It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 73
Гостей: 73
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Шпаргалки! - Економіка України

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Шпаргалки! - Економіка України

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...

Водночас, як зазначається у цьогорічному дослідженні Бертельсманівського фонду щодо витрат і шансів розширення ЄС, ці затрати мають порівнюватися з тими надбаннями і виграшем для Європи, що принесе модернізація і поповнення Євросоюзу новими членами. Оскільки цей процес лягає у площину глобалізації відносин континенту з іншими міжнародними угрупованнями, він набуває дієвої політичної підтримки і розуміння того, що входження до ЄС не є одностороннім рухом. За оцінкою Фонду, сучасна економічна модернізація країн ЦСЄ в майбутньому постане вирішальним фактором для безпеки і стабільності Європи, тому ці два процеси мають бути нерозривними.
На Заході побутує думка, що всі країни ЄС і претенденти зацікавлені в здійсненні заходів щодо раціоналізації витрат на процес розширення і досягнення значних надбань від прийому нових членів до Союзу. Країни-апліканти мають взяти на себе значну частину витрат, а ЄС має надавати політичну підтримку та посильну допомогу в успішному реформуванні економіки, соціальної сфери тощо.
Необхідно враховувати ризики, які виникнуть для країн-членів ЄС при його розширенні. Умовно Їх поділяють на 4 напрямки:
1. ризики безпеки (включаючи міграцію);
2. зростання конкуренції серед інших претендентів;
3. перерозподіл бюджету ЄС і зіткнення інтересів;
4. можлива зміна рівноваги всередині Союзу. Нині 15 країн-членів по різному сприймають ці проблеми, що урізноманітнює аргументи щодо терміну, кількості кандидатів і всіх "за" та "проти" в ході прийому претендентів.
Перейнявши головування з 1.07.1998 р. у ЄС, Австрія вустами Федерального канцлера В.Кліми обстоює підхід щодо встановлення тривалого (15-20 років) перехідного періоду для нових членів. На його думку, протягом цього часу країни-апліканти не матимуть усіх привілеїв повного членства, включаючи вільне пересування робочої сили в середині ЄС. Австрія офіційно запросила Чехію, Естонію, Угорщину, Польщу, Словенію, Кіпр підготуватися до переговорів з питань розгляду правил ЄС і налаштована за час головування забезпечити підготовку сформованих спільних позицій.
Основні переговори, за оцінкою оглядачів, розпочнуться не раніше 1999 р. За цей час слід визначити наскільки місцеве законодавство відмінне від правил ЄС і що необхідно привести у відповідність. А це означає, що потрібно розглянути понад 80.000 сторінок законів. Однак країни-претенденти сподіваються розпочати переговори в тих галузях, які вже проаналізовані і вивчені.
Тому в країнах ЄС вважають, що на даному етапі Україні нелегко здобути статус асоційованого члена Євросоюзу. Адже попередня практика сусідніх держав свідчить, що країни, які уклали угоди про такий статус, отримували з бюджету ЄС значну фінансову допомогу. І станом на кінець 1997 р. понад половину цій допомоги, а саме 64 млрд. німецьких марок, надала Німеччина.
Країни-члени ЄС нестимуть певні витрати і в зв'язку з набуттям повноправного членства в Союзі країнами ЦСЄ. Доказом ускладнень є офіційна точка зору ФРН щодо корегування системи надходжень і видатків з бюджету ЄС. На самміті в Кардіфі 15-16 червня 1998 р. Г. Коль відзначив, що Бонн перераховує до Брюсселю щорічно на 21 млрд. нім. марок більше, ніж отримує у вигляді аграрних субсидій та структурної допомоги, покриваючи 60% витрат ЄС. Він вперше твердо заявив про необхідність вироблення "справедливого фінансового рішення в межах Євросоюзу".
Зважаючи на те, що Бонн виступає головним посередником у формуванні політики Брюсселя до Києва, а також є найбільшим платником до бюджету Європи-15, саме від позиції Німеччини залежить в значній мірі просування України до асоційованого членства в ЄС. Позиція ФРН щодо розв'язання цього питання може бути вирішальною.
