It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 33
Гостей: 33
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...

яких законодавчо обмежується та вимагає спеціального охоронного режиму господарювання (територія радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, санітарно-захисні та охоронні зони підприємств промисловості, транспорту та зв'язку, об'єкти природнозаповідного фонду та історико-культурного призначення, курорти, річки, моря, озера, водосховища та інші водойми, водозабори); − територіальною невідповідністю розміщення водоємних виробництв місцевим водним ресурсам. Санітарно-епідемічний та екологічний стан території України, рівень природнотехногенної безпеки характеризується: − деформованою структурою господарського комплексу при переважанні виробництв з ресурсозатратними, екологічно небезпечними технологіями та значним зношенням основних фондів; − високим рівнем забруднення навколишнього природного середовища багатьох регіонів, недостатнім розвитком екологічної інфраструктури; − наявністю значних територій, що зазнають постійного впливу небезпечних геологічних процесів. − Внаслідок цього територія України відзначається надмірним техногенним навантаженням на довкілля, високим ступенем його забруднення та природнотехногенної небезпеки. До недоліків функціонування систем розселення належать:
− неузгодженість соціального, економічного, містобудівного та екологічного аспектів розвитку населених пунктів та прилеглих територій; − надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах; − уповільнений розвиток більшості середніх і малих міст, селищ та сіл; − ексцентричне територіальне розташування більшості обласних центрів, недостатній розвиток у центрах внутрішньообласних систем розселення (особливо міжрайонних, районних) об'єктів соціально-культурного обслуговування населення прилеглих територій та транспортних зв'язків, що не дає змоги забезпечити створення для кожного громадянина (незалежно від місця його проживання) рівних умов доступності до цих об'єктів; − недостатній рівень розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури населених пунктів. Основною причиною цих недоліків є відсутність науково обґрунтованої загальнодержавної стратегії ефективного використання території країни. Всі ці недоліки можна подолати з огляду на передумови використання території України, що сприяють її соціально-економічному розвитку: − вигідне геополітичне розташування в центрі Європи, на перетині комунікаційних зв'язків "захід - схід" та "північ-південь"; − достатньо сприятливі природно-кліматичні умови; − наявність територій з природним станом ландшафтів; − якісний стан та висока продуктивність земельних угідь; − значні запаси мінеральних ресурсів; − розвинутий інтелектуальний та науково-технічний потенціал; − потужна багатогалузева виробнича база; − розвинута мережа населених пунктів; − наявність територій з високим потенціалом соціально-економічного розвитку; − розвинута інженерно-транспортна інфраструктура та значна її щільність; − унікальний історико-культурний, туристичний та рекреаційний потенціал; − початок формування єдиної територіальної системи національної екологічної мережі. Одним із найважливіших досягнень Генеральної схеми є розроблене зонування території України. Для створення повноцінного життєвого середовища та сприятливих умов розвитку економіки, забезпечення ефективного використання потенціалу територій із збереженням їх природної та історичної самобутності на підставі результатів оцінки природних і антропогенних чинників (вид та щільність забудови, екологічний стан тощо) визначено за видами та режимами переважного використання: 1) території з інтенсивною, переважно промисловою, міською житловою та громадською забудовою (зона урбанізації), в тому числі: з критичним рівнем виробничо-містобудівного освоєння (центральна частина Донбасу, міста з населенням понад 500 тис. чоловік, а також міста Севастополь, Сімферополь та Херсон, їх приміські зони); з високим рівнем виробничо-містобудівного освоєння (приміські зони Києва, Черкас, Чернігова, Житомира, Вінниці, Полтави, Сум і Кіровограда, райони, що оточують центральну частину Донбасу); із середнім рівнем виробничо-містобудівного освоєння (Красноперекопський, Керченський промислові райони Автономної Республіки Крим, Нікопольський марганцеворудний басейн та Західний Донбас; території, що прилягають до решти обласних центрів та розвинених промислових центрів з населенням понад 50 тис. чоловік, які відіграють роль переважно міжрайонних центрів розселення); 2) території переважно агропромислового виробництва та сільської забудови (зона сільського господарства);
