої захопили цю колишню німецьку орендну територію під час війни. Боротьбу розпочали студенти Пекіна. 4 травня 1919 р. вони вийшли на демонстрації та мітинги з вимогами до уряду повернути Шаньдун, звільнити прояпонських чиновників, оголосити бойкот японських товарів. Поліція розігнала демонстрантів і заарештувала їх лідерів. Наступного дня мітинги та демонстрації поновилися, до студентів приєдналися учні гімназій, ліцеїв, а згодом робітники та ремісники Шанхаю. Рух також підтримала національна буржуазія. Тривав він понад 2 місяці і закінчився тим, що уряд пішов на деякі поступки — були звільнені з посад прояпонські чиновники, випущені на волю заарештовані студенти, китайська делегація не підписала Версальський мирний договір. "Рух 4 травня" сприяв утворенню політичних партій і організацій лівого напрямку, а також консолідації молодого робітничого класу, який в подальші роки брав активну участь у боротьбі за незалежність Китаю. На хвилі цього руху поширилася й досягла успіху боротьба за "нову культуру", тобто за введення в літературу письмової мови, близької до побутової. Це дало змогу навчитися грамоті й отримати освіту багатьом мільйонам китайців. Кульмінацією боротьби за суверенітет і визволення з-під впливу іноземних держав стали революційні події 1925— 1927 рр. Вони розпочалися 30 травня 1925 р., коли на знак протесту проти розстрілу мирної демонстрації в Шанхаї, піднялися робітники цього найбільшого промислового центру Китаю, їх підтримали ремісники, торгівці, представники середньої буржуазії. Ці події дістали назву "Рух ЗО травня 1925 р." 1 липня того ж року уряд в Гуанчжоу, утворений після злиття Гоміндану та Компартії Китаю в єдиний фронт у січні 1924 р., оголосив себе національним урядом і почав боротьбу за об'єднання країни. Головнокомандуючим новоствореної армії було призначено Чан Кайші. В липні 1926 р. вона розпочала т. зв. "північний похід", розроблений радянським радником В. Блюхером. Його метою був розгром північних мілітаристів. В результаті бойових дій військам Чан Кайші вдалося восени 1926р. взяти Ухань, в лютому 1927-го— Нанкін, в березні — Шанхай. Революційна армія за цей час значно втратила свій бойовий дух, але її чисельність виросла майже втричі. Це дало можливість Чан Кайші в квітні 1927 р. здійснити переворот в Шанхаї і утворити власний національний уряд. Після нетривалої боротьби йому вдалося підкорити своєму впливові найважливіші райони Китаю. Восени 1927 р. уряд Чан Кайші переїжджає до Нанкіна. Цим фактично завершується об'єднання країни. Всі політичні сили, крім комуністів, визнали владу Чан Кайші. Компартія ж розпочала партизанську боротьбу з Гомінданом, яка тривала багато років.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

www.agroxy.com/prodat/oves-122/vinnitskaya-obl

здесь agroxy.com

kamod.net.ua/shkafy-kupe-2