Таким чином, головними напрямками розвитку відносин між Україною та ЄС, що підпорядковуються стратегічній лінії нашої держави, в середньо- та довгостроковій перспективі є:
• всеосяжна імплементація Угоди про партнерство та співробітництво;
• зміцнення співробітництва у політичній сфері та сфері безпеки;
• розвиток та оптимізація торговельних відносин на дво- і багатосторонній основі;
• прискорення переговорів Україна-ЄС щодо утворення зони вільної торгівлі з наданням Україні преференцій на декілька років з метою підтримки її національної економіки;
• розширення і формування нової прикордонної інфраструктури;
• співпраця митних та прикордонних служб України з державами, що поповнять ряди ЄС;
• підтримка курсу економічних реформ в Україні, спрямованих на утвердження демократичного суспільства на загальноєвропейських
засадах і цінностях.
На основі вищевикладеного можна зробити висновок про те, що стратегічний курс. України на поступову, через асоційоване членство, інтеграцію в Європейський Союз є об'єктивною необхідністю, зумовленою геополітичним становищем нашої держави. Його практична реалізація багато в чому залежить від послідовності, активності та наполегливості у зовнішньополітичній сфері, приведення у відповідність до законодавчих актів ЄС внутрішнього законодавства України. Цей процес буде тривалим, але він є цілком виправданим і реалістичним.
1. В сучасних умовах багато в чому вирішальний вплив на процес ринкової трансформації в Україні та інших колишніх радянських республіках здійснює міжнародне економічне середовище. Тому стратегія ринкових перетворень має передбачити реалізацію двох взаємопов'язаних завдань: по-перше, максимально повне використання тих можливостей, які дає країні активна участь в міжнародному економічному співробітництві, та, по-друге, мінімізація негативного впливу зовнішнього економічного середовища на внутрішні економічні процеси. Ці два завдання мають вирішуватись з врахуванням особливостей економічного статусу партнерів України.
2.Така постановка питання дає можливість говорив співробітництва з тим чи іншим суб'єктом світового господарства. Якщо мова йде про Європейський Союз, то Україна зацікавлена в розбоєві економічних зв'язків з цим регіоном, виходячи з таких міркувань:
А. Географічна близькість дає можливість розвивати економічні зв'язки з країнами ЄС більш інтенсивно, ніж із іншими більш віддаленими регіонами світу.
Б. Експорт в країни ЄС є джерелом надходження від0ьноконвертованої валюти, а імпорт — сучасних високотехнологічних товарів, які необхідні для модернізації української промисловості.
В. Саме країни ЄС можуть експортувати капітал в Україну, допомогаючи тим самим подолати брак коштів для структурної перебудови економіки.
Г. Країни ЄС мають широкі можливості надавати великомасштабну фінансову та технічну допомогу на дво- та багатосторонній основі, а їх вагомі позиції в міжнародних фінансових інститутах, участь в клубі Г-7 роблять ці держави важливим Партнером глобального рівня.
Д. Політичне та економічне співробітництво з ЄС потенційно сприяє посиленню позицій України в стосунках з іншими державами і, перш за все, з Росією.
3. Ці всі міркування роблять ЄС надзвичайно привабливим партнером для співробітництва, яке теоретично має виглядати так:
А. Україна продає свої товари на ринку ЄС, що дає можливість накопичити значні кошти у вільноконвертованій валюті, які вкладаються в українську промисловість.
Б. Європейські інвестори, яких приваблюють в Україну низька вартість робочої сили та Її кваліфікація, науково-технічний потенціал, географічне розташування тощо, вкладають свої кошти в промисловість та інші галузі української економіки, що сприяє структурній перебудові виробництва, його модернізації, та веде в кінцевому підсумку до зростання експортного потенціалу та посилення конкурентноспроможності України на міжнародному ринку.
Співробітництво з ЄС дає можливість завантажити виробничі потужності, які сьогодні не використовуються повністю, частково внаслідок загальної економічної кризи, частково в результаті розриву зв'язків з колишніми радянськими республіками.
В. Фінансова та інші види допомоги використовуються для прискореного створення інфраструктури ринку, що є необхідним елементом ринкової економічної системи.
Г. Україна стає на шлях інтеграції в європейський економічний комплекс, виступаючи при цьому "стратегічним містком" між Сходом та Заходом.
4. В дійсності сучасний стан економічного співробітництва України з ЄС поки що далекий від змальованої раніше моделі. Причини цього можна точно визначити, якщо детально проаналізувати основні складові співробітництва України — ЄС сьогодні:
А. Домінуючими формами співробітництва є торгівля та надання фінансової та технічної допомоги Україні з боку ЄС. Прямі капіталовкладення європейських фірм в економіку України поки що (за винятком .окремих секторів промисловості)дуже незначні.