3) території та об'єкти природно-заповідного фонду, ліси, водно-болотні угіддя, землі водного фонду, рекреаційного та оздоровчого призначення, інші природні території, важливі для збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (зона національної екологічної мережі); 4) території (зона) радіаційного забруднення, в тому числі відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення, посиленого радіоекологічного контролю. Передбачається на територіях: − зони урбанізації, в тому числі: − з критичним рівнем виробничо-містобудівного освоєння - жорстке регулювання містобудівного розвитку з першочерговою реструктуризацією економічної бази та екологічним оздоровленням територій; − з високим рівнем виробничо-містобудівного освоєння - регулювання містобудівного розвитку з модернізацією економічної бази та екологічним оздоровленням територій; − із середнім рівнем виробничо-містобудівного освоєння - регламентація містобудівного розвитку із стимулюванням розбудови сучасної економічної бази та стабілізацією техногенних навантажень; − зони сільського господарства - забезпечення сталого розвитку агропромислового комплексу та сільських населених пунктів (з урахуванням характеру розселення та регіональної специфіки проживання населення), створення нових робочих місць шляхом організації малих підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, підвищення рівня забезпеченості соціальною та інженерною інфраструктурою, розвитку інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції, створення інтегрованих структур з виробництва, переробки, зберігання та реалізації сільськогосподарської продукції, виведення з інтенсивного використання малопродуктивних земель, здійснення заходів з консервації та охорони земель; − зони національної екологічної мережі - забезпечення формування єдиної територіальної системи природоохоронних територій і додержання їх режиму, невиснажливого використання рекреаційних, оздоровчих та інших ресурсів; − зони радіаційного забруднення, в тому числі: − відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення - заборона всіх видів господарської діяльності, забезпечення додержання суворого природоохоронного режиму та безумовного відселення жителів; − гарантованого добровільного відселення - заборона будівництва нових та розширення діючих підприємств, курортно-рекреаційних об'єктів, обмеження сільськогосподарського виробництва; − посиленого радіологічного контролю - заборона будівництва нових та розширення діючих екологічно небезпечних підприємств, запровадження обмеження на будівництво закладів відпочинку. При вивченні курсу „РПС і регіональна економіка” з даним документом варто детально ознайомитися у Відомостях Верховної Ради (ВВР), 2002, N 30, ст.204, або у мережі Internet на сайті www.rada.gov.ua. Ще однією важливою проблемою України є подолання міжрегіональних соціально-економічних диспропорцій. Основними причинами цього явища стали утвердження ринкової конкуренції, що спричинили поділ регіонів за їх конкурентними перевагами та недоліками, різний рівень адаптованості регіонів до умов ринку, що спричиняється структурою економіки та різною спроможністю місцевих владних органів до втілення реформ на регіональному рівні. Так, якщо у 1996 році співвідношення мінімального і максимального значення валової доданої вартості (ВДВ) на особу в регіонах становило 2,7 раз, то у 2001 році уже 5,9 раз. За обсягами інвестицій в основний капітал на особу співвідношення у 1997 році становило 4,2 рази, то у 2002 році 8,1 разу. На сьогодні співвідношення між мінімальним і максимальним показниками рівня заробітної плати – 2,5 рази, а обсягу доходів місцевих бюджетів на одного сільського жителя сягає 50 раз. З огляду на таку ситуацію важливим є прийняття закону „Про стимулювання розвитку регіонів”, проект якого розглядається. Широко обговорюються пропозиції про створення Міністерства з питань регіонального та місцевого розвитку. Проблемою у регіональній політиці України є розвиток прикордонних областей держави, які часто характеризуються низьким економічним розвитком внаслідок свого периферійного положення. Дієвим елементом регіональної політики стала підтримка державою створення та функціонування єврорегіонів, як об’єднань територіальних громад та органів влади сусідніх держав. За період з 1993 року створено „Єврорегіони „Буг”, „Нижній Дунай”, „Верхній Прут”, Карпатський єврорегіон, до функціонування яких з української сторони залучені Волинська, Чернівецька, Закарпатська, Одеська, ІваноФранківська та Львівська області, а від прикордонних іноземних держав – адміністративно-територіальні одиниці Польщі, Білорусі, Румунії, Словаччини, Угорщини, Молдови, Австрії, Німеччини, Франції. У квітні 2002 Кабінет Міністрів затвердив Програму розвитку єврорегіонів, а у 2003 році – утворив єврорегіони „Дніпро” за участю Чернігівської області та відповідних регіонів Російської Федерації та Білорусі, а також „Слобожанщина” у складі Харківської та Білгородської областей. Основними напрямами співробітництва єврорегіонів є поєднання зусиль відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування в економічній сфері, розбудові соціальної, інформаційної, виробничої інфраструктури, будівництві та модернізації інфраструктури кордону, розвитку транспортної мережі, науковій та культурній співпраці, охороні навколишнього природного середовища, обміні досвідом між відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, взаємній допомозі в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, боротьбі із злочинністю і нелегальною міграцією. У вересні 2003 року за участю уповноважених представників України, Угорщини, Румунії, Словаччини та Югославії досягнуто згоди щодо спільної реалізації Ініціативи сталого просторового розвитку басейну Тиси, яка передбачає