It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 30
Гостей: 30
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...

становили 64,2 і росіяни 35,4 % Західна Україна (західні області України, західноукраїнські землі). Відносно невелика західна частина УРСР, яка після першої світової війни відійшла до Польщі. Чехословаччини і Румунії. Іноді мається на увазі територія, яка входила до складу Польщі. Частиною Західної України є Закарпатська Україна (Закарпатська обл.) Східна Україна (східні області України, східноукраїнські землі, рідше — Велика Україна). Основна територія східної, центральної та південної частини республіки Наддніпрянщина (Наддніпрянська Україна, рідше — Придніпров'я, Подніпров'я)— велика територія правого і лівого берегів Дніпра, часто без чітко окреслених меж. В одних випадках включаються басейни правих і лівих приток, в інших Правобережна і Лівобережна Україна. В Придніпров'я та Подніпров'я в основному входять територія, яка прилягає до Дніпра в середній його течії (від Київської і Житомирської обл. на півночі, до Дніпропетровської та Кіровоградської обл. на півдні). Назви «Придніпров'я», «Подніпров'я» згадуються в документах і джерелах, особливо в XVI—XVII ст., коли ця територія була ареною широкої національно-визвольної боротьби українського народу і багатьох відомих народних повстань проти поневолювачів. Гуцульщина. Територія проживання етнічної групи українців — гуцулів. Співпадає з крайньою південно-східною середньо- і високогірською частиною українських Карпат; розташована на південний схід від рік Лімниці та Торця — до державного кордону з Румунією. Включає частину території Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Бойківщина — територія проживання етнічних українців — бойків. Входять переважно середньогірські та низькогірські райони Львівської, північно-західної частини Івано-Франківської та Закарпатської областей. Межа Бойківщини проходить між ріками Сяном і Лімницею в північно-східній частині Українських Карпат та між ріками Ужом і Торцем у південно-західній їх частині (Закарпатті). Вперше в літературі назва «Бойківщина» з'явилася на початку XIX ст. (1811 р.) Лемківщйна — територія, на якій проживали і проживають лемки. Включала землі середньогірських та низькогірських Карпат на північний захід р.Сяну до р.Попраду в межах сучасної Польщі, і включає територію, яка простягається на північний захід від р.Ужу в Закарпатті до р.Попраду в Чехословаччині. В повоєнні роки в результаті переселення лемків з території, що увійшла до Польщі, Лемківщйна тут позбавлена свого корінного етносу. З земель цієї етнічної групи українців у республіці залишилася вузька витягнута з південного заходу на північний схід смуга між р.Ужом та державним кордоном СРСР. Далі до р.Попрад (з південного сходу на північний захід) Лемківщйна переважно в гірських умовах продовжується в Чехословаччині. Брацлавщина — історико-географічна земля Поділля, створена в другій половині XVI ст. у період виникнення Брацлавського воєводства (пос.Брацлав, на північний захід від Вінниці). У XVIII ст. Брацлавське воєводство було ліквідовано. Буджак (від турецького «кут»)— крайня південно-західна територія УРСР. Розташована на півдні міжріччя Дунаю і Дністра. Північна частина розміщена в Молдавській РСР і межує з Бессарабією, південна — в Одеській області і має вихід до Чорного моря. В XVII—XVIII ст. тут кочувала Буджацька (Білгородська, Добруджська) орда. В 1812 р. відійшов (разом з Бессарабією) від Туреччини до Росії. Північне Причорномор'я — сучасна територія центральних і західних областей, які прилягають до Чорного моря (Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська і Кримська обл.). Землеробське освоєння почалося пізно: в XVII—XIX ст. Раніше на цій території були античні держави Північного Причорномор'я; вона служила місцем пересування кочовиків, тут були утворені відомі Генуезькі колонії, Запорізька Січ. Підросійська Україна — історико-географічна назва східної і центральної частини республіки, яка вживалася в літературі і побуті в кінці XIX — на початку XX ст. (особливо в Галичині). До її складу входила Слобожанщина, Лівобережна Україна, Правобережна Україна і Північна Таврія. Західна межа Підросійської України проходила по р.Збруч і далі на півночі по сучасній межі Львівської з Волинською та Рівненською областями (включаючи крайню північну територію Тернопільської області). У літературі та джерелах часто зустрічаються назви історико-географічних та етнографічних земель (країв, областей), які хоч і не входять до складу республіки, проте тісно пов'язані з українським етносом, історією і культурою українського народу (в деяких районах українці живуть тепер). Холмщнна (Забужжя)—історико-географічна область, розташована в східній частині Польщі, на лівому березі р. Західного Бугу з центром у м.Холмі (теперішній Хелм). Місто засновано в XIII ст. князем Данилом Галицьким, який переніс сюди столицю Галицько-Волинської Русі (його поховано в підземеллі Холмського собору). Холмщина була складовою частиною Галицько-Волинського князівства до 1340 р. В 1340—1377 рр. ця земля перебувала в складі Литви, 1377—1387 рр.-— Угорщини, 1387—1795 рр. Польщі, в 1795—1809 рр.—Австрії, в 1809—1815 рр.— Варшавського герцогства, в 1815—1914 рр.— Росії. Чимало українців — греко-католиків, що тут проживали, після утиску царським урядом Брестської унії перейшли на римокатолицьку віру і згодом прийняли польську національність. Короткий час у 1919 р. Холмщина і прилеглі райони входили до Української Народної Республіки. Восени 1919 р. Холмщина відійшла до Польщі. На початку 30 рр. тут проживало 56,5 % польського і 31,6 % українського населення. Українське населення з Холмщини у післявоєнні роки в основному переселено в УРСР, а частково, як і із інших регіонів південно-східної частини Польщі (згідно з акцією «Вісла»), на її західні і північні землі. Підляшшя (Підлясся)—історико-географічна область східної частини Польщі, розташованої на північ від Холмщини. У раннє середньовіччя входило до Київської Русі. Його заселяли східнослов'янські та литовські племена. З середини XIV ст. включено до складу Литви, після Люблінської унії (1569 р.)— до Польщі; після третього поділу Польщі (1795 р.) північна частина Підляшшя відійшла до Прусії, південна — до Австрії, з 1815 р.— до Росії, з кінця 1919 р.— знову до Польщі. У післявоєнні роки українське населення, яке проживало в Підляшші, в основному було переселено в УРСР. Пряшівщина — етногеографічна область Чехословаччини, розташована в східній частині Татр. Тут живуть, крім словаків, українці (русини), дуже близькі за етнічними ознаками до лемків. Кубань — переважно територія Краснодарського краю. Сюди на початку 90 рр. XVIII ст. царський уряд виселив запорізьких козаків, виділивши їм близько 30 тис.км2 землі. Козаків безпосередньо переселено з південної частини міжріччя Дністра і Південного Бугу на землі, які перед тим відійшли від Туреччини до Росії. Відомо, що після зруйнування Запорізької Січі козаків було розпущено. У зв'язку з напруженням у відносинах між Росією і Туреччиною і наближенням війни царський уряд організував на початку 1787 р. з запорожців так зване Військо вірних козаків (формувати це військо доручили О.В.Суворову). Військо брало активну участь у Російськотурецькій війні. В 1788 р. його перейменовано у Чорноморське козацьке військо; козаків із сім'ями почали поселяти в назване міжріччя (з центром у м. Слободзеї, тепер Молдавська РСР). З політичних міркувань (близько Задунайська Січ, центральна частина України) в 1792 р. цих козаків (25 тис. чол.) було переселено далі від батьківщини — на Кубань — для продовження військової служби на так званій Чорноморській кордонній лінії. Чорноморські козаки заснували на Кубані 40 курінних селищ і дали їм ті назви, що їх мали курені в Запорізькій Січі. Адміністративним центром став Катеринодар (тепер м.Краснодар). В наступні роки туди переселено частину колишніх козаків з Гетьманщини і прилеглих районів. Поселялися також вихідці з Росії, представники корінних народів Північного Кавказу (значна частина виїхала звідти в Туреччину). На Кубані переважало чоловіче населення. В 1832 р. царський уряд примусово пересилав туди кілька тисяч дівчат з Лівобережної України. У 1860 р. Чорноморське козацьке військо було об'єднане з Кавказьким лінійним козацьким військом і як окреме формування припинило своє існування. У післяреволюційний період на Кубані, як і на більшості земель Північного Кавказу, в результаті воєнних дій у роки громадянської війни і в наступний період населення Кубані зменшилося. У 30-х роках демографічна ситуація суттєво змінилася. Північний Кавказ відносився до регіону, який зазнав найбільших втрат в результаті голоду 1932—1933 рр., про що можна судити з матеріалів офіційної статистики. Хоч ці матеріали не дозволяють зробити висновку про втрати від голоду через їх обмеженість (не враховано даних 1933р., коли голод був найбільший), але вони дають змогу зробити територіальне співставлення про ці втрати. Якщо в 1931 р. природний приріст населення УРСР становив +13,0 ‰, то в 1931 р. —4,0 ‰. На Північному Кавказі (враховано Кубань, Ставропілля і західну частину Калмикії) відповідні показники становили +14,5 ‰ і —46,6 %0. Різниця в природному прирості населення на вказані роки становила в УРСР 17 ‰, на Північному Кавказі —61,1‰. В абсолютних цифрах ці втрати дорівнювали: в УРСР — 127 тис.чол., на Північному Кавказі — 534 тис. чол. В етнічному відношенні населення Північного Кавказу виділялося високим процентом українців, особливо деякі райони Ростовської області. За даними перепису 1926 р. в останніх проживало 2115 тис. чол., в тому числі 1348 тис. українців (63,8 % всіх жителів), 599 тис. росіян (28,4 %), 15 тис. німців (0,7 %) і т. д. В східній частині Північного Кавказу (крім районів національних автономій) із змішаним російсько-українським населенням нараховувалося 3500 тис.чол., втому числі 1170тис. українців (33,4 %), 2005 тис. росіян (57,3 %), 55 тис. німців (1,6 %). Усього в названому регіоні (в західній та східній його частині) нараховувалось 2,5 млн українців. У наступні роки сталінської реакції відбулися зміни в національному складі населення Кубані та інших районах Північного Кавказу, яких за своїми масштабами і антигуманними методами не знає в останні десятиріччя світова історія. Досить сказати, що тут за відносно короткий час між переписами 1926—1979 рр. кількість українців зменшилася з 2,5 до 0,6 млн чол. Причини змін в етнодемографічній структурі населення Кубані вимагають глибокого наукового вивчення. Але безперечним є те, що ці зміни проходили в умовах масових репресій, штучного голоду, виселення на Сибір жителів багатьох кубанських і ставропольських станиць, вимушеної відмови людей від своєї національності. При цьому необхідно підкреслити, що населення Кубані, як і інших прилеглих районів Північного Кавказу (причому всіх національностей), мабуть, найбільше в Радянському Союзі постраждало в період жорстокого сталінізму (особливо голоду початку 30-х років) і «тихого» брежнєвського застою.
ПРИМІТКИ




1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

www.yujin.com.ua

http://budmagazin.com.ua

101binaryoptions.com