It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 6
Гостей: 6
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...

початку ХХ століття, відображаючи їх орієнтацію на паливну базу, наявність основної сировини (кварцових пісків) та надлишкової робочої сили. Серед найбільших центрів скляної промисловості України - Лисичанськ, Костянтинівка, Львів.

Фарфоро-фаянсова промисловість
Фарфор (з перської) або порцеляна - штучно виготовлена мінеральна маса з високоякісної білої глини (каоліну) з різними домішками (кварц, польовий шпат та ін.), яка йде на виготовлення різноманітних виробів, що відрізняються тугоплавкістю, вогне- та кислототривкістю, водонепроникністю, високими електроізоляційними властивостями. Фаянс (від франц. faience) - біла або кольорова маса, що виготовляється з особливих різновидів глини з домішками гіпсу та деяких інших мінералів. Фарфоро-фаянсові вироби, вкриті поливою і обпалені, являють собою один з різновидів кераміки. Традиційно фарфоро-фаянсову промисловість, зважаючи на подібність побутового використання продукції, розглядають разом із скляною промисловістю. Однак, беручи до уваги відмінності у технології виробництва та у характері розміщення підприємств, ми вважаємо за доцільне розглядати фарфоро-фаянсову промисловість як окрему галузь у складі промисловості будівельних матеріалів. Основною сировиною для виготовлення фарфору і фаянсу є каоліни, що складають до 40% сирцевої фарфорової маси, а також розмелені польові шпати і жильний кварц. Серед основних видів продукції галузі згадаємо обладнання для електроенергетики та електротехніки (фарфорові ізолятори, пульти тощо), напівфарфорові і фаянсові санітарно-технічні вироби, фарфоровий і фаянсовий посуд, фаянсові глазуровані лицювальні плитки, художні вироби тощо. Зменшення обсягів виробництва, звичайно, відбувається, проте темпи цього падіння значно нижчі, ніж у будь-якій іншій галузі народного господарства України. Всі виробництва промисловості будівельних матеріалів є джерелами забруднення навколишнього середовища, в першу чергу - повітряного середовища. Особливо відчутно позначається на екологічній ситуації прилеглих територій цементна промисловість. Не дивлячись на досить ефективне застосування повітроочисних установок, фільтрів та ін., якими вже зараз перехоплюється понад 90% шкідливих викидів (теоретично ця частка може бути збільшена до 98-99%), сучасна економічна криза не дає можливості здійснити радикальні заходи по екологічному оздоровленню виробництв (застарілі технології, амортизація устаткування, обмежені можливості розробки і використання нового природозахисного обладнання тощо).

ЛЕГКА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Під легкою промисловістю розуміють сукупність галузей промисловості, підприємства яких виготовляють головним чином предмети народного споживання (тканини, одяг, взуття тощо), в зв’язку з чим легка промисловість відноситься (разом з харчовою та деякими галузями важкої промисловості, що виготовляють товари невиробничого призначення) до другого підрозділу суспільного виробництва - групи “Б”. Окремі види продукції галузей легкої промисловості надходять і на виробничі потреби. Попит на неї пред’являють підприємства нафтохімічної, авіаційної, меблевої та багатьох інших галузей промисловості. У галузевій структурі легкої промисловості виразно виділяються чотири основні напрямки - текстильна, швейна, шкіряно-хутрова та взуттєва промисловість, які, в свою чергу, об’єднують різноманітні галузі і виробництва. До структуризації легкої промисловості немає єдності підходів з боку окремих авторів і дослідників. Так, часто хутрова і шкіряна промисловість розглядаються як окремі галузі (що, зрештою, виправдовується як специфікою сировинних ресурсів, так і особливостями технології та призначенням кінцевої продукції), в окрему галузь виділяються дубильно-екстрактова промисловість, виробництво шкіряного і гумового взуття тощо.