розроблення в перспективі єдиної схеми територіального планування цієї території, координацію проведення наукових досліджень та інших заходів, спрямованих на реалізацію положень цієї схеми. Є підстави вважати, що у подальшому ця Ініціатива може стати основою утворення ще одного єврорегіону. Особливо з огляду на входження до Європейського Союзу сусідніх з Україною держав розвитку єврорегіонів повинна бути наділена особлива увага. Це створює умови не тільки для отримання за рахунок відповідних фондів ЄС додаткових коштів на розвиток єврорегіонів, а й доступ вітчизняних підприємств до новітніх технологій, європейських і світових ринків. Мають бути розширені контакти з керівниками та експертами Програми регіонального розвитку Європейського Союзу INTERREG, яка на період до 2006 року виконує вже третій свій етап, значною мірою зорієнтований на вирішення проблем прикордонних з Європейським Союзом територій. В Україні мають бути впроваджені також відповідні міжнародні документи, зокрема „Основоположні принципи сталого просторового розвитку Європейського континенту”, ухвалені Конференцією міністрів, відповідальних за територіальний розвиток у Ганновері, ФРН, 2000, Європейська хартія регіонального просторового планування (Торремолінос, Іспанія, 1983).

Система органів управління в регіоні, їх завдання та функції
Для підвищення ефективності системи управління економікою регіону доцільно поєднувати адміністративні методи з адміністративними важелями (наприклад, надання права на підприємництво). Крім того місцеві органи управління повинні мати право припинити діяльність підприємств, організацій і закладів, що розташовані на їх території, у
разі порушення ними вимог чинного законодавства (забруднення понад допустимі норми, порушення санітарних норм виробництва або реалізації продукції чи послуг, при виробництві продукції. небезпечної для здоров’я тощо). Використання економічних методів управління передбачає створення на території України та її регіонів економічного середовища, що забезпечувало б однакові умови для функціонування будь-яких форм господарювання у межах чинного законодавства. Система управління ринковою економікою передбачає надання державним, кооперативним. орендним, акціонерним та іншим підприємствам права самостійно створювати асоціації, спілки. об’єднання, тобто формувати необхідні орган господарського управління, координації та інформаційного обслуговування. Перехід до ринкової економіки неможливий без достатньої кількості економічно незалежних суб’єктів господарювання. За ринкової економіки державні органи управління управляють підприємствами та об’єднаннями за допомогою переважно економічних методів: державного замовлення, системи оподаткування, бюджетного фінансування, норм амортизаційного відрахування, відсотків за кредити, банківських облікових ставок, різних субсидій, податкових пільг тощо. Органи управління можуть бути регіональними, міжрегіональними, загальнодержавними. Органи державного управління розробляють стратегічні програми розвитку господарства країни, фінансування, координують науково-технічні і структурно-інноваційні програми, здійснюють фінансово-кредитне регулювання грошового обігу, підтримують на певному рівні роздрібні ціни, гарантують населенню країни прожитковий мінімум і необхідну соціальну захищеність, розробляють ефективну систему заходів щодо захисту громадян, підприємств і організацій від стихійного лиха, виробничих аварій, вирішують актуальні соціальні, культурні й екологічні проблеми, представляють інтереси держави у міжнародних економічних відносинах. На систему державного управляння покладаються: планування і контроль міжрайонного розподілу частини матеріально-технічних ресурсів і лімітів централізованих капітальних вкладень, а також регулювання міжрайонного і міжнародного товарообміну. Крім того, органи державного управління стимулюють нові управлінські ланки, зокрема біржі: товарні, фондові, праці. Обласні органи управління розробляють стратегії і тактику розвитку продуктивних сил області, підготовка і затвердження прогнозів-планів її економічного і соціального розвитку, а також програм загально регіонального значення. Координують внутрішньо обласні виробничі зв’язки, стимулюють розвиток міжгалузевих виробництв, визначають території для розміщення нових виробничих об’єктів спільно із міськими та районними органами управління, контролюють стан довкілля, регулюють міграційні процеси. Міські та районні органи управління вирішують усі місцеві питання забезпечення умов нормальної життєдіяльності населення, здійснюють управління соціальною сферою (розвиток інфраструктурних об’єктів і містобудівництва, організація охорони здоров’я, культури, освіти, правопорядку), важливим є розширення чинників економічного впливу (місцеві податки і пільги, штрафні санкції тощо). Ефективність економіки регіону багато в чому залежить від того, наскільки організаційні структури управління обласного, міського, районного рівнів відповідають суспільним потребам. Відповідно до основних завдань, які повинні вирішуватися на регіональному рівні принципова структура органів державного управління на обласному рівні може бути такою як представлено на рис. 5.1. (Стеченко Д.М., 2000).