Б. В українському експорті переважають товари з низьким ступенем обробки, тоді яка імпорті з країн ЄС домінують машини та обладнання.
В, Зацікавленість у співробітництві має чітко виражений асиметричний характер, тобто зв'язки з ЄС важать для України більше, аніж навпаки.
5. На основі вищезазначеного сучасну систему відносин між Україною та ЄС можна з певною долею умовності назвати перехідною, її зміст складає становлення торговельно-економічних відносин та створення відповідної інфраструктури. В економіці України відбувається непростий процес визначення підприємств та видів виробництв, які можуть оперувати на зовнішньому ринку. Український бізнес накопичує досвід співробітництва на основі міжнародно визнаних норм та стандартів, вчитися діяти в умовах жорстокої конкуренції не тільки з боку задніх фірм, але й з: боку компаній Центральної та Східної Європи, колишніх радянських республік. Водночас формуються зв'язки, які обслуговують економічне співробітництво, а саме: йде процес створення консалтингових та юридичних фірм, досить швидко розвивається система міжбанківських розрахунків та валютний ринок України, розширяється та удосконалюється нормативно-правова база взаємних економічних зв'язків, тощо.
Водночас західноєвропейські фірми активно вивчають потенціал укр. ринку, правовий режим функціонування виробничо-комерційних зв'язків.
Цей етап є об'єктивно обумовленим, а його тривалість залежить багато в чому від швидкості та ефективності ринкових перетворень в Україні.
6. На нашу думку, через певний час можна буде говорити про появу системи "зрілих" торговельно-економічних відносин, яка буде регулюватись принципами ГАТТ.— СТО, положеннями двосторонніх угод України з країнами-"членами ЄС та угод Україна—ЄС.
7. Торговельно-економічна модель співробітництва на певному етапі має змінитись моделлю виробничо-інвестиційних зв'язків, що означатиме зближення господарських механізмів України та Європейського Союзу. Очевидно, що розвиток співробітництва на такому рівні означатиме появу реальних передумов до інтеграції України в європейський економічний простір та встановлення більш тісних відносин не тільки в галузі економіки, а й в соціальній та іншій сферах.
8. В цілому ж можна зробити висновок, що формування та розвиток економічних зв'язків між Україною та ЄС визначається швидкістю та масштабами структурних перетворень в Україні, динамікою економічного співробітництва в регіоні СНД, позицією окремих західноєвропейських країн та ЄС в цілому.
28) Структура капітальних вкладень, удосконалення їх технологічного аспекту
29) Роль бюджетної та монетарної політики в розвитку економіки України
30) Фінансово-промислові групи та їх значення в реформуванні України
31) Інфляційні процеси. Їх динаміка і соціальний захист населення України
Інфляція — одне з найдошкульніших лих сучасної ринкової економіки. Якщо не протидіяти їй, темпи цього явища дедалі швидшають. Але боротьба з інфляцією дуже важка. Навіть коли вдається її помітно знизити (в сучасних умовах повністю зліквідувати її майже неможливо), то натомість випливають такі негативні для суспільства результати, як зростання безробіття. Особи, відповідальні за економічну політику, весь час мусять робити вибір між цими двома суспільними лихами.
Інфляція — це підвищення загального рівня цін. її процес можна вимірювати індексом цін головних складників валового національного продукту або індексом цін кошика продуктів, потрібних для прожитку середньої сім'ї. Але відношення цін на ті чи інші продукти під час інфляційного періоду може змінюватися. Тому залежно від мети аналізу або доступу до потрібної статистики доцільно вживати також інші показники інфляції, наприклад, курс стабільної валюти якоїсь іншої держави — сьогодні, як правило, американського долара.
Щодо швидкості інфляції прийнято розрізняти три її види. Коли інфляція не перевищує 10 % на рік, тоді ми маємо справу з її поміркованим варіантом. Гроші виконують свої основні функції—мірила вартості, посередника обміну та збереження вартості. Люди мають довіру до грошей: підписують довгострокові контракти в номінальних одиницях та тримають гроші у своєму посіданні. Галопуюча інфляція означає щорічне зростання рівня цін між 10 і 100 або й більше відсотків. У цьому випадку населення вже не має довіри до своєї валюти. Контракти включають індексацію цін, платні, позичкових ставок тощо (всі вони зростають в однаковому темпі) або укладаються у відносно стабільній валюті. Населення намагається не зберігати грошей, а якнайскоріше обміняти їх на стабільну валюту чи перевести у нерухоме майно або предмети спекуляції (золото, твори мистецтва тощо). Коли інфляція доходить до 50 і більше відсотків на місяць, її кваліфікують як гіперінфляцію. Ціни стають хаотичними, а продукція дезорганізованою. Відбуваються великі зміни в розподілі доходів та майна: величезна більшість населення терпить збитки на користь малої групи людей.
Економісти згодні в тому, що гіперінфляція — це суто монетарне явище; аби справитися зі своїми зобов'язаннями, держава друкує та випускає в обіг дедалі більше грошей; рівночасно зростає швидкість їх обігу. Зменшення реальної агрегатної пропозиції також спричинюється до зростання цін. Отже, єдине розв'язання цієї проблеми — це збалансування урядом публічних видатків із прибутками державного бюджету, головно за допомогою податків. Часом також потрібно ввести нову грошову одиницю. Збільшення кількості грошей в обігу понад потреби національної економіки стане тоді зайвим. Населення відтискає довіру до грошей і збільшить свій попит на них. Підприємці зможуть надійно планувати свою діяльність.
У час, коли ми пишемо ці рядки (зима — весна 1994 р.), в Україні шаліє гіперінфляція, яка деколи сягає 100 % на місяць. Якщо уряд України не зуміє її побороти, ця суспільна недуга спричинить нетерпимі матеріальні нестатки для переважаючої більшості населення, що може довести до соціального безладдя і в результаті до загибелі держави. Але навіть якщо уряд України наважиться на політичну рішучість та економічну вмілість і введе відповідні бюджетні та монетарні реформи, що придушать гіперінфляцію, це ще не означає, що в країні запанує перманентна стабільність цін. Досвід багатьох країн із різним ступенем економічного розвитку у повоєнний період показує, що поміркована або навіть галопуюча інфляція стала повсякденним явищем. Є декілька пояснень причин сучасної інфляції; найбільш відомі з них — квантитативна та її продовження — монетаристська теорія (назагал, збільшення кількості грошей в обігу та швидкості цього обігу), кейнсіанська (збільшення агрегатного попиту) та структурна теорії.
Ми не маємо на меті аналізувати перші дві теорії, оскільки їхній наголос на агрегатний попит насамперед стосується проблем на коротку мету (тривалість кон'юнктурного циклу). В центрі нашої уваги є інфляція на довшу мету, для якої найкраще підходить аналіз структури агрегатної пропозиції. Треба додати, що ця теорія є також важливою для зрозуміння такого, ймовірно, короткотривалого феномена, як гіперінфляція. Ми побачимо нижче, що незбалансованість між структурою попиту та структурою пропозиції всієї економіки може стати однією з причин початку гіперінфляції і до якоїсь міри залишатися її стимулом разом із двома головними причинами — зростаючою кількістю грошей та зростаючим агрегатним попитом. Тому структурна теорія повинна заслуговувати на пильну увагу саме дослідників української економіки.
У наступній частині ми розглянемо теорію структурної інфляції, розроблену у Скандинавії. Опісля, враховуючи те, що структурні проблеми сучасної української економіки досить добре відомі, окреслимо їх дуже схематично. Третя частина розділу буде присвячена застосуванню скандинавської моделі до майбутніх обставин в Україні — по згашенні гіперінфляції. Тут ми обмежимося теоретичними міркуваннями, оскільки брак потрібної статистичної інформації щодо України не дає змоги емпірично перевірити запропоновану модель. У кінцевій частині підсумуємо словесно наші алгебраїчні результати.
Слід наголосити, що скандинавська модель з її акцентом на пропозицію була опрацьована в 70-х роках і сьогодні вже не дуже займає західних економістів—як університетських, так і державних, їхня увага нині спрямована на монетарний аспект та агрегатний попит економіки і в результаті — на макроекономічні моделі монетаристського або кейнсіанського типу. Це стосується навіть батьківщини структурної моделі — Скандинавії .
Перед тим як застосувати скандинавську модель для пояснення інфляції на довшу мету в українській економіці, доцільно окреслити структурні проблеми в Україні, зокрема ті, що безпосередньо торкаються нашої теми. Вони загальновідомі, і тому обмежимося їх схематичним розглядом.
Українська економіка до середини 80-х років була добрим прикладом економічного розвитку радянського типу. Для нашого аналізу поділимо її на два сектори. В одному секторі (С) виробництво служило споживачам; порівняно з іншими країнами воно було дуже слабко розвинуте. Натомість другий сектор (М), який включав військово-промисловий комплекс, являв собою майже взірець сучасного прогресу в світі. Зрозуміло, продуктивність праці та заробітна платня були вищі в секторі М, ніж у секторі С. Розуміючи важливість для себе сектора М, держава часто давала субсидії деяким його підприємствам. Унаслідок такої політики реальна платня та життєвий рівень у цілому в Україні, як, зрештою, і в усьому СРСР, залишалися далеко позаду розвинутого Заходу та навіть інших соціалістичних країн.
Після політичних змін у колишньому Радянському Союзі в середині 80-х років, а тим більше протягом останніх чотирьох років український уряд старається запровадити різні реформи, головно з метою приватизувати продуктивні матеріальні ресурси, замінити центральне планування ринковим процесом та створити інституційну інфраструктуру (закони, банки, страхові заклади тощо). Одначе ці реформи та закони, не завжди добре продумані, часто змінюються, їх уводиться в життя непереконливо або зовсім ігнорується, а уряд не показує ні політичної рішучості, ні економічної мудрості та, головне, не має ясного бачення майбутнього і тому не може дістати підтримки всіх груп населення у своєму намаганні оздоровити економіку. На додаток Україна вже декілька років поспіль переживає інфляцію, а тепер уже і гіперінфляцію зі всіма її трагічними наслідками.
Один із найголовніших витоків інфляції — незбалансованість між структурою попиту та структурою пропозиції. Україна успадкувала від радянського режиму вкрай викривлену структуру агрегатної пропозиції, найбільше у промисловості. Через слабку мобільність ресурсів зміна структури пропозиції вимагає довгого часу—десяток років щонайменше. Проте зміна структури агрегатного попиту може бути дуже швидкою, як це і сталося в українській економіці. Від середини 80-х років попит не лише України, а й усіх інших колишніх соціалістичних країн на виробництво найкраще розвинутого та відносно ефективного сектора різко впав. Натомість попит на виробництво сектора С значно збільшився. Це — наслідок колись придушеного попиту на житло, одежу, електроніку тощо. Деякі з цих продуктів радянські ідеологи вважали атрибутами “загниваючого” Заходу. Відсутність збалансованості в Україні підсилювалася катастрофічним зниженням виробництва в обох секторах, до якого насамперед спричинилися багатократне підвищення цін на паливні та енергетичні ресурси і значне скорочення їх надходжень із Росії. Важливим чинником був також розрив комерційних зв'язків із різними підприємствами в інших республіках колишнього СРСР.
Аби запобігти соціальному хаосові, держава змушена субсидувати чимало підприємств та давати допомогу деяким групам населення. При цьому доходи державного бюджету далеко відстають від видатків. Дефіцит бюджету покривається емісією грошей, а в результаті — інфляція, гіперінфляція. Уявимо собі, гіперінфляцію буде можливо значно знизити за допомогою продуманої та рішучої політики уряду та, мабуть, за фінансової підтримки Заходу. Але причиною поміркованої інфляції, що залишиться, буде все та ж незбалансованість між структурою попиту та пропозиції. Вона існуватиме через постійні зміни в технологічному поступі, недоліки вільного ринку, обмежену мобільність матеріальних та людських ресурсів, тривалість перебудови існуючої структури цих ресурсів тощо.
32) Розвиток природоохоронної діяльності
Логіка перехідного періоду диктує необхідність активного використання економічного інструментарію поліпшення процесу природокористування. Актуальність впровадження ринкових стимулів до його раціоналізації посилюється хронічним бюджетним дефіцитом України, значним скороченням державних інвестицій у природоохоронну діяльність. Але ж саме завдяки впровадженню надійних економіко-правових механізмів оздоровлення навколишнього середовища створилися б такі умови виробничої діяльності, за яких господарюючим суб'єктам було б вигідно дотримуватися природоохоронних вимог, знижувати обсяги забруднення і запобігати його появі.
Така потреба частково задовольняється після прийняття Закону України “Про охорону навколишнього середовища” (1991 р.), який започаткував функціонування ряду економічних інструментів регулювання процесу природокористування. Сьогодні економічний механізм екологічного регулювання в Україні грунтується на концепції платності природокористування. Він охоплює систему економічних інструментів, спрямованих, з одного боку, на акумуляцію матеріальних ресурсів для реалізації природо-охоронних програм, а з іншого—на спонукання товаровиробників до підвищення екологічності застосовуваних технологій та власної продукції.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

Продать кукурузу в Крыму

https://oncesearch.com