Текстильна промисловість
Текстильна (від лат. textilis - тканий) промисловість являє собою провідну галузь легкої промисловості, охоплюючи (на початку 90-х років) 32% промислововиробничого персоналу та випускаючи 48% товарної продукції легкої промисловості (Ф.Заставний). Підприємства галузі виробляють різноманітні тканини, неткані матеріали, трикотажні, текстильно-галантерейні та інші вироби з рослинної, тваринної, штучної та синтетичної сировини. В Україні, де текстильному виробництву здавна відводилася помітна роль, сучасні рівні виготовлення текстильної продукції значно відстають від світових показників, причому це відставання за останні роки значно збільшилося. Разом з тим виробництво тканин розвинене в усіх без винятку областях України, а особливо значними масштабами розвитку текстильної промисловості виділяються Херсонська, Тернопільська, Донецька, Львівська, Рівненська, Черкаська, Чернігівська, Житомирська, деякі інші області та м.Київ. Кожен з напрямків текстильного виробництва, орієнтуючись на різні сировинні ресурси, характеризується специфічною технологією виготовлення продукції, а відтак відрізняються вони і структурою та організацією виробництва. Бавовняна промисловість посідає далеко не провідні позиції серед всіх інших галузей текстильної промисловості, що простежується як на світовому рівні, де щорічне виробництво бавовняних тканин останнім часом (починаючи з 1990 р.) перевищило 65 млрд.м2, а на Україні з 564,5 млн.м3 в 1990 році виробництво бавовняних тканин впало до 37,0 млн.м3 в 2000 році. Сировиною для бавовняного виробництва служить бавовна-сирець, яка безпосередньо з полів надходить на бавовноочисні підприємства. Серед існуючих центрів бавовняного виробництва в Україні виділяються Тернопіль, Херсон, Закарпаття, Черкаси, Чернівці. Вовняна промисловість об’єднує підприємства, що здійснюють первинну обробку вовни, виготовляють прядиво, тканини і штучні вироби з неї. Основну продукцію галузі складають вовняне і напіввовняне прядиво, камвольні та вовняні тканини (сукно та ін.), а також різноманітні вироби з них (вовняні і напіввовняні хустки, ковдри, килими, ватин, валяне взуття та ін.). Сировинною основою галузі служить вовна, яку одержують у процесі періодичної стрижки овець.
У розміщенні підприємств вовняної промисловості простежується виразна орієнтація на сировинні ресурси. Саме тому основними регіонами виробництва вовняних тканин в Україні стали Полісся, Степ, Карпати. Серед найбільших підприємств галузі на 2001 рік можна відзначити Чернігівський камвольно-суконний тонкосуконний комбінат, Донецьку камвольно-прядильну вовнопрядильну фабрику та суконну фабрики у Дунаївцях (Хмельницька обл.). Лляна промисловість спеціалізується на виготовленні чесаного льону, лляного прядива, ниток і тканин та виробів з них. Сировиною для лляного виробництва виступають найкращі з рослинних волокон - волокна льону-довгунця. Основна маса льонозаводів зосереджена у Чернігівській, Житомирській, Рівненській, Волинській і Львівській областях, а у 60-х роках були зведені два велети льонопереробки - льонокомбінати у Рівному та Житомирі. Події останніх років, і особливо ліквідація державних замовлень на вирощування льону-довгунця, негативно позначилися на обсягах виробництва лляної продукції, які протягом 90-х років неухильно знижувалися. Шовкова промисловість об’єднує підприємства, що виготовляють шовкове прядиво і тканини різного призначення (технічні, пошиття одягу, меблеві, декоративні та ін.). Для виготовлення шовку використовуються як натуральні волокна (кокони шовкопрядів), так і штучні або змішані волокна. Традиційну основу шовкового виробництва становить шовкомотання (кокономотання). Натуральної сировини для забезпечення потреб галузі у нас завжди не вистачало, в зв’язку з чим натуральний шовк виготовляється лише на одному підприємстві - Київському шовковому комбінаті. Решта підприємств галузі, серед яких виділяються шовкові комбінати у Дарниці (Київ), Луцьку, Чернігові, Черкасах, Лисичанську та ін. працює переважно на хімічних та змішаних волокнах. Шовкове виробництво в Україні протягом останніх десятиріч помітно прогресувало, досягнувши наприкінці 80-х років найвищих показників (за даними О.Махрачова, у 1989 р. шовкові тканини складали до 20% загальної продукції текстильної промисловості), проте економічна криза 90-х років позначилася як на падінні обсягів шовкового виробництва, так і на зниженні його частки у загальнодержавному виробництві тканин (з 282,9 млн.м2 в 1990 році до 6,2 млн.м2 в 2000 р). Трикотажна промисловість (франц. tricotage - в’язані вироби) спеціалізується на виготовленні різноманітної в’язаної продукції з бавовняного та вовняного прядива, з хімічних та мішаних волокон. Виробництво здійснюється на спеціалізованих підприємствах, що виготовляють нижню білизну, верхній одяг, панчішно-шкарпеткові вироби та іншу продукцію. Сучасна географія галузі визначається орієнтацією підприємств як на райони сировини та споживання, так і на наявність вільної робочої сили (особливо широко застосовується жіноча праця). Серед найбільших підприємств галузі відзначимо Київське трикотажне об’єднання та фабрику “Киянка”, трикотажні фабрики у Донецьку, Луганську, Одесі, Миколаєві, панчішні виробництва Харкова, Житомира, Львова, Чернівців, Червонограда (Львівська обл.) та ін. Особливий напрямок текстильної промисловості складає виробництво нетканих текстильних матеріалів, яке почало розвиватися у світі вже у повоєнні часи, як своєрідна альтернатива працемісткому і відносно низькопродуктивному звичайному текстильному виробництву. В Україні виробництво нетканих матеріалів зосереджується головним чином у значних текстильних центрах (Київ, Харків, Черкаси, Рівне та ін.).