Планування та прогнозування у регіональній політиці регіону
Управління регіональним розвитком та реалізація регіональної політики безпосередньо пов’язані із виконанням робіт у сфері прогнозування, проектування та планування. Предмет прогнозних досліджень – соціально-економічні та науково-технічні проблеми розвитку територіальних утворень різного рівня, по кожній з яких мають бути здійснені комплексні розробки. У системі прогнозних розробок можна виділити три рівні: − господарський; − міжгалузевий; − регіональний. На господарському рівні до прогнозних досліджень належать: − комплексні програми НТП; − балансові розробки, що стосуються великих міжгалузевих проблем (ПЕК, транспорт); − демографічні прогнози та розробки щодо покращення рівня життя населення; − розробка наукових основ і напрямків створення системи інформаційноаналітичного забезпечення управління регіональним розвитком, тощо. Прогнозні розробки на міжгалузевому рівні повинні з урахуванням результатів загальногосподарських досліджень та регіональних особливостей обґрунтування розвитку міжгалузевих об’єднань. На цих рівнях виконуються генеральні схеми розвитку і розміщення продуктивних сил чи їхніх елементів, найважливішими з яких на сьогодні є: Програма „Україна – 2010”, Схема розвитку і розміщення продуктивних сил України на період до 2015 року, Генеральна схема планування території України (про яку йшлося у попередній лекції). Програма „Україна – 2010” була розроблена на виконання розпорядження Президента України № 43 від 26.02.1998 р. за участю спеціалістів міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, вчених НАН України, наукових установ при Раді національної безпеки України. В снові цієї Програми лежить фундаментальна ідея – забезпечення пріоритету прав і безпечної життєдіяльності людини. Згідно з Програмою „Україна – 2010” передбачається у 2010 році досягнути таких показників: 1. Валовий продукт на душу населення за реальною купівельною спроможністю становитиме 4000 – 4500 дол. США (у порівняльних цінах 1997 року). 2. Очікувана тривалість життя населення становитиме в середньому 69-71 рік проти 67,4 у 1997 році. 3. Утримуватиметься необхідний баланс між шкідливими наслідками технологічної і виробничої діяльності суспільства та потенційними можливостями відновлення довкілля. 4. Витрати на освіту будуть збільшені в 1,5 рази проти 1997 року. 5. Кожна людина матиме роботу, достаток, здоров’я, духовність. У 1998 році НАН України та РВПС України розроблено передпроектну роботу „Україна: прогноз розвитку продуктивних сил”. У цій роботі констатується, що спад виробництва, втрати ринків збуту в умовах ринкових відносин прирівнюється фактично до втрати перспектив. У цій роботі подано ключові завдання стратегічного розвитку і розміщення продуктивних сил, яка визначається національними економічними інтересами. Прогноз розвитку продуктивних сил у названій роботі зроблений у двох варіантах на період до 2015 року. Перший сценарій – інерційний (песимістичний) – ґрунтується на певному збереженні тенденцій, які діють в економіці в теперішній час при деякому посиленні чинників позитивного впливу. Другий сценарій – динамічний (оптимістичний) – розраховано на підставі активізації зусиль держави як власника та менеджера з мобілізації економічних ресурсів на стратегічних напрямках соціально-економічного розвитку. Основні показники за двома сценаріями подано в таблицях. Таблиця 5.1. Прогнозні показники розвитку продуктивних сил України до 2016 року (песимістичний варіант)
Прогнози макроекономічного рівня є спрямовуючими, орієнтирними для робіт, які виконуються на інших рівнях. Прогнози регіонального рівня (мезотериторіальні, локальні) складаються на основі вищеназваних. До основних регіональних прогнозних розробок, які повинні братися до уваги при діяльності в межах певного регіону, належать: − комплексі програми розв’язання великих територіальних загальногосподарських проблем; − довгострокові прогнози комплексного соціально-економічного розвитку областей; − районне планування територіально-виробничих комплексів і промислових вузлів; − комплексні програми соціального розвитку міст і окремих підприємств; − проекти планування і забудови міст та інших населених пунктів; − проекти спеціальних (вільних) економічних зон. Законодавством України (Конституція України, Закон України „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, прийнятий у 2000 р.) визначено правові, економічні та організаційні засади системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, в яку входять пронози економічного і соціального розвитку на середньостроковий період (5 років) і програми економічного і соціального розвитку на короткостроковий період (1 рік). У прогнозах економічного і соціального розвитку АРК , області, району, міста мають бути відображені:
аналіз соціально-економічного розвитку відповідної адміністративнотериторіальної одиниці за попередній період та характеристики головних проблем розвитку її економіки та соціальної сфери; - стан використання природного, виробничого, науково-техногенного та трудового потенціалу, екологічна ситуація у відповідній адміністративно-територіальній одиниці; - прогноз кон’юнктури на ринках основних видів товарів і послуг; - можливі шляхи розв’язання головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери відповідної адміністративно-територіальної одиниці; - цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку в середньостроковий період і пропозиції щодо заходів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для їх досягнення; - основні показники соціально-економічного розвитку відповідної адміністративнотериторіальної одиниці; - висновки щодо тенденції розвитку економіки відповідної адміністративнотериторіальної одиниці протягом середньострокового періоду. Програми економічного і соціального розвитку на короткостроковий період розробляються щороку взаємоузгоджено із проектом Державної програми економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. У програмі мають бути відображені: - аналіз соціально-економічного розвитку відповідної адміністративнотериторіальної одиниці за попередній і поточний роки та характеристика головних проблем розвитку її економіки та соціальної сфери; - стан використання природного, виробничого, науково-техногенного та трудового потенціалу, екологічна ситуація у відповідній адміністративно-територіальній одиниці; - можливі шляхи розв’язання головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери відповідної адміністративно-територіальної одиниці; - цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку відповідної адміністративнотериторіальної одиниці в наступному році; - система заходів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації соціально-економічної політики з визначенням термінів виконання і виконавців; - основні показники соціально-економічного розвитку відповідної адміністративнотериторіальної одиниці; - дані про отримання доходів від розпорядження об’єктами права комунальної власності, показники розвитку підприємств та організацій, що є об’єктами права комунальної власності. Зазначеним вище Законом України визначені основні принципи державного прогнозування і розроблення програм економічного і соціального розвитку України. До них належать: принцип цілісності, принцип об’єктивності, принцип науковості, принцип гласності, принцип самостійності, принцип рівності, принцип загальнодержавних інтересів. Система показників прогнозів, планів і програм економічного та соціального розвитку регіонів визначається методичними вказівками Міністерства економіки України, яке здійснює організаційно-методичне керівництво Головними управліннями економіки АРК, областей, міст.
Таблиця 5.2. Прогнозні показники розвитку продуктивних сил України до 2016 року (оптимістичний варіант)
Самостійною формою планової роботи є комплексні територіальні програми. Мета програми – забезпечити комплексний соціально-економічний розвиток регіону, призначення – обґрунтування напрями і перспективи розвитку регіону, надати інформаційний матеріал для обґрунтування політики регіонального розвитку і прийняття управлінських рішень. Логіка програми визначається комплексним уявленням про соціальноекономічну ситуацію в регіоні на перспективу. Комплексна програма є інструментом розв’язання складених проблем регіону. Комплексна програма – це намічене до здійснення у визначений період та узгоджена за ресурсами, виконавцями і термінами система соціальних, економічних, виробничих і науково-дослідних і організаційногосподарських заходів, виконання яких повинно забезпечити розв’язання значної господарської проблеми. Комплексні програми – найефективніший засіб державного регулювання територіального розвитку, зміцнення тенденцій регіональної цілісності здебільшого у випадках, коли є потреба: − прискорити економічний та соціальний розвиток відсталих, депресивних регіонів; − залучити до господарського обороту нові або підвищити ефективність використання вже залучених природних ресурсів певного регіону; − створити технологічні парки – цілісні територіальні ареали науково-технічної діяльності, апробації та впровадження нових технологій у виробництво; − створити вільну економічну зону, використовуючи сприятливе географічне положення регіону для введення режиму сприяння вітчизняним та іноземним інвестиціям, вільному підприємництву, внутрішній та міжнародній торгівлі, банківській діяльності, функціонуванню ринкових структур тощо;
− освоїти рекреаційні ресурси певного регіону, утворити сучасну матеріально0технічну інфраструктуру рекреації, спеціалізовану рекреаційну зону або ареал, транспортного освоєння регіону чи системи регіонів, прокладання магістралей чи створення вузлів сучасних комунікацій тощо; − здійснити реконверсію галузевої структури старого регіону; − здійснити нову містобудівну програму в певному регіоні, вдосконалити в ньому систему розселення і трудових зв’язків. На локальному рівні у регіонах (міста, селища міського типу, села) головним організаційно-економічним засобом управління є Генеральні плани, районні планування та програми соціально-економічного розвитку (поділяються на державні, обласні, районні). Державні програми розвитку міст республіканського підпорядкування, а також найбільших промислових, науково-освітніх, культурних центрів складаються на 10-15 років. основні завдання цих програм ухвалюються постановами Кабінету Міністрів України. Програми розвитку інших міст формуються у складі програм економічного і соціального розвитку адміністративних областей, районів і затверджуються відповідними радами. Реалізація цілей і завдань управління містом досягається за допомогою системи підпрограм життєзабезпечення населення та механізму забезпечення функціонування міста. Розраховані на 1 рік, ці підпрограми слугують засобом оперативного управління міським господарством. До підпрограм, які орієнтовані на життєзабезпечення населення належать „Соціальний захист населення, соціальне забезпечення”, „Трудові ресурси та ринок праці”, „Охорона здоров’я населення”, „Охорона навколишнього середовища”, „Забезпечення громадського порядку, боротьба зі злочинністю”, „Житло”, „Комунальне господарство”, „Торгівля, громадське харчування та побутове обслуговування населення”, „Освіта”, „Культура і мистецтво”, „Фізкультура і спорт”, „Імміграційна політика”, „Стабілізація демографічної ситуації”. До підпрограм, спрямованих на систему забезпечення функціонування міста належать „Розвиток виробничого потенціалу міста. Промислова політика.”, „Науково-технічний розвиток та інноваційна діяльність.”, „Енергозабезпечення”, „Енергозбереження”, „Міський транспорт та зв’язок”, „Сприяння розвитку підприємництва та сучасної ринкової інфраструктури. Конкурентна політика.”, „Фінансове забезпечення соціально-економічного розвитку міста. Фінансова політика.”. Перспектива розвитку міста визначається системою довгострокових прогнозів: Генеральних планів міст, районних планувань, прогнозів населення і трудових ресурсів, галузевої структури, виробничої і соціальної інфраструктури та інших прогнозних розрахунків. Генеральний план міста – архітектурно-планувальний документ, в якому визначаються перспективи забудови і розвитку міста на 20-30 років. Залежно від рангу міста затверджується Кабінетом Міністрів України або міською радою. У цьому документі оцінюється середовище як комплекс ресурсів життєдіяльності населеного пункту та пропозиції щодо перетворення середовища з метою організації чи розвитку діяльності. У Генеральному плані відображається територіально-планувальна організація міста – виділення виробничих, торговельних, житлових, адміністративних та інших зон території та планувальних елементів міста. Проектну документацію районного планування та містобудування виконують у вигляді пояснювальних записок, графічних матеріалів. Отже, реалізації регіональної політики великою мірою залежить від якості виконання прогнозів, програм, планів та їх узгодженості на різних територіальних рівнях.

Зарубіжний досвід управління регіональним розвитком та проведення регіональної політики
Господарська практика багатьох країн світу, особливо Польщі, Франції, США, Канади, Японії, свідчить про ефективність планування економіки і територіального управління в умовах високорозвинених ринкових відносин. Територіальне управління у різних країнах має свою специфіку. У більшості зарубіжних країн склалася триланкова система управління територіальним соціально-економічним розвитком. Поряд з центральними органами управління управлінською діяльністю займаються великі регіональні та локальні територіальні структури. Центральні органи територіального управління здійснюють макрорегулювання процесів соціально-економічного розвитку. Тут же формується законодавче середовище, що регламентує всю діяльність у сфері територіального управління. Регіональну політику в деяких країнах здійснюють спеціалізовані державні директивні або дорадчі органи. Наприклад, у Польщі діє Державна рада територіального розвитку. До її складу входять представники як законодавчої, так і виконавчої влади. До компетенції Ради входить підготовка пропозицій щодо формування державної регіональної політики, оцінок в галузі територіального планування. У Франції багато років функціонує Міжміністерський комітет з проблем регіональних дій і впорядкування території, що приймає урядові рішення в галузі регіональної політики. В житті їх втілює Представництво з упорядкування території, голова якого підпорядковується безпосередньо прем’єр-міністру. У Канаді діє комітет Кабінету Міністрів з питань економічного та регіонального розвитку. У США функціонує Президентська комісія з проблем федералізму. Вона займається підготовкою аналітичних звітів і рекомендацій для президента і Конгресу, виробленням шляхів удосконалення федеративних відносин. Координацією поточної діяльності федеральної адміністрації з питань удосконалення міжрегіональних відносин. В Японії при Кабінеті Міністрів діють Економічна консультативна рада та Консультативна рада планування комплексного розвитку території. Керує ними прем’єрміністр. Основним робочим органом у державному апараті Японії, що розробляє державну регіональну політику, програми і плани регіонального соціально-економічного розвитку, є Управління економічного планування. Це свідчить про значну увагу державних органів до проблем регіонів. Корисним для України є досвід управління регіональним розвитком у ЄС. Варто зауважити, що у ЄС проблеми регіональної політики є предметом піклування не тільки національних урядів, але й міждержавних владних структур. При Раді ЄС створений спеціальний Комітет Регіонів, який на консультативних засадах допомагає урядам країн та Раді вирішувати регіональні питання. Функціонує Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), що бере участь у реалізації як національних, так і міждержавних регіональних програм типу „Стар” (створення систем комунікацій у депресивних регіонах), „Валорен” (освоєння енергетичного потенціалу в цих же регіонах), „Реневаль” (підйом регіонів із традиційним суднобудуванням), „Резідер” (реструктуризація і переорієнтація регіонів із розвиненою чорною металургією і вугільною промисловістю) та інших програм. Значну підтримку здійснює Європейський інвестиційний банк. Країнами ЄС вироблена регіональна економічна політика, що характеризується двома підходами: - забезпечення пропорційного і рівномірного розвитку регіонів; - пріоритетний розвиток найбільш розвинених регіонів, так званих економічних „локомотивів”. При цьому використовуються механізми „ринкової моделі регіонального розвитку”, що пройшла наступні модифікації:
1. невідкладна допомога кризовим регіонам (із боку окремих держав чи держав Співтовариства ЄС у цілому); 2. міжрегіональний перерозподіл економічного росту всередині окремих держав з орієнтацією на збалансований регіональний розвиток і утворення „плюсів росту”; 3. реструктуризація регіонів, що базується на неокласичних і технологічних теоріях з орієнтацією на максимальне використання внутрішнього потенціалу кожного регіону, підтримку малого і середнього бізнесу; 4. регіональний саморозвиток на базі інтересів регіонів і покладання відповідальності за їх розвиток на місцеву владу; Дві перші модифікації використовувалися на початку інтеграційних процесів (5070 роки), два останні – на сучасному етапі. Відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування держави ЄС прагнуть не керувати регіонами, а здійснювати лише регулюючий вплив., визначати загальні умови їх самостійної діяльності, погоджувати пропорції державної і регіональної участі в тих чи інших програмах, захищати загальнонаціональні інтереси у пріоритетах розвитку регіонів. Існує три моделі організаційно-управлінських моделей державної регіональної політики: „відносної автономності”, „агентська”,




1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

www.agroxy.com/prodat/podsolnechnik-155/zhitomirskaya-obl