It's easy with us

Статистика






Онлайн всего: 80
Гостей: 80
Пользователей: 0



ИЦ BoBines

Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...

РИНОК ПРАЦІ
Поняття ринку праці, його елементи та функції
Серед понять ринкової економіки центральне місце займає визначення сутності і змісту ринку як такого і його різновидностей. У найбільш загальному вигляді ринок – це система економічних відносин між продавцем і покупцем товарів та послуг, форма зв’язку між сторонами обміну, у процесі якого встановлюється ринкова ціна на об’єкт обміну і відбувається зміна його власника. Ще ринок може бути представлений як економічний або географічний простір, на якому відбувається процес товарного обігу, обміну товарів на гроші і навпаки. Під ринком розуміють також механізм, що зводить разом продавців і покупців товарів та послуг. Кожне з цих визначень (система відносин, простір, механізм) підкреслює суттєві сторони поняття “ринок” і тим визначає його багатогранність. Ринкові відносини передбачають існування і функціонування багатьох ринків, що охплюють різноманітні області людської діяльності. Розрізняють ринки сировини, матеріалів, палива, готових виробів, проектних робіт, наукових досліджень, послуг, житла, інвестицій (цінних паперів), грошей (кредитів) і ін. Серед цих ринків своє місце займає і ринок праці. Теоретичний фундамент вчення про ринок праці був закладений представниками класичної школи в економічній науці. Так, основою вчення шотландського економіста Адама Сміта (1723-1790) була теза про вільну конкуренцію, як умови оптимального використання матеріальних, фінансових і людських ресурсів. Він твердив, що обсяг зайнятості населення в економіці країни визначається розміром середньої ставки заробітної плати одного працівника. Якщо середня ставка заробітної плати зростає, то зменшується можливість забезпечення зайнятості. обґрунтував залежність проявляється в тому, що збільшення заробітної плати, яке перевищує мінімальний рівень, є необхідним для нормального відтворення населення, приводить до росту пропозиції праці, а це, у свою чергу, веде до зниження заробітної плати. Сучасники Д.Рікардо французький економіст Жан-Батіст Сей (1762-1832) сформулював ринковий закон взаємодії попиту і пропозиції і досягнення на цих засадах рівноважної ціни на предмет купівлі-продажу, в тому числі й на працю. Наприкінці ХІХ ст. і аж до теперішнього часу теорія ринку праці різноманітно досліджувалася такими видатними вченими-економістами як Альфред Маршал (18421924), Джон-Мейнард Кейнс (1883-1946), Пауль А. Семуелсон. (1915 р. н.) та ін. Що розуміють під ринком праці? Ринок праці – це система суспільних відносин, що пов’язані з наймом і пропозицією праці (тобто із її купівлею та продажем); це економічний простір – сфера працевлаштування, у якій взаємодіють покупці і продавці специфічного товару – праці; це механізм, який забезпечує погодження ціни й умов праці між працедавцями і найманими працівниками. В результаті функціонування ринку праці підприємці (працедавці) забезпечують виробництво і сферу послуг працівниками (виконавцями робіт), а працівники, продаючи працю, забезпечують собі отримання засобів існування і життєдіяльності – грошового еквівалента за свою працю. Слід зауважити, що ми будемо притримуватися позиції, що на ринку праці продається праця і, що заробітна плата – це ціна праці, її грошовий еквівалент (усупереч твердженню ряду авторів, що об’єктом купівлі-продажу на цьому ринку є робоча сила як знаряддя праці, а заробітна плата є вартістю робочої сили). Відзначаючи це положення, слід підкреслити, що однією із суттєвих вимог будьякої теорії є визначення понять, якими оперує дослідник. Відомо, що у багатьох випадках однаковими термінами називають різні речі і поняття, і навпаки, одні і ті ж предмети і явища позначаються різними словами. Це явище П.Самуельсон назвав “диктатурою слів” і відзначив, що вона є найбільш небезпечною у соціальних науках. “І без того настільки є складним наш світ, що ми самі провокували б плутанину і неясності, вживаючи за незнанням два різних слова для означення одного і того ж явища або поняття, або, ж застосовуючи одне і те ж слово до різних предметів” – писав П.Самуельсон. Крім того, як правило, явища мають більш ніж одну сторону дослідження і не завжди можуть бути всебічно охарактеризованими одним виразом. Ми зустрілись з цим при характеристиці понять “ринок” і “ринок праці”. Правда в останньому випадку основний акцент робиться на розкритті поняття “ринок”. Інше ж слово - “праця” також несе заряд протиріч, особливо при його співставленні з поняттям “робоча сила ”. У процесі використання робочої сили, тобто у процесі праці, нею (працею і тільки нею) створюється нова вартість, що втілюється у товарах (готових виробах). Ця новостворена вартість і є вартістю праці. Найманий же робітник за свою працю отримує не вартість, створену його працею, а лише частку її, що визначається як вартість робочої сили. Частина новоствореної робітником вартості, що залишається, присвоюється підприємцем, і це є виразом експлуатації найманої праці. Ця теорія відкидає участь у створенні вартості товарів таких факторів виробництва як капітал, земля, підприємництво. Ця теорія привела величезні маси людей у сліпих виконавців, так званих будівничих комуністичного суспільства – суспільства, нібито, вільного від експлуатації найманої праці. Перш, ніж представляти відмінну від попередньої точку зору, необхідно розібратись у змісті слів “праця” і “робоча сила ”, а також у тих поняттях, що ними позначаються. В українській мові слово “праця”, як правило, означає функціонування працівників, цілеспрямовану діяльність людей щодо виробництва товарів або послуг, яка пов’язана з витрачанням їх, фізичної і розумової енергії. Термін “робоча сила ” використовується по крайній мірі в трьох значеннях: 1. За К.Марксом це “сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм, жива особистість людини, і які запускаються нею у хід завжди, коли вона виробляє будь-які споживчі вартості”. 2. За визначенням статистичних органів - це частина працездатного населення, зайнята, або та, що шукає роботу (синонім економічно-активного населення – авт.). 3. В побуті – це працівники взагалі, або працівники конкретного підприємства. Цікаво, що у певному контексті категорія “наймані працівники ” позначається і терміном “праця” і терміном “робоча сила ”. А якщо це так, то потрібно ці терміни кожного разу супроводжувати поясненнями. В марксистській літературі використовується термін “ринок робочої сили”, а під робочою силою розуміється здатність людей до праці. (Йдеться про купівлю-продаж робочої сили – здатності до праці. Найманий робітник отримує заробітну плату за свою здатність до праці, а не за працю; в результаті утворюється неоплачена працівнику частина вартості його праці – так звана додаткова вартість, яка відчужується на користь підприємця). В немарксистській літературі з ринкової економіки використовується термін “ринок праці”, а під робочою силою розуміється відповідний контингент працездатного населення. (ті працівники, яким понад 16 років і вже мають роботу, або активно її шукають, або очікують, що після звільнення з роботи до їхніх послуг знову звернуться). Сучасна економічна теорія доводить, що на ринку праці продається і купується саме праця (адже і ринок називається ринком праці), що заробітна плата – це плата за працю (і називається це оплатою праці), що заробітна плата – це факторний дохід поруч з іншими видами доходів: процентами на капітал, рентою за використання землі, прибутком від діяльності підприємства.
Трохи зупинимось на розгляді об’єкту кіпівлі-продажу і його ціни на ринку праці. Прибічники марксистської трактовки ринкових відносин у сфері праці стверджують, що неможливо продати те, чого ще нема. Тому на ринку продається не праця, а лише здатність до праці, яку і експлуатує працедавець. На перший погляд – зустрічаючись на ринку праці, працівник і працедавець не можуть здійснити акт обміну праці на її грошовий еквівалент (як при речовому продажі), оскільки праця, як така ще не відбулася. Праця – це функціонування працівника, його доцільна діяльність на виробництві, або у сфері послуг. Але повного співвідношення тут годі й шукати. Ринок праці має свої особливості, які визначаються специфікою об’єкту торгу. Якщо на ринку речових товарів акт купівлі-продажу відбувається одночасно, він починається і завершується у сфері обігу (у результаті чого товар має нового власника), то на ринку праці все виглядає складніше. Договір купівлі-продажу відбувається між суб’єктами ринку праці в сфері обігу, але реаліза після, мов угоди здійсниться лише після того як праця відбудеться. Працедавець і працівник домовляються про працю, яка повинна відбутись уже у сфері виробництва, про плату за цю працю, про інші умови, що пов’язані з працею. Малоймовірно, що наймача може цікавити лише здатність до праці без її реалізації. Його цікавить праця конкретного працівника як один із факторів виробництва. Тому він купує саме цю працю і здійснює її оплату. Оскільки, якраз тут проходить “вододіл” між марксистами та їх опонентами – зупинимось детальніше на цьому моменті. Ринкові відносини підпорядковуються економічним законам (наприклад, закону попиту та пропозиції), які визначають умови нормального функціонування ринку. У відповідності до них можна сформулювати деякі вихідні положення, дотримання яких суб’єктами ринку є обов’язковим для здійснення легітимних ринкових операцій: 1. На будь-якому ринку здійснюється процес купівлі-продажу того, чого покупець не має, але хоче придбати, а продавець має з наміром продати це; 2. Процес купівлі-продажу будь-якого об’єкту означає зміну його власника: продавець втрачає право власності на об’єкт отримуючи за це гроші, а покупець за гроші набуває права власності на об’єкт купівлі-продажу; 3. Власник володіє як мінімум трьома правами – володіння, користування і розпорядництва; 4. Акт купівлі-продажу на конкурентному ринку є еквівалентним обміном, що визначається законом попиту і пропозиції. Стандартний ринковий ланцюжок “купівля-привласнення-розпоряжання” має вигляд (див рис. 3.7): Чи відповідає цим умовам нормального функціонування ринку категорія робоча сила, якщо під нею розуміти сукупність фізичних і духовних здібностей людини? Відповідь буде негативною і це підтверджується наступними аргументами: Власник товару Власник товару Право: Товарний ринок: Право: володіння Плата за товар; володіння користування Продаж-купівля; користування розпорядництва Товар розпорядництва Продавець товару Покупець товару Рис. 3.7. Схема еквівалентного обміну на товарному ринку. 1. Робоча сила як здатність до праці є невід’ємною від людини-працівника і тому її неможливо продати, не продавши самого працівника. Це можливе у рабовласницькому суспільстві. В демократичному – це недопустимо;
2. Оскільки робоча сила є невід’ємною від людини – її носія, вона не може стати власністю покупця робочої сили; 3. Якщо працедавець не є власником робочої сили, то він нею і не розпоряджається, це право належить тільки власнику робочої сили – самому працівнику. Працедавець виступає наймачем робочої сили на певний термін, а сам процес найму не є купівлею. Тут відбувається щось на зразок оренди. Акт купівлі-продажу відсутній, нема продавця і покупця, як про це стверджує К.Маркс ; 4. При наймі робочої сили відсутній еквівалентний обмін, так як за Марксом, вартість робочої сили є меншою від того, що вона створює. Але оскільки нема еквівалентного обміну, то це не є цивілізованими ринковими відносинами, а є фактором експлуатації. Саме це положення становить один з основних постулатів марксизму, які обґрунтовують необхідність зміни “експлуататорського” ладу і “експропріації експропріаторів”. Як же діє ринковий механізм, якщо погодитись з положенням про те, що на ринку праці продається і купується праця? Це можна викласти наступним чином: 1. На ринку праці здійснюється процес купівлі-продажу праці, праці майбутньої, про що й домовляються покупець і продавець праці; 2. Купівля праці працедавцем означає, що він стає власником результатів праці, оскільки праця проявляється тільки у її результатах. Працівник за працю отримує її ціну, тобто стільки, скільки ця праця вартує; 3. Ставши власником результатів праці, працедавець ними не тільки володіє, він ними користується і розпоряджається; 4. При продажі праці на конкурентному ринку відбувається еквівалентний обмін, оскільки заробітна плата є платою за користування працею, тобто за працю. Ніякої експлуатації тут не спостерігається . Додана вартість, а точніше – додана ціна товару або послуги, утворюється чотирма факторами виробництва: частина її, створена працею, виплачується працівникові у вигляді оплати праці – заробітної плати, інші частини становлять плату за користування капіталом, землею і за підприємливість працедавця. кон'єктури Таким чином, із признанням того, що на ринку праці продається і купується праця найманих працівників, задовольняються всі умови нормального функціонування ринкових відносин. Встановимо складові частини або елементи ринку праці: 1. Сторони ринкових відносин або суб’єкти ринку праці - працедавці, або їхні представники і люди, що шукають роботу; 2. Правові акти, що регламентують відносини суб’єктів ринку праці; 3. Кон'юнктура 4. Служби зайнятості населення (центри, біржі, бюро та ін.); 5. Інфраструктура ринку праці: служби професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки працівників, фонди зайнятості, рекламні агентства й ін.; 6. Система соціальних виплат і гарантій для працівників, що вивільнюються з виробництва, переводяться на нове місце роботи, безробітних; 7. Альтернативні часові форми забезпечення зайнятості: громадські роботи, надомна праця, сезонні роботи й ін. Наявність і взаємодія всіх елементів ринку праці є необхідною для його нормального функціонування, під яким слід розуміти стан, за якого створені всі умови для виконання функцій ринку праці . До них відносяться: • Організація зустрічі продавців і покупців праці; • Забезпечення конкурентного середовища на ринку праці; • Установлення рівноважних ставок заробітної плати; • Сприяння держави вирішенню питань зайнятості; • Здійснення соціальної підтримки безробітних.

Як уже наголошувалося, ринок праці, як і будь-який інший ринок, відносяться до сфери обігу. На цьому ринку продається і купується майбутня праця, і, будучи купленою, вона реалізується у сфері виробництва. На ринку праці залишаються наступні групи працездатних людей : 1. Ті, хто не має роботи, але хочуть працювати і шукають роботу (безробітні, що мають відповідний статус, особи, що вперше приступають до трудової діяльності, особи після перерви в роботі); 2. Ті, хто має роботу, але незадоволений нею, і шукає інше місце основної або додаткової роботи; 3. Зайняті, але явно ризикують втратити роботу і тому шукають інше місце роботи. Ці групи людей визначають пропозицію праці на ринку праці. 1. Працедефіцит, коли на ринку праці є недостатньою пропозиція праці; 2. Праценадлишковий, коли на ринку праці є велика кількість безробітних, і, відповідно, надлишок пропозиції праці; 3. Рівноважний, коли попит на працю відповідає пропозиції праці. Ринок праці реалізується через державну і недержавні служби зайнятості населення, а також безпосередньо через кадрові служби підприємств та установ, або ж безпосереднім контактом між працівником і працедавцем. Результатом погодження інтересів працівника і працедавця є укладення договору найму (трудового договору, угоди, контракту ). Ринок праці перебуває у постійному русі. Це різнобічне явище має багато аспектів. Розрізняють моделі або типи ринків праці, його види і різновидності, а також сегменти. Є загальні для будь-яких ринкових умов характеристики ринків праці, але є й свої особливості в кожному регіоні, державі.
Національний ринок праці: співвідношення внутрішнього і зовнішнього
Багато процесів у сфері праці, в тому числі сегментації та гнучкості, відбувається як на зовнішньому ринку праці, який охоплює сферу обігу робочої сили між підприємствами, так і на внутрішньому, або внутрішньофірмовому ринку праці, що базується на горизонтальній і вертикальній мобільності працівників всередині підприємства. Треба відзначити, що для всіх національних економік характерний пошук управлінської стратегії у сфері праці, що оптимізує співвідношення і розвиток внутрішніх і зовнішніх, первинних і вторинних ринків праці. В результаті формуються національні моделі функціонування і регулювання ринку праці. Якщо на національному ринку праці переважний розвиток отримав зовнішній ринок праці, говорять, що національний ринок праці зорієнтований на зовнішній ринок праці . Якщо на національному ринку праці переважний розвиток отримали інститути, що характерні для внутрішнього ринку праці, то говорять про національний ринок праці, що тяжіє до внутрішнього ринку . Внутрішній і зовнішній ринки праці, звичайно, представлені в кожній національній економіці, мова йде тільки про їх специфічне поєднання, що відображає національні особливості інститутів, що регулюють трудові відносини. Так, повсюдно відомими є співвідношення японського та американського ринків праці. Японський ринок праці включає розвинуті внутрішні ринки праці, для яких є характерним високий рівень внутрішньофірмових інвестицій у людський капітал, що супроводжується системою «пожиттєвого найму» для значної частини працівників. При цьому в країні утримується низький рівень безробіття у межах 2-3%. Регулювання трудових відносин в основному відбувається на рівні підприємства, де є розвинуті профспілки, що здійснюють свою діяльність в першу чергу на рівні корпорацій. Ринок праці США має яскраво виражену орієнтацію на зовнішній ринок: рівень безробіття 5-6%, гнучкі процедури найму і звільнення, висока територіальна і міжфірмова мобільність робочої сили, невисоке охоплення працівників профспілками, що мають переважно галузеву спрямованість. Аналогічні співставлення, наприклад, для національних ринків праці Великобританії і Франції. Франція тяжіє до регулювання трудових відносин на внутрішніх ринках праці, а Великобританія на зовнішніх. Критеріями для такого порівняння є: рівень плинності і міжфірмової мобільності; організація системи профпідготовки та навчання в спеціальних навчальних центрах з видачею сертифікату, диплому або на навчання і підготовку безпосередньо на підприємстві або на робочому місці за професіями, що характерні тільки для даної фірми; принципи класифікації робіт, універсальність таких класифікацій для різних підприємств і галузей або специфічність для кожного підприємства; структура профспілок . В Україні модель національного ринку праці, який формується, та обумовлюється особливостями розвитку трудових відносин в економіці радянського періоду, має свої особливості: 1. Високий рівень монополізації економіки. Монополія поєднувалася з таким розміщенням продуктивних сил, яке часто приводило до ситуації «один завод - одне місто». Це стосувалось як малих міст, так і великих; як міст науки, так і гігантів автоіндустрії. У поєднанні з відсутністю ринку житла, адміністративними обмеженнями на переїзд в інші міста (прописка) монополізм приводив до невисокої мобільності робочої сили. 2. Державне регулювання заробітної плати, її слаба диференційованість у залежності від результатів діяльності підприємства. Це привело до формування широкого спектру негрошових форм винагороди працівників. До них відносились отримання житла, користування дитсадками, придбання путівок у санаторії і профілакторії, пільгове харчування, медичні послуги і т.д. Доступ до цих благ був пов’язаний з роботою в даному трудовому колективі і прив’язував працівника до конкретного внутрішнього ринку праці. 3. Високий рівень внутрішньофірмових інвестицій у підготовку і перепідготовку працівників, у формування специфічного людського капіталу. У 80-ті роки щорічну підготовку і підвищення кваліфікації на підприємствах, в установах і організаціях проходило приблизно 40% працівників. 4. Стопроцентна участь працівників у профспілках незалежно від розміру підприємства і сфери діяльності. Усе це привело до формування і домінування в українській економіці дореформеного періоду своєрідних внутрішніх ринків праці, що частково пояснює феномен повільного вивільнення робочої сили з підприємств після початку реформ і особливості української моделі ринку праці у порівнянні з країнами Центральної і Східної Європи, що здійснюють аналогічні економічні перетворення. Функціонування розвинутих ринків праці привело на початку реформ до атестації підприємств шляхом функціональної, а не кількісної гнучкості, тобто підприємства скоригували робочий час застосовували адміністративні відпустки, нарощуючи приховане безробіття. Але в даний час бюджетні обмеження стали жорсткими, соціальні виплати і пільги підприємствам скорочуються, інвестиції підприємств у підготовку і підвищення кваліфікації працівників знаходяться на низькому рівні, відкрите безробіття наростає, - усе це зсуває пропорції між внутрішніми і зовнішніми ринками праці на користь зовнішніх.
Молодіжна політика зайнятості: розробка спеціальних програм
Як видно з приведених статистичних даних, найбільші труднощі в працевлаштуванні відчуває молодь, яка найменше конкурентноздатна на ринку праці в зв'язку з недостатньою профорієнтація, низьким рівнем професійної підготовки і відсутністю досвіду практичної роботи. При цьому, аналіз сучасного стану молодіжного сектора праці.
Який провів науково-дослідний центр з проблем зайнятості населення на ринку праці Національної Академії наук України і Міністерства праці України, свідчить про те, що цю проблему передусім відчуває молодь, яка вперше вибирає професію і вступає в трудову діяльність після закінчення навчання. Процес вибору професії і включення молоді в трудову діяльність займає в її житті важливий і відповідальний період пошуку самовираження особистості і формування умов реалізації своїх потреб і інтересів. Тому розробка програм входження цих категорій в економічно-активну частину населення має актуальне значення для розширення із зайнятості і підвищення конкурентноздатності на ринку робочої сили. Згідно з проведеним аналізом в 1994-1995 рр. мало місце і прогресувало скорочень найма робочої сили серед молоді, яка уперше приступала до трудової діяльності. Це було пов'язане як зі спадом виробництва, так і з пропозицією низькооплачуваних і не престижних робочих місць. З цієї причини молодь прагнула використати альтернативні форми зайнятості, які пріоритетні по прибутках і виникають за межами організованого ринку праці. У той же час, обмеженість можливостей подальшого розширення альтернативних форм зайнятості створила тут жорстку конкуренцію, яку не всі витримують і, таким чином, віддають вважаючу за краще залишатися без роботи за рахунок коштів своїх батьків або пристосування до інших форм паразитування. На основі проведеного соціологічного опиту, можна зробити орієнтовний висновок: тільки до 10% молоді, яка уперше приступає до трудової діяльності, поповнює сферу матеріального виробництва, до 30% сферу фінансової, посередницької і торгової діяльності, до 15% поповнюють сферу нерегламентованої зайнятості і приблизно 20% стає на шлях тунеядство, алкоголізму, наркоманії, проституції, шахрайства, інші попадають в обслуговуючі і силові структури держави. Такий розподіл зайнятості серед молоді, яка уперше приступає до трудової діяльності, являє собою істотну державну проблему. Виходячи з цих і інших обставин, які формують поведінку молоді на ринку праці, доцільно було б розробити на перехідний період від державної до ринкової економіки Цільову (спеціалізовану) програму залучення до суспільно-корисного праці і забезпечення роботою молоді, яка уперше приступає до трудової діяльності. Основна мета такої програми може полягати в тому, щоб досягнути відродження у молоді високої мотивації до праці і потреби у відповідному рівні професійної підготовки при одночасному створенні умов для широкого вибору відповідної роботи. Разом з тим, необхідна розробка і реалізація спеціальних програм забезпечення зайнятості окремих груп молоді, які найменше конкурентоздатні на ринку праці. Спеціальні програми забезпечення зайнятості для окремих груп молоді в Україні ще не розроблялися. Виходячи з ситуації, яка склалася на ринку праці в Україні, і прогнозів його розвитку, НИЦ з проблем зайнятості населення і ринку праці НАН України і Мінпраці України пропонують розробити наступні програми забезпечення зайнятості і професійної підготовки молоді.
Програма “Зайнятість підлітків”. Ця програма повинна бути розрахована на забезпечення зайнятості підлітків у віці до 15 років. Є внаслідок випускники загальноосвітних шкіл другої міри з неповними середніми освітою; “важкі” підлітки, після обов'язкового навчання в школі і випускники 9х класів, які не отримали свідчення про неповну середню освіту (видані довідки). Програма “Входження в ринок праці”. Мета цієї програми надання можливості учням старших класів загальноосвітних шкіл вільно і свідомо вибирати професію у відповідності зі своїми інтересами, схильностями, здібностями і станом здоров'я.
Програма “Старт”. Орієнтована на надання можливостей учням випускних класів загальноосвітних шкіл вибирати професію без відриву від навчання в школі. Передусім вона повинна надавати таку можливість учням з малозабезпечених, бідних сімей, які не мають можливості навчати своїх дітей на платних курсах. Програма “Продуктивне учнівство”. Ця програма повинна бути розрахована на учнів загальноосвітніх шкіл, які не мають професії і не бажають. Або не змогли поступити на професійне навчання і шукають роботу за допомогою служби зайнятості. Програма “Стажування”. Програма орієнтована на сприяння працевлаштуванню випускників учбових закладів, які закінчили навчання і отримали кваліфікацію, по спеціальності отриманих знань. Програма “Новий старт”. Програма повинна бути розрахована, передусім, на випускників професійних і вищих учбових закладів у випадках, якщо отримана ними професія або спеціальність не знаходять попиту на ринку праці, і передбачати можливість їх професійної переорієнтації і перепідготовки відповідно до їх інтересів, здібностей і стану здоров'я. Перелік можливих спеціальних програм зайнятості і професійної підготовки молоді може бути розширений або скорочений. Реалізація таких програм дозволить забезпечити реальний механізм реалізації державної гарантії представлення працездатної молоді першого робочого місця і створити чітку систему працевлаштування різних груп молоді.
Основні показники ринку праці (річні дані)
№Дані щодо кількості працівників та середньомісячної заробітної плати наведено без урахування працівників статистично малих підприємств та зайнятих у громадян - підприємців. Більш детальні дані та методологія розрахунку показників заробітної плати наведені у розділі "Доходи населення"

РОЗСЕЛЕННЯ
Термін “розселення” вживається у двох значеннях: по-перше, ним означають сам процес заселення території; по-друге, він використовується при характеристиці наслідків цього процесу, тобто особливостей розміщення і групування населених пунктів (поселень) на певній території. На відміну від першого, переважно історичного аспекту, у
географії та регіональній економіці основна увага концентрується на другому значенні цього терміну. При цьому під населеним пунктом (поселенням) розуміють “визначений суспільною необхідністю компактний ареал концентрації населення з усіма умовами для його існування - праці, побуту і відпочинку” (М.Міжега, ГЕУ, т.2, с.402). З економікогеографічних позицій особливе значення має внутрішня організація населених пунктів, що визначається його функціональною і планувальною структурою, особливостями природних ландшафтів, у межах яких розташований населений пункт, та чисельністю населення. Функціональна структура населених пунктів складається з об’єктів, які виконують виробничі, наукові, освітні, транспортні, обслуговуючі, рекреаційні та інші функції. При цьому об’єкти з прямими та зворотними зовнішніми зв’язками розглядаються як базові, тобто такі, що зумовлюють зростання, а часто і саме формування населеного пункту (здебільшого такими служать промислові об’єкти: гірничовидобувні, металургійні, хімічні тощо). Крім того важливу роль у житті населеного пункту відіграють об’єкти з переважно внутрішніми зв’язками, тобто обслуговуючі галузі, які впливають на розвиток поселень, але не на їх зростання (комунальне та житлове господарство, місцевий транспорт, торгівля, заклади та установи освіти, культури, охорони здоров’я тощо). Планувальна структура населених пунктів відображає територіальне взаєморозміщення функціональних зон (серед останніх виділяють селітебну зону, призначену для розміщення житлових будинків, громадських центрів, зелених насаджень, виробничу - для зведення промислових та інших об’єктів, комунально-складську, де концентруються бази, склади, гаражі, зовнішньотранспортну - вокзали, аеропорти тощо). Здебільшого при економічному та географічному аналізі всі населені пункти поділяють на дві великі групи - сільські та міські (відповідно і мешканці цих пунктів утворюють сільське і міське населення тієї чи іншої території). Між цими двома “полюсами” розселення існує ціла низка перехідних поселень, у яких по мірі наближення до міста поступово сільськогосподарські функції поступаються місцем функціям промисловим, зростає щільність та “етажність” забудови, збільшується кількість і спеціалізація сфери послуг, розширюється спектр професійної діяльності, посилюється соціальна і територіальна рухомість населення тощо. Можна вести мову про докорінну зміну не тільки способу життя людей, але й основної системи цінностей, що відбувається у процесі урбанізації населення (від лат. urbanus - місто), тобто при переселенні людей у міста чи при зміні статусу сільського населеного пункту на міський. Основними факторами формування сучасної системи розселення, тобто розміщення населених пунктів різної величини та різного функціонального призначення, виступають: розміщення виробництва, наявність транспортної мережі та особливості природного середовища.

Сільське розселення
Сільський тип розселення історично виступає первинним, що й дає нам право почати аналіз сучасної системи розселення саме з нього, порушуючи традиції, які склалися в економікогеографічній літературі. Сільське розселення завжди орієнтувалося на аграрний напрямок виробництва і відрізнялося тіснотою зв’язків з природним середовищем. Саме тому з особливостями цього типу розселення тісно пов’язується забезпечення людської спільноти основним засобом життєдіяльності - продовольчими ресурсами. У ХІХ ст. в зв’язку з розвитком промислового виробництва намітилася одна з головних демографічних тенденцій новішого часу - поступове переміщення людей з сільської місцевості у міста. Ця тенденція має загальнопланетарний характер і відрізняється помітним прискоренням в зв’язку з науково-технічним прогресом. В Україні таке прискорення відмічається з 30-х років і пов’язується з індустріальним розвитком окремих міст і цілих регіонів (насамперед Донбасу і Придніпров’я). Вже у 60-х роках загальна кількість сільського населення зрівнялася з кількістю мешканців міст, після чого аж до останнього часу простежується поглиблення диспропорції між двома основними типами розселення, тільки тепер ця диспропорція розвивається на користь міст. Принагідно варто зауважити, що процеси відтоку населення з села відображали не тільки прагнення значної частини мешканців села вирватися з тенет напівкріпацького існування у колгоспах, але й співпадали з пропагандистськими інтересами тоталітарної держави, згідно з якими нарощування кількості міського населення розглядалося як один з важливих показників цивілізації. Саме під впливом таких міркувань окремі крупні села без достатніх на те підстав “перехрещувалися” на селища міського типу, в суті своїй зберігаючи аграрне спрямування функціональної структури. Одним з наслідків описаних тенденцій стало помітне зменшення кількості сільських населених пунктів: якщо у 1970 р. в Україні налічувалася 31,3 тис. сіл, у 1979 р. 29,7 тис., то на початок 1999 р. їх залишилося 28,77 тис, а на початок 2007 року 28,54 тис. Саме з цими тенденціями пов’язується антинародна в своїй суті теорія так званих “неперспективних” сіл, за якою значна кількість малочисельних населених пунктів була приречена на відселення і поступову ліквідацію. Шкідливість цієї “теорії”, породженої у надрах “епохи застою” наприкінці 70-х років, цілком очевидна, оскільки мова йде про фактичне знищення населених пунктів із багатовіковою історією, де сформувався свій неповторний мікросвіт, із своїми звичаями, спадковими традиціями, святинями. До того ж, як переконливо показує Ф.Заставний (1994), основний відтік сільського населення відбувався не з малих, а з великих сіл, в зв’язку з чим лише протягом 1970-1989 рр. населення малих сіл (з числом мешканців до 100 чол.) не тільки не зменшилося, а навіть зросло на 1,5% (у великих селах за цей самий час воно скоротилося більш як на 3%). Не слід забувати й про традиції більшості регіонів України, особливо у західних і північних областях, де здавна існував особливий - хутірський - тип сільського розселення. Класифікація сільських населених пунктів здійснюється за різними ознаками. За виробничими функціями села поділяють на сільськогосподарські (з двома підтипами землеробським і тваринницьким), несільськогосподарські (сільські поселення виробничих підприємств, лісогосподарських та рибогосподарських організацій, дачні поселення тощо) та мішані (аграрно-індустріальні). За чисельністю населення розрізняють села дрібні (до 500 мешканців), середні (500-1000 жителів) та великі (понад 1 тис.чол). За даними В.Загороднього (1990), в Україні переважають малі (дрібні) села, частка яких у загальній кількості сільських поселень складає 57,7%; на долю середніх сіл




1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




BoBines

https://topobzor.info

http://agroxy.com

Продать ячмень в Волынской области