Швейна промисловість
До складу галузі входять підприємства (фабрики, акціонерні товариства, об’єднання), що виготовляють з тканин, трикотажу, нетканих матеріалів, натуральної та штучної шкіри і хутра, декоративних і оздоблювальних матеріалів, найрізноманітніші вироби побутового чи технічного призначення. Однією з характерних ознак швейного виробництва є однозначна орієнтація на жіночу працю. За обсягами товарної продукції швейне виробництво посідає друге місце у складі легкої промисловості України (на початку 90-х років - 35%), поступаючись лише текстильній промисловості, а за кількістю промислово-виробничого персоналу (48%) йому взагалі належать лідируючі позиції. Розміщення підприємств швейної промисловості орієнтується головним чином на споживача та наявність вільної робочої сили (насамперед жіночої). Важливу роль відіграє також близькість до сировинної бази (в першу чергу текстильної). Саме тому підприємства швейної промисловості функціонують майже у всіх великих містах України, а найбільші швейні об’єднання утворилися у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дрогобичі. Оскільки продукція галузі відзначається надзвичайно широким і строкатим асортиментом, обсяги її товарної продукції можуть бути оцінені лише у вартісному виразі, проте економічні і фінансові перетрубації останніх років не дають нам можливості відтворити достовірну картину динаміки галузі. Відзначимо лише, що підприємства швейної промисловості навіть в умовах загального спаду виробництва в країні значно довше трималися “на плаву” у порівнянні з іншими галузями промисловості, що пояснюється як незмінно високим попитом на продукцію галузі, так і досить високою конкурентною якістю вітчизняних швейних виробів.

Шкіряно-хутрова промисловість
Шкіряна промисловість об’єднує підприємства, які виробляють вичинену шкіру на базі фізико-хімічної та механічної обробки шкір тварин (головним чином великої рогатої худоби, коней, кіз, свиней, овець). За особливостями кінцевого продукту розрізняють виробництво жорсткої (твердої), юхтової (рос.- юфтевой) та хромової шкіри, кожна з яких відрізняється технологією виготовлення, якісними показниками та практичним призначенням. Так, якщо тверда шкіра використовується при виготовленні підошви, то юхта і хром ідуть на виготовлення верхньої частини взуття, широко використовуються у лимарюванні (рос. - шорничество) тощо. Значний попит на різні види шкіри пред’являють і різні галузі промисловості. Пересічно витрати сировини (у перерахунку на свіжу вагу) становлять: 1,7-1,9 т на виготовлення 1 т жорсткої шкіри, 51-55 т для виробництва 1 млн.дм2 юхтових шкір та 40-55 т для виробництва 1 млн.дм2 хромових заготовок. Відходи шкіряного виробництва, як правило, не перевищують 1-1,5% від собівартості продукції і практично повністю використовуються в інших галузях господарства: шерсть - для виготовлення валяльноповстяних виробів, міздра - для виробництва клею та желатину, обрізки та стружка хромової шкіри - для виготовлення штучної шкіри, ремонту взуття тощо. Висока матеріалоємність галузі зумовила історичну орієнтацію розміщення шкіряних підприємств на сировині райони. Останнім часом, зважаючи на обмежені ресурси натуральної сировини та незмінно високий попит на продукцію галузі, широкого розвитку набуло виробництво штучної (головним чином синтетичної) шкіри та різноманітних замінників шкіри - взуттєвої гуми, взуттєвого та галантерейного картону тощо, орієнтоване в основному на центри хімічної промисловості. Хутряна промисловість теж орієнтується на вичинку шкір хутрових звірів (нутрія, бобер, норка та ін.) та деяких свійських тварин (вівці), причому на шкірі повністю або частково зберігається волосяний покрив. Зважаючи на призначення продукції, до складу шкіряно-хутрової промисловості часто відносять і дубильно-екстрактне виробництво, спрямоване на виготовлення різноманітних дубильних речовин та екстрактів, що використовуються головним чином для вичинки шкір та хутра. Дубильні речовини виготовляються як з рослин (ялина, дуб, каштан та ін.), так і синтетичним шляхом.

Серед найбільших виробничих об’єднань галузі відмічаємо Бердичівське, Київське, Івано-Франківське, Львівську шкіряну фірму “Світанок” та ін. Значні підприємства по виготовленню штучної шкіри функціонують у Києві, Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірзамінників - в Одесі. Виробництво дубильних речовин та екстрактів на рослинній основі налагоджене у Василькові (Київська обл.) і Свесі (Сумщина), а синтетичних - у Костянтинівці (Донецька обл.). Всі галузі шкіряно-хутрової промисловості, де масово використовуються різноманітні екстракти та хімічні сполуки (кислоти, луги), розглядаються як екологічно небезпечні. Особливо потерпають від погано очищених стоків поверхневі та підземні води, а якщо взяти до уваги, що переважна більшість діючих сьогодні заводів успадкувала обладнання і технологію від старих виробництв, стає зрозумілою тривога науковців і громадськості, пов’язана з функціонуванням підприємств галузі.

Взуттєва промисловість
Підприємства галузі виготовляють побутове (рядове - повсякденне, домашнє або модельне - вихідне) та спеціальне (виробниче, спортивне, медичне та ін.) взуття. Як і виготовлення одягу, виробництво взуття відоме з прадавніх часів. Проте сучасні підприємства (взуттєві фабрики) подібні до ремісничих майстерень лише загальним призначенням кінцевої продукції. До недавнього часу у світовій взуттєвій промисловості однозначно домінувало виробництво шкіряного взуття, що й дозволяло розглядати взуттєву промисловість як одну з складових частин шкіряної промисловості, а розміщення взуттєвих підприємств однозначно орієнтувалося на центри виробництва шкіри. Однак протягом останніх десятиріч ситуація помітно змінилася - шкіряну монополію з її одвічними сировинними нестачами відчутно потіснило гумове взуття, виробництво якого переміщується до районів концентрації відповідних хімічних підприємств. Повною мірою сказане стосується і взуттєвої промисловості України, де перша взуттєва фабрика почала працювати в Києві ще у 1867 р. Серед найстаріших підприємств галузі - взуттєві фабрики у Харкові, Вінниці, Дніпропетровську, Миколаєві. Сучасна географія взуттєвої промисловості охоплює практично всі адміністративні регіони держави, а найбільш потужні взуттєві об’єднання знаходяться у Києві, Луганську, Львові, Чернівцях та Дніпропетровську.

ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Харчова промисловість об’єднує галузі індустріального виробництва, що виготовляють продукти харчування та деякі специфічні предмети широкого вжитку (мило, парфумерно-косметичні, тютюнові вироби тощо). Галузі харчової промисловості розвиваються в усіх країнах світу, проте вони тісно зав’язуються на різноманітність основної сировинної бази, а вона, в свою чергу, визначається специфікою природних, історичних та економічних умов кожної конкретної країни, що робить практично неможливим узагальнення на світовому рівні (дійсно, не можна ж порівнювати галузеву структуру харчової промисловості тропічних країн з державами, розташованими у помірному чи бореальному поясах, або передових країн світу з країнами, що розвиваються. У рамках сучасної харчової промисловості України виділяється понад 40 найрізноманітніших галузей, підгалузей та окремих виробництв, які об’єднуються хіба що призначенням кінцевої продукції. Згадане розмаїття напрямків зумовлює і строкатість підходів до оцінки структурної організації харчової промисловості у нашій країні - на зміну панівному донедавна чисто галузевому принципу останнім часом прийшов укрупнений підхід, за яким харчова промисловість України поділяється на три основних напрямки - харчосмакову, м’ясо-молочну та рибну промисловість.

В України напередодні здобуття незалежності налічувалося 1545 підприємств харчової промисловості, серед яких 1216 (78,7%) спеціалізувалися на випуску різноманітної харчосмакової продукції, 289 (18,7%) - м’ясної та молочної, а 40 підприємств (2,6%) займалися переробкою риби та морепродуктів. Підкреслимо, що сировинною основою діяльності підприємств харчової промисловості служить головним чином продукція сільського господарства, серед якої найбільшою масовістю виділяються зерно, картопля, цукровий буряк, маслині культури, м’ясо, молоко. Переважна більшість продукції сільського господарства використовується населенням для харчування після переробки на підприємствах галузі (за оцінкою А.Хрущова, промислову переробку проходить майже все зерно, 3/4 виробленого м’яса і молока, майже 2/3 яєць). У розміщенні виробництв харчової промисловості простежується три основних підходи: по-перше, орієнтація підприємств галузі на сировинну базу, що зумовлюється високою матеріалоємністю харчової промисловості та незначною транспортабельністю сировини (найбільш виразно сировинна орієнтація простежується у розміщенні підприємств цукрової, молокопереробної, плодоовочевої, крохмале-патокової промисловості тощо); по-друге, орієнтація значної групи харчових виробництв на споживача (особливо це стосується тих галузей, де маса готової продукції перевищує масу використаної сировини - хлібопечення, пивоваріння, цільномолочна продукція, кондитерське та макаронне виробництва тощо). Нарешті, третю групу становлять галузі та виробництва, розміщення яких одночасно орієнтується і на сировину, і на споживача (насамперед це стосується виробництв, де маса сировини переважає над масою готової продукції - м’ясопереробна, борошномельна, тютюнова промисловість та ін.). У розміщенні окремих підприємств харчової промисловості простежуються і деякі специфічні риси, пов’язані з технологічними особливостями конкретних галузей.

Борошномельно-круп’яна промисловість
Борошномельне виробництво, завдання якого полягає у переробці зерна на харчове та фуражне борошно (рос. - мука), є одним з найдавніших надбань людської цивілізації, коріння якого сягають у надра первісного ладу. Провідні позиції зберігає галузь та пов’язані з нею підгалузі і в сучасній структурі харчової промисловості більшості країн світу, в тому числі й в Україні. Сировинною основою галузі є багатопланове зернове господарство, в зв’язку з чим розрізняють борошно пшеничне, житнє, ячне, вівсяне, кукурудзяне, гречане тощо. Основні відходи борошномельного виробництва складають висівки (рос.- отруби), які використовуються як один з найцінніших видів кормів у тваринництві (саме ця обставина сприяла згаданому вище поєднанню комбікормового виробництва з борошномельним у рамках єдиної галузі, хоч вони й орієнтується на принципово різні напрямки використання кінцевої продукції). Пересічно на виготовлення 1 т борошна витрачається близько 1,25 т зерна). Разом з тим, не дивлячись на таку високу матеріалоємність галузі, борошномельне виробництво доцільно розміщувати саме у районах споживання, оскільки транспортабельність борошна значно менша, ніж у сировини. З борошномельним виробництвом тісно пов’язуються галузі харчової промисловості, які безпосередньо виготовляють найважливіші продукти харчування - хлібопечення, макаронна та круп’яна промисловість. Хлібопечення в останні десятиріччя перетворилося на важливу галузь промислового виробництва, основними ланками якого виступають хлібозаводи. Кінцевий продукт галузі - хліб - є основаним продуктом харчування для більшості народів світу. Основна маса хліба (у тому числі й в Україні) випікається із суміші пшеничного та житнього борошна. Такий хліб завдяки високому вмісту особливої білкової речовини - клейковини відрізняється пористістю, приємним смаком та поживністю. До того ж він порівняно довго може зберігатися у свіжому вигляді і не черствіти. Принагідно зауважимо, що у деяких країнах світу перевага віддається хлібу, випеченому з інших видів борошна - кукурудзяного (США, Румунія, Угорщина), ячмінного (Південна Німеччина), вівсяного (Шотландія, Швеція) тощо. Важливим напрямком борошномельно-круп’яної промисловості є круп’яне виробництво, яким забезпечується широкий попит населення на різноманітні крупи з проса (пшоно), гречки (ядриця, проділ, “смоленська”), рису (шліфований або полірований рис), ячменю (ячна, перлова, пенсак), вівса (вівсяні крупи, толокно, “геркулес”). До круп’яної промисловості відносять також харчову підготовку деяких бобових культур (горох, сочевиця тощо) та виготовлення пластівців (вівсяних, кукурудзяних і спучених зерен (рисових, пшеничних). Виробництво круп пов’язане з третім етапом виготовлення борошна, що здійснюється у розмельних цехах, а відтак і розміщення круп’яних виробництв пов’язане з розташуванням борошномельних підприємств, які переробляють відповідні різновиди зерна. Значними споживачами продукції борошномельних підприємств, крім хлібопечення та круп’яної промисловості, виступають макаронна і кондитерська галузі харчової промисловості, що й визначає розміщення останніх безпосередньо в центрах виробництва борошна (як правило, у вигляді спеціалізованих цехів хлібокомбінатів). Борошномельна промисловість розвинена в усіх областях України, проте за обсягами виробництва продукції виділяються Донецька, Дніпропетровська, Харківська області. Серед найбільших центрів борошномельно-круп’яної промисловості в Україні відзначимо Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одесу, Миколаїв, Запоріжжя, Львів, Тернопіль та інші великі міста, портові і транспортні вузли. Для приймання і зберігання зерна в Україні споруджена густа мережа елеваторів. Найбільшою потужністю виділяються елеватори у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуку, Маріуполі, Луганську, Сімферополі, Феодосії, Керчі.

Цукрова промисловість
Один з найважливіших продуктів - цукор (від грецьк. sakchar) одержують у процесі промислової переробки двох цукроносних рослин - цукрової тростини (у тропічних країнах) та цукрового буряка, що вирощується на територіях з помірним кліматом. Цукротростинне виробництво відоме вже кілька століть, в той час як промислове виготовлення цукру з буряків веде свій початок з 30-40-х років минулого століття, причому зародилося воно саме на Україні. Цукрова промисловість відноситься до обробної гілки харчової промисловості і об’єднує дві підгалузі - цукропіскову та цукрорафінадну, які не тільки забезпечують потреби населення та інших переробних галузей, що використовують цукор як допоміжну сировину (кондитерське виробництво, хлібопечення та ін.), але й дають початок цілий низці галузей та виробництв, що орієнтуються на використання основної продукції або відходів цукровиробництва (згадаємо насамперед спиртове, лікеро-горілчане виробництва тощо). Зважаючи на високу матеріалоємність, цукрове виробництво концентрується переважно у районах вирощування сировини. В Україні основні райони бурякосіяння зосереджені у лісостеповій смузі, де родючі чорноземи поєднуються з оптимальним режимом тепла і вологи. Саме тут, на Поділлі, на Північному Правобережжі та у Слобожанщині зародилася вітчизняна цукрова промисловість, саме тут знаходиться й сьогодні більшість цукрових підприємств. Виняток становлять лише рафінадні заводи, розміщення яких часто орієнтується не тільки на сировинну базу, а й на споживача. Всього на початку 90-х років в Україні діяло 192 цукропіскових та 11 рафінадних заводів. Не дивлячись на вагоме місце, яке посідає цукрова промисловість у загальному промисловому комплексі країни, виробництво цукру останнім часом помітно зменшилося, що значною мірою пов’язане не тільки з не раз вже згадуваною загальною економічною кризою 90-х років, але й з політичними інсинуаціями сусідів (насамперед мова йде про обмеження імпорту українського цукру одним із головних його споживачів - Росією). Разом з тим остання обставина залишає певні підстави для оптимізму стосовно швидкого відродження галузі, особливо після підписання Президентами України і Росії великомасштабної угоди між двома державами у травні 1997 року. Формуванню регульованого ринку цукру присвячений Закон України «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру» від 17 червня 1999 року й постанова Кабінету міністрів «Про деякі питання державного регулювання виробництва та реалізації цукру» від 2 червня 2000 року № 868. Крім того слід зауважити, коли в 1998-99 роках лише в окремих областях на збиранні цукрових буряків використовувалося до 40% ручної праці, то на початку 2000-х років ручна праця використовуватиметься на рівні 60%. Це пояснюється як відсутністю палива, так і погодними умовами: дощі у вересні унеможливили збирання коренеплодів машинним способом. На жаль, на рівень собівартості цукру і, як наслідок, на оптову й роздрібну ціни на ринку України, як і раніше, негативно впливає децентралізоване використання ресурсів цукрових буряків. Зрозуміло, для всіх очевидно, що з року в рік цих ресурсів стає дедалі менше. Якщо виходити з того, що економічно обґрунтований термін переробки цукрових буряків на будь-якому цукровому заводі становить не менш як 80 днів, то, на жаль, доводиться констатувати значну невідповідність цього показника й реальної тривалості роботи цукрових заводів в оптимальному режимі. Так, коли 1998 року з 192 цукрових заводів України в економічно обґрунтованому режимі працювало 172 протягом 39 днів, то вже 1999 року — лише 162 цукрових заводи й менш як 35 днів. За планами Мінагрополітики, вже в 2000 році передбачалася переробка на 159 цукрових підприємствах, середня тривалість їхньої роботи становитиме близько 40 днів. При цьому працюватимуть тільки ті заводи, які мають достатню сировинну базу й дозвіл з боку облдержадміністрацій. В останнє десятиліття цукрова галузь в Україні занепала не на жарт. Скоротилася і сировинна база, і власне виробництво. Коли, наприклад, у 1990 році цукровими буряками було засіяно 1,6 млн. гектарів, то у 2004-му — не більше 754 тис.га. Не зростає і їх врожайність. Виробництво цукру на ці фактори відреагувало просто катастрофічним зниженням— від майже 5,5 млн. тонн у 1990-му до 1,45 млн. тонн торік. Як наслідок, Україна не те що перестала бути провідним експортером солодкого продукту, вона не може забезпечити цукром навіть внутрішній ринок, адже українські споживачі потребують не менше 2 млн. тонн продукції.

Плодоовочева промисловість
Плодоовочева промисловість являє собою “галузь харчової промисловості, підприємства якої здійснюють усі види переробки плодів і овочів, а також їх зберігання” (Р.Язиніна, ГЕУ, т.3, с.47). Основні типи підприємств галузі представлені консервними та овочесушильними заводами і цехами, плодоовочекомбінатами, холодильниками, засолювальними пунктами, плодо- та овочесховищами тощо. Основною сировиною для підприємств галузі служить продукція садівництва (багаторічних насаджень) та овочівництва. Важливим напрямком є переробка дикорослих плодів, ягід, грибів, що надходять від лісогосподарських підприємств або безпосередньо від населення. Головною особливістю сировинної бази галузі виступає її швидке псування і малотранспортабельність, що визначає й розміщення плодоовочепереробних підприємств безпосередньо в осередках вирощування плодів та овочів. Натомість кінцева продукція відзначається готовністю до тривалого збереження без значних втрат якості. Завдяки потужній і різноманітній сировинній базі Україна завжди вважалася благодатним краєм для розвитку плодоовочевої промисловості. Перші переробні (консервні) підприємства виникли ще у другій половині ХІХ ст. (плодоовочеві консервні заводи у Сімферополі, Одесі, Могилеві-Подільському). На початку 90-х років у державі налічувалося понад 2 тис. підприємств галузі (у т.ч. 820 консервних заводів), розташованих в усіх природних та адміністративних регіонах, проте найбільшою концентрацією підприємств галузі виділяється Південь, особливо Кримська АР, Одеська, Херсонська та Миколаївська області. Високим рівнем виробництва різноманітної плодоовочевої продукції виділяються також Черкаська, Вінницька, Хмельницька, Київська, Волинська, Тернопільська і Закарпатська області у Центрі та на Заході, а також Запорізька область і Донеччина на Сході. Простежується і певна територіальна спеціалізація підприємств галузі: якщо на Поліссі переважає переробка фруктів і ягід (серед них і дикорослих), то у Степу однозначно домінує переробка овочів, зокрема томатів, а підприємства Лісостепу переробляють (приблизно у рівному співвідношенні) як фруктову, так і овочеву сировину. Серед найбільших підприємств галузі виділимо Херсонський, Ізмаїльський, Одеський і Черкаський консервні комбінати, Сімферопольський консервний завод та ін. Продукція галузі завжди користувалася великим попитом і становила помітну частину українського експорту. Як показує дослідження, проведене Проектом аграрного маркетингу (ПАМ), попит на помідори на внутрішньому ринку Україні продовжує збільшуватися. Причому найзначніше збільшення попиту спостерігається з боку переробних підприємств як тих, які вже існують, так і нових, які створюються на базі старих консервних заводів. Рівень зростання попиту на помідори на внутрішньому ринку приблизно відповідатиме темпам зростання пропозиції, за умови, що погода поточного року не піднесе серйозних сюрпризів. Відповідно, ціни на цей товар істотно не зміняться в порівнянні з попереднім сезоном у цілому по Україні. Тільки в окремих областях можливе незначне зростання цін. Довідка ПАМ. Найбільшими виробниками помідорів в Україні є Херсонська й Одеська області, які забезпечують більше третини загального виробництва й близько 70% поставок помідорів в інші регіони. Найбільший дефіцит помідорів спостерігається в Київській, Львівській і Донецькій областях, а також в АР Крим.

Олійно-жирова промисловість
Ця галузь харчової промисловості об’єднує підприємства, які з насіння різноманітних олійних культур (соняшник, бавовна, рапс, конопля, льон, кунжут та ін.) виробляють рослинну олію, що використовується як один з важливих продуктів харчування або служить основою для виготовлення продукції цілої низки галузей харчової і хімічної промисловості, миловарних та маргаринових виробництв тощо. Олія застосовується також при виготовленні деяких будівельних матеріалів, лаків, мастил та ін. Висока матеріалоємність галузі (на виготовлення 1 т олії витрачається від 3 до 8 т насіння) визначає розміщення підприємств виключно у районах вирощування сировини. Основні підприємства галузі зосереджені переважно в головних районах вирощування соняшнику, особливо на сході степової та лісостепової зон. Так, лише на долю




1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

www.seotexts.com/zakazat-tekst/

ry-diplomer.com

Лазурь для